— Якщо вона тут, на те має бути причина. Гер Фрідріх не привіз би нову артеміду просто так.
— Ви що, думаєте, вона аж така обдарована? — форкнула Глорія. — Я говорю сімома мовами, чотирма з них без акценту. Вибиваю вісім із десяти мішеней з револьвера. Я знаю географію та історію на рівні студентів університету. Я…
— А я знаю життя, — різко обрубала її промову Аня. — Доки ти росла й квітнула тут, мов гербера в тепличці, я щодня боролася за виживання. Тому відчепися від мене й більше ніколи зі мною не говори. Ви всі! — Вона розвернулася до решти дівчат. — Ви всі зі мною більше ніколи не говоріть!
Сказала і побігла вгору сходами. Пані Маргарита лише несхвально похитала головою, із осудом позираючи на юних артемід, і, підібравши поли довгої спідниці, попрямувала слідом за Анею.
— Не бери близько до серця, вони не злі, просто надто балувані, — з ламаної російської пані Маргарита перейшла на українську, наздоганяючи новеньку. — Ти ж із Києва, курчатко?
Аня кивнула. Вони підіймалися дерев’яними сходами, що рипіли від кожного кроку. Із вітражів проникало яскраве різнокольорове світло, кидаючи сонячних зайчиків на впалі щоки дівчинки.
— Поїж, поспи. А ввечері зустрінешся з мадемуазель Тамарою, вона ознайомить тебе з місцевими порядками, складе з тобою програму навчання.
Сходи й далі рипіли. Ось уже другий поверх. Третій.
— У нас тут мешкає тридцять дві дівчинки, — намагаючись підбадьорити Аню, щебетала далі молода економка, час від часу поправляючи хустку. — Ой, прорахувалася! Із тобою — тридцять три. У кожної є персональний план навчання й спеціалізація. Марієтта, наприклад, заглиблена в історію та міжнародне право, Мірто й Сара працюють із технікою, Лакшмі краще за всіх знається на бойових мистецтвах, — торохтіла далі пані Маргарита. Тепер її було не зупинити. — А ще в нас є вундеркінди, як-от Глорія й Амелі, яких ти щойно зустріла. Їхній розум працює в рази швидше, ніж в інших людей. О, п’ятий поверх! Вільні покої є лише тут, на мезоніні17.
Економка відчинила двері, і Аня опинилася в невеликій кімнаті, чистій і світлій, що розташувалася просто під дахом. У кутку стояв прикрашений мережаною серветкою стіл, поряд стілець, шафа, туалетний столик з електричною лампою і — про всякий випадок — гасовою. Усе було невеличким, підлітковим, таким, щоб поміститися в мезоніні. А посередині стояло ліжко, над яким нависав дах із величезним вікном. У тому вікні синіло зимове небо.
Маючи таке небо над головою, Аня готова була стерпіти все. Увечері вона проводжатиме сонце за гори, а вночі їй світитиме місяць. Той самий місяць, що й мамі. Той самий, що й пані Талії. І вже, певно, той самий, що й Полю, який ніколи так і не дізнається, куди подівся хлопчик Живчик, посильний прима-балерини та його ліпший друг.
Аня безсило опустилася на ліжко та спрямувала погляд у далечінь. Трохи постоявши у дверях, економка зітхнула й вийшла, залишаючи новеньку наодинці з її печалями.
Мадемуазель Тамара міряла кроками кімнату. На гори опустилася ніч, ні з сього ні з того здійнявся вітер і завивав за шибками. Тамара прийняла це за недобрий знак. Їй навіть здалося, що в тому вітрі чується завивання вовків. Вона в цьому світі не боялася нічого: ні павуків, ні темряви, ні смерті, якій уже сто разів зазирала в очі, — а от вовки чомусь викликали в неї страх. Певно, ще з того часу, як її бабка з гуцульського села вперше розповіла про вовкулаку. Мадемуазель Тамара боялася всього, що не могла пояснити законами фізики, раціонально. Наприклад, вона ніяк не могла пояснити, чому гер Фрідріх притягнув це дванадцятирічне дівчисько, яке навіть не сирота. Що він собі думає, цей божевільний гер Фрідріх? Усе життя він був дивак, але на схилі віку зовсім спав із розуму. Тепер цей пройдисвіт удає, що мучиться від головного болю, тому безпробудно спить у своїй кімнаті. Старий шкарбун, трясця його матері!
Мадемуазель Тамара схопила з крісла шубу з білої лисиці й розлючено кинула її додолу. Пасмо волосся вибилося з-під її віртуозно укладеної зачіски, позолочена шпилька вилетіла та з брязкотом ударилася об підлогу.
— Пані, — постукала у двері економка, несміло зазираючи в кабінет. — Я привела новеньку.
— Та заводь уже! — гаркнула мадемуазель, підтягуючи білі мереживні мітенки. — Сил немає маятися в здогадках. Ніколи ж не скаже, дід старий, що надумав. Завжди хоче, щоб ми його шаради розгадували.
Аня стояла перед мадемуазель Тамарою, потупивши очі й боязко вчепившись у фалди нової трав’янисто-зеленої спіднички. Вона дивилась на власне відображення в склі буфету, і від того виду ще більше ніяковіла. Вочевидь, Ані було некомфортно в шкільній формі «Артеміди».