— Браво! Браво, мсьє Поль! — заплескала в долоні Глорія, нарешті задуваючи свічку й пірнаючи під простирадло поряд з Анничкою. — Хто б міг подумати, що ти така романтична!
— Помовч! — грубо обірвала її Аня, перекочуючись на свій бік ліжка й перетягуючи простирадло.
Глорія ще трохи посміялася, та незабаром її дихання стало тихим і рівним. За вікном світало. У дворах голосно прокричали ранок півні, а на деревах защебетали синиці.
Коли Аня нарешті задрімала, їй наснилось дитинство. Примхлива прима-балерина Талія зі своїми вибриками й перепадами настрою, розтрощеними вазами, криками, сльозами та грубою привокзальною лайкою. Наснилися години виснажливих тренувань у вар’єте, п’янке відчуття сцени і сотні очей, що пронизують тебе, чекаючи — злетиш угору, пташко, чи розіб’єшся на друзки, мов дорога китайська ваза пані Талії? Наснився голод, пронизливий, гострий, із яким лягаєш спати й прокидаєшся, знаючи, що наступна вистава за тиждень, а грошей на хліб уже немає. А ще той русявий кадет, що звіряє тобі всі секрети, думки, мрії та любовні походеньки. Він уміє говорити, а ти вмієш слухати, тож ти знаєш про нього все, а він про тебе — нічого. Він навіть не підозрює, що ти дівчинка. Дівчисько в коротких штанцях і зеленому картузі, яке гасає коридорами такого величного й недосяжного, оздобленого карміновим оксамитом і золотом театру.
А далі не було нічого, тільки засніжений смерековий ліс і вкриті шапками снігів гори.
15 Рабіндранат Тагор (1861–1941) — бенгальський та індійський письменник, поет, драматург, композитор. Лауреат Нобелівської премії (1913). (Прим. ред.)
Розділ третій
Притулок «Артеміда»
Того зимового дня сонце сяяло так сильно, що аж очі боліли. Гер Фрідріх начепив на носа круглі скельця сонячних окулярів, Ані ж залишалося тільки сильніше насунути кашкета й закутатися в сірий мохеровий шарф, куплений для неї гером Фрідріхом на вокзалі у вуличних перекупок.
Що далі вони від’їжджали від домівки, то сильніше калатало серце дівчинки. А коли їхні сани під’їхали до великих кованих воріт, які вочевидь служили єдиним входом і виходом у неприступну, обнесену муром фортецю, воно взагалі мало не вистрибнуло з грудей.
Доки подорожні чекали, щоб хтось відчинив засув, дівчинка оглядалася довкола, намагаючись хоч якось опанувати себе.
— Що тут написано? — звернулася вона до гера Фрідріха, показуючи на непримітну табличку над воротами з написом, який ніяк не могла прочитати.
— Тут написано назву нашого притулку німецькою.
— «Артеміда»?
Чоловік кивнув і заходився пояснювати:
— Була така давньогрецька богиня. Жінка-войовниця, мисливиця, володарка Місяця…
— Ми в Німеччині? — перервала на півслові Аня, дивлячись на нього великими розумними очима.
— Ми в Галіції, ці землі нині підвладні Австро-Угорській імперії.
— Ясно, — коротко відповіла вона й щільніше закуталася в шарф.
— Це все, що ти хочеш запитати? Усю дорогу ти мовчала…
— У мене є цілих шість років, щоб дізнатися про все, що мене цікавить, — сказала мов відрізала дівчинка, і гер Фрідріх аж присвиснув.
Рішення привозити в притулок зовсім маленьких сиріт не було простою примхою. Маленькі діти, не знаючи іншого світу й не маючи рідних поза межами муру, сприймали «Артеміду» як єдину сім’ю, єдиний авторитет і єдину правду.
Старий почухав чисто виголене підборіддя й зітхнув. Його Анничка була експериментом, який може звести нанівець усі двадцять років наполегливої праці. А може, навпаки, стане ковтком свіжого повітря, прикладом для розбещених артемід.
Доки гер Фрідріх міркував, ворота відчинили. Коні заіржали, і сани неспішно в’їхали на територію розкішного маєтку з мармуровими статуями й химерними альтанками, льодяними гірками й ковзанками, на яких бавилися малючки під наглядом нянь. Поодаль була розташована оранжерея, за скляними стінами якої манірно походжали дорослі дівиці.
Із радісними зойками дітвора кинулася навперейми саням, що аж кучеру довелося притримати коней.
— Гер Фрідріх, гер Фрідріх повернувся!
— Щось ви рано. — До санчат підійшла розкішна пані в пухнастій шубі кольору снігу. — Бачу, відпустка добігла кінця, — додала вона, поглядаючи на набундючену Анничку.
— Гер Фрідріх, ви що, хлопчиська нам привезли? — скривила вкритий ластовинням ніс кароока дівчинка в короткому квітчастому пальті.
— Ні, Глоріє, ти помиляєшся. Це не хлопчик. Придивись уважніше.
Глорія схилила гарненьку русяву голівку, мов довгошия гуска, що розглядає незрозумілого чужинця на битому шляху. Від того погляду Аня поїжилася.