Сніжка прилетіла просто їй у голову, збивши картуза. Холодний сніг потрапив за комір і став швидко танути на гарячій спині.
— Хто це зробив? — вигукнув підстаркуватий ключник, що наглядав за дівчатами.
Ніхто не зізнався. Артеміди лише посміювалися, прикриваючись рукавами.
— Хто це зробив, питаю? — повторив ключник.
— Миколо Івановичу, не беріть так близько до серця! — медовим голоском заговорила Глорія, склавши бантиком губки. — Ми ж діти. Хай би котра з нас це зробила, я впевнена, вона просто пустувала. По-доброму, по-дитячому.
Добряк Микола Іванович відкашлявся й розтанув. Аня гмикнула й знову взялася до роботи. Просто перед дзвінком на сніданок ще одна сніжка прилетіла їй, тепер у саме вухо. Артеміди стріляли прицільно. І сильно.
Учителька географії, пані Агнешка Козинська, стояла поміж вихованками й розгублено крутила глобус. Вона була пухкенька, мов уранішня булочка, голос мала високий і наразі дуже схвильований.
— Ми проводимо уроки французькою… Як же нам бути? Mówisz po polsku?19
П’ятеро дівчаток, на кілька років молодших від Ані, у таких самих білих сорочках і зелених фартушках, здивовано витріщалися на неї, ніби не знаходячи відповіді, як можна не знати французької в такому поважному віці — дванадцять років. А ще як можна не знати, що в Австралії живуть кенгуру, в Антарктиці — пінгвіни, а в Північній Америці — бізони.
Індивідуальний урок в окремому кабінеті з мадам Деніз виявився не таким уже й поганим, але верхова їзда на критому стадіоні перетворилася на чергове випробування, особливо коли котрась зі старших дівчат пустила її коня в галоп, і якби не навички гімнастики, Аня давно б уже вилетіла із сідла.
Нарешті на башті пробило чотири. Плутаючись у нескінченних коридорах химерного палацу, Аня знайшла-таки танцювальну залу — високі стелі, блискучий паркет, станок і дзеркала в повний зріст. Їй навіть здалося, що в балетній залі київського театру, де вона проводила так багато часу, тренуючись, було не так розкішно, як у цьому шкільному кабінеті. Аня вже роззулася й збиралася за звичкою підійти до станка, але низенька арабка з об’ємними формами й великими чорними вуглинками очей заплескала в долоні, звертаючи на себе увагу. Вона сама була вихованка «Артеміди», про що свідчила зелена спідничка, але до неї ставилися як до вчительки. Дівчата стали у два ряди, а коли на грамофоні заграла східна музика — Аня такої раніше не чула, — артеміди стали вихиляти стегнами, трусити попою й плечима, називаючи це «шиммі».
Аня ледь устигала за вчителькою. Її тіло, звикле до суворих правил балету й повітряної гімнастики, зовсім розгубилося, коли довелося робити нові й незрозумілі рухи. Воно ніби заніміло, а голова перестала запам’ятовувати комбінації.
Навмисно чи випадково, але в залу зайшла пані Тамара. Як завжди, розкішна, у сливовій сукні під горло й чорних рукавичках по лікті. Урок зупинився.
— Не хотіла вам заважати, дівчатонька. Просто зайшла одним оком глянути на всесвітньо відому танцівницю Поль, але щось вона мене досі не вразила. Може, хоча б вальс станцюєш? Чи полечку?
— Я не вмію, — потупила очі Аня, розуміючи, що сама загнала себе в глухий кут.
— Не вмієш? То через які такі танці гер Фрідріх узяв тебе до школи?
— А ви самі підіть і запитайте в нього! — мов ображене цуценя, вишкірилась Аня.
— Я б запитала, — підвищила голос директорка. — Але він весь день не виходив із кімнати, посилаючись на зубний біль, а тепер — згадуй лиш як звали, тільки місце його тепле.
— Тобто? — не зрозуміла Аня.
— Тобто він лишив тебе на мій клопіт і зник, не сказавши й слова. Продовжуйте заняття! — махнула рукою пані Тамара, швидко залишаючи залу. Коридором пронісся розлючений тупіт її підборів.
Заняття тривало, але киянка ніяк не могла викинути з голови слова пані Тамари. Авжеж, ніхто, окрім гера Фрідріха, не знає, яким дивом Аня опинилася тут, чим вона це заслужила. Усе навколо свідчило хіба про одне: вона цьому місцю не належить.
За вечерею Аня безсило колупалася в тарілці бограча, дивлячись на наймолодших, шестиліток, які цитували лорда Байрона й сперечалися, хто з грецьких богів сильніший — Арес чи Посейдон. У цій переповненій людьми й галасом залі Анничка почувалася такою самотньою, як ніколи раніше в житті. Зникнути б, провалитися під землю, просто тут і зараз. І не болітиме більше голова в гера Фрідріха, і не перейматиметься пані Агнешка, як утовкмачити новенькій про екватор і Північний полюс. Утекти б додому, зіркою засяяти на сцені кафешантану, причаїтися в гримерці прими-балерини зі жменькою карамельок, до ночі слухати історії Поля й засинати під мамину колискову. Але Аня не втече. Не сміє. Вона пообіцяла. Вона сильна й дасть собі раду.