— Ну, розказуй. — Тамара сіла перед нею на стілець, закинувши ногу на ногу.
Це була та сама жінка, що перша зустріла новоприбулих, — та сама розкішна пані з миґдалюватими очима, підведеними чорними стрілками, з гострим носом і лебединою шиєю, яку відкривав глибокий виріз оксамитової сукні.
— Що розказувати? — підвела на неї очі дівчинка, переминаючись з ноги на ногу.
— Тобі що, комір тисне? Чи черевиків твого розміру не знайшлося? І яка біда сталася з твоїм волоссям, га? Воно просто жахливе.
Аня закусила губу.
— Пані…
— Мене звати мадемуазель Тамара, я директорка школи та права рука гера Фрідріха тут, у притулку.
Дівчинка недовірливо покосилася на жінку.
— Мадемуазель Тамаро, пробачте за зухвальство, але вам щонайбільше двадцять п’ять років, ви…
— Пф-ф, а ти справді зухвала. І прямолінійна. — Директорка пересунулася на краєчок стільця. — Аж надто. Не кожне дівча, що приходить у мій кабінет, може так вільно висловлюватися. Але я відповім тобі. Мені тридцять два роки, я була першою з артемід і тепер маю честь очолювати школу. Я врятувала від замаху королеву Вікторію, зупинила військовий конфлікт в Африці й уберегла реліквію маньчжурської династії. Ну, а ти? Що ти скажеш про себе?
— Мені дванадцять. Понад три роки я вдавала із себе хлопчика, щоб заробити грошей і вилізти з боргів. І одяг носила хлопчачий. Тому ця пелеринка, спідничка, панчохи — усе мені тисне й сповзає. Я би з радістю проміняла це все на зручну пару штанів і полотняну сорочку.
— У свій вихідний день носи, що хочеш. А на уроки будь ласкава приходити у формі. Із таких пробийголів, як ти, ми робимо леді. Сподіваюся, твоє волосся швидко відросте, а то й бант почепити нікуди.
Аня вже була розтулила рота, але мадемуазель Тамара її перервала відповідним жестом:
— Save your breath18. Ай, ти ж, певно, не говориш англійською?
— Ні, пані…
— То з якої ями тебе дістали? Може, хоч німецькою? Французькою?
— Знаю деякі французькі слова. Мій друг… француз по матері, він часто вставляє фрази…
— Слова? Фрази? — схопилася за голову Тамара. — Скажи мені чесно, за який такий талант і особливі заслуги гер Фрідріх притягнув тебе сюди?
Аня тупцяла на місці. Її щоки почервоніли, а руки сильніше вчепилися в спідницю.
— Може, тому, що я вмію танцювати? — невпевнено сказала дівчинка.
— Танцювати? Оце розсмішила! Добре, будуть тобі танці! О четвертій у бальній залі. А до того — ось. — Мадемуазель Тамара взялася щось швидко писати автоматичною ручкою. — Ти хоча б читати вмієш? Даю тобі розпорядок. Руханка о сьомій ранку надворі, потім сніданок, географія з наймолодшими, індивідуальна французька з мадам Деніз, верхова їзда, догляд за кіньми, обід, далі англійська із семилітками, природознавство і аж потім твої танці. Витримаєш? Чи втечеш?
Чорні очі мадемуазель Тамари стрілами пронизували Анничку. Вони шукали слабинку, чекали сліз і скинутих угору рук. Тоді можна було б заявити геру Фрідріху, мовляв, не впоралася твоя протеже, виявилася безтолковою, хирлявою й ні на що не здатною.
— Я витримаю, мадемуазель Тамаро, — схилила голову в поклоні Аня. — Дозвольте поцілувати вашу руку?
Тамара бачила, як тремтять пальці новенької, як зіщулюються плечі. Вона відчувала, як сильно дівчинці хочеться розвернутися й тікати світ за очі, подалі від цього місця, не зважаючи на завірюху й глупу ніч. Вона хижо посміхнулася й підставила руку для поцілунку. Аня поцілувала — спокійно, виважено, покірно.
Пані директорка ледь помітно зітхнула. Вона добре знала таких дівчат — сіромах, що народилися без гроша за душею. Єдиним скарбом, який вони мали, була гордість. Не смертний гріх гордині, а саме гордість — сталевий стрижень, надійно заземлений і стрімко зведений до неба, що не дозволяє їм зламатися. Вона знала, бо сама була така. Можливо, саме тому гер Фрідріх і притягнув її, цю недоладну, недолугу дівчинку на смішне прізвисько Поль, і сам зараз тихенько посміюється, у сотий раз перечитуючи «Айвенго» чи «Божественну комедію».
— Терпіти не можу цього старигана. Усе життя мені понівечив! — пробуркотіла собі під ніс Тамара, тільки-но Аня залишила її кабінет.
Зранку намело кучугури, насилу вдалося прочинити парадні двері. Тож артемідам, що сонно спускалися зі сходів у своїх шубках і пухнастих шапках, одразу роздали лопати й наказали прочищати дорогу. Непогана руханка для зніжених леді. Вони неохоче приймали лопати та йшли надвір розгрібати сніг.
Сіра свитка Ані та вицвілий зелений картуз виділялися серед яскравих і строкатих кольорів. На неї зиркали, про неї перешіптувалися. Анничка міцніше вхопилася за держак лопати й зосередилася на роботі. Підняти й відкинути. Підняти й відкинути. Так вона робитиме — виконуватиме накази й не привертатиме уваги. Шість років. Треба протриматись усього шість років…