— Гер Фрідріх, ви ж казали, що в «Артеміду» беруть лише красивих дівчаток. Бо шпигунки мають обов’язково бути красивими. А ця якась, чесно кажучи, не дуже, — надула губи білявка.
— Притримай свого язика, Глоріє! — підвищила на неї голос жінка в білій шубі, та гер Фрідріх зупинив її помахом руки.
Дедалі більше маленьких мешканок притулку сходилося до санчат, із цікавістю задивляючись на новоприбулу.
— Знаєш, люба моя Глоріє, за ці кілька днів я помудрішав. Я раптом зрозумів, що нам потрібні не тільки красиві, а й сірі та непримітні артеміди, які зможуть розчинитися в натовпі, яких кожен у місті бачитиме щодня, а потім навіть не згадає обличчя. — Очі гера Фрідріха, такі спокійні та глибокі, ковзали по кожній із дівчат, аж доки знову не зупинилися на білявці. — Тож ти припускаєшся помилки. Краса буває різною. Придивись уважніше, Глоріє. І доки не придивишся — не поспішай із висновками.
Гер Фрідріх дав знак візникові, і сани поїхали далі, аж до величного палацу з білої цегли, облицьованого різнокольоровими кахлями, зі шпилями, дерев’яними балконами-галереями та великим годинником на центральній башті.
— Це твій новий дім, — лагідно звернувся до Ані пан фундатор. — Фрау Маргарито! — покликав він економку. — Будьте ласкаві, підготуйте кімнату для новенької, видайте білизну, шкільну форму й нагодуйте. Ну, що я вам розказую, ви все сама знаєте.
Смаглява фрау Маргарита, досить юна для своєї посади особа, усміхнулась у відповідь.
— Така доросла. — Вона прицмокнула язиком. — Іди до мене, маленький їжачку. Нелегко ж тобі доведеться серед наших свійських зміючок. Ходи, сирітко моя…
— Я не сирітка, — відрізала Аня, блискаючи зеленавими очиськами. — У мене є мама!
Пані Маргарита лише здивовано зиркнула на гера Фрідріха, і той кивнув.
— Як же тебе називати? Ти вже придумала собі нове ім’я?
— Придумала, — не забарившись із відповіддю, сказала Аня, знімаючи розлогого картуза зі стриженої голови. — Поль. Тепер мене зватимуть Поль.
Економка відкашлялася, приховуючи за тим кашлем посмішку. Поправивши накрохмалений фартух і брижі довгополої спідниці, фрау Маргарита легенько підштовхнула дівчинку в спину, і вони разом увійшли в просторий хол будівлі, що водночас походила і на лісову колибу, і на королівський палац. Навіть для завсідної гості київської опери цей будинок видався дивовижним: тут гармонійно поєднувалися, здавалося б, зовсім не поєднувані речі. Аня підвела голову, роздивляючись химерні пілястри й велику люстру із зеленкуватого кришталю, щосили намагаючись не виказати здивування. Дівчинка й не помітила, як з її поношеної свитки падав підталий сніг, лишаючи калюжі на смарагдово-білих кахлях підлоги, а її незрозумілого кольору черевики, на два розміри більші, розвозили брудну воду всією ошатною залою.
Вхідні двері за її спиною гучно рипнули й відчинилися, і знадвору залетіла зграйка дівчат-підлітків. Тепер Ані вдалося краще їх розгледіти. Вони й справді всі були прекрасні та ще й убрані, мов панночки: усі в гарненьких шапочках, різномастих шубках і теплих рукавичках, із крупними буклями16 й бантиками на косицях. Якби Аня вміла малювати, то неодмінно написала б портрет кожної з них.
— Дівчатка, знайомтеся, — ласкаво звернулася до них пані Маргарита. — Це Поль.
— Поль? — ззирнулися вони. — Хіба це не чоловіче ім’я?
— І скільки ж тобі років, Поль? — вийшла наперед Глорія, зухвало зазираючи просто в очі Анничці.
— Дванадцять, — відповіла та, витримуючи погляд.
— І мені дванадцять. А скільки часу тебе тренували?
— Тренували?
— Ну, ти ж знаєш, як буває. Агенток спершу готують на місцях, а вже пізніше привозять у притулок. Мене почали тренувати, коли мені ще й п’яти не було, а сюди привезли в сім з половиною.
— Мене не… тренували.
— Слухайте, її навіть не тренували! — розвела руками Глорія, озираючись на інших дівчат. — Ще скажи, що в тебе є батьки…
— У мене є мама! — гордо звела підборіддя Аня.
— Мама? — вигукнули всі.
Артеміди підходили дедалі ближче, змикаючи коло. Ані здалося, що навіть економці стало якось ніяково.
— Дівчинко, — відсовуючи Глорію, упритул до Ані підійшла низенька азіятка. — Ти взагалі зрозуміла, куди потрапила? Це сиротинець. Тут ні в кого немає ні мам, ні тат, ні навіть двоюрідних тіток. А якщо ти така особлива, то й повертайся назад до своєї матусеньки, а не вихваляйся тут перед нами.
Фрау Маргарита не витримала й утрутилась. Її щоки були червоні, мов натертий буряк.