Кров дружини Андреаса знову мене охрещувала.
Я не могла повірити очам: гігантська залізна вежа майже сягала неба. Її не було на жодній поштовій листівці із зображенням міста. На обох берегах Сени різні конструкції подекуди нагадували Китай, подекуди — Італію, а подекуди одну з інших знаменитих країн. Я спробувала знайти Голландію, але не змогла. Що являла собою моя країна? Старовинні вітряки? Незграбні кломпи[2]? Усьому цьому не місце серед численних сучасних предметів — плакати на залізних кругових опорах розповідали про такі речі, в існування яких мені зовсім не вірилося:
— Дивіться! Ліхтарі, які вмикаються й вимикаються без допомоги газу чи вогню! Лише в палаці електрики!
— Підніміться сходами, не поворухнувши ногами! Сходинки зроблять це за вас.
Я стояла під малюнком із зображенням конструкції, подібної до відкритого тунелю з перилами з обох боків.
— Art Nouveau[3]: потужна модна тенденція.
У цьому випадку не було жодного знаку оклику, а лише фото вази з двома порцеляновими лебедями. Унизу — малюнок чогось на кшталт будівлі з металу у формі гігантської вежі з пишномовною назвою «Ґранд Палац».
«Синеорама», «Мареорама», «Панорама»[4] — усі вони обіцяли показати рухливі картини, які переносили відвідувача в місця, де він раніше ніколи і не мріяв побувати. Що більше я це розглядала, то більше почувалася загубленою. А також дедалі більше жалкувала. Можливо, я переоцінила свої сили.
Місто вирувало: люди ходили туди-сюди, жінки були одягнені з такою елегантністю, якої я ніколи в житті не бачила, чоловіки, здавалося, займалися дуже важливими справами, але щоразу, коли я озиралася, помічала, що вони стежили за мною поглядами.
Не випускаючи з рук словника, — говорити мені було складно, хоч у школі й викладали французьку, — я невпевнено наблизилася до дівчини приблизно мого віку й поцікавилася, де готель, заброньований для мене консулом. Вона подивилася на мій багаж та одяг і, хоча я була одягнена в найкраще з привезеного з Яви, мовчки пройшла повз. Мабуть, тут не раді іноземцям або ж парижани вважають себе вищими за інші народи Землі.
Я пробувала двічі чи тричі — відповідь завжди була однакова, аж поки я не втомилася й не сіла на лавку в саду Тюїльрі, де мріяла побувати ще з юності. Дійти туди — це вже більша перемога, ніж можна собі уявити.
Повертатися назад? Протягом деякого часу я боролася із собою, знаючи, як важко буде знайти місце для ночівлі. Тієї миті втрутилася доля: повіяв сильний вітер, і просто мені під ноги впав циліндр.
Я обережно підхопила його й підвелася назустріч чоловікові, який біг до мене.
— Я бачу, що мій капелюх у вас, — мовив чоловік.
— Він упав мені просто під ноги, — відповіла я.
— Можу уявити чому, — сказав він, навіть не приховуючи спроби мене спокусити. На відміну від кальвіністів моєї країни, французи мали славу абсолютно вільних людей.
Він простягнув одну руку, щоб забрати циліндр, а другою завів за спину мою руку з карткою, на котрій було написано адресу готелю. Прочитавши, він поцікавився, що це.
— Там живе моя подруга. Я приїхала в гості на кілька днів.
Я не могла сказати, що збиралася лише повечеряти з нею, адже він бачив поряд зі мною багаж.
Він нічого не сказав. Я припустила, що, мабуть, це місце не витримувало жодної критики, але його відповідь стала для мене сюрпризом:
— Вулиця Ріволі — прямісінько за лавкою, на якій ви сидите. Дозвольте допомогти вам із багажем, а дорогою можемо зайти в один із барів. Ви погодитеся випити зі мною анісового лікеру, мадам?..
— Мадемуазель Мата Харі.
Я не мала чого втрачати, а він став моїм першим другом у цьому місті. Ми попрямували до готелю, а дорогою зупинилися в ресторані, де офіціанти ходили у фартухах аж до п’ят та й загалом були вдягнуті так, ніби тільки-но прийшли зі свята. Вони практично нікому не всміхалися, окрім мого супутника, чиє ім’я я вже встигла забути. Ми знайшли столик, прихований у кутку ресторану.
Він поцікавився, звідки я приїхала. Я розповіла, що прибула з Голландської Ост-Індії, де народилася й виросла. Також я похвалила красиву вежу й сказала, що вона, напевно, така єдина у світі. Мимохіть я його цим лише розлютила.
— За чотири роки її демонтують. Ця світова виставка коштувала для державної скарбниці більше, ніж дві останні війни, котрі охоплювали нашу країну. Вони хочуть усім навіяти відчуття, що відтепер ми маємо щось на кшталт союзу всіх європейських країн і що нарешті житимемо в мирі. Ви в це вірите?
4
Синеорама, мареорама — кругорамні панорамні техніки кінематографа, уперше представлені на Міжнародній виставці в Парижі в 1900 році.