Цей інцидент примусив Аню замислитися. Раніше їй здавалося, що всі ці маленькі квіточки, кімнатні рослинки, живуть у своєму ідеальному світі без жалів і турбот, без привидів минулого. Вона була замкнена у власній скорботі й навіть не думала про те, що в кожної з дівчат у сиротинці є своя трагедія, прихована за яскравими пальтами.
Так розмірковуючи, Аня підіймалася на горішній поверх центральної башти, де біля годинникового механізму розташувалася капличка. Це місце вона знайшла випадково, досліджуючи маєток. Пані Маргарита назвала його Храмом усіх релігій, бо тут були й православні ікони, і статуетки Будди. На столі поряд із томиками Тори й Корану стояла вирізьблена з дерева фігурка Діви Марії, а на стіні сяяв намальованою усмішкою голопузий і товстощокий японський бог щастя.
Багато разів Аня приходила сюди, ховаючись від галасу. Тут завжди було порожньо. Лише зрідка пахло сандалом — певно, Лакшмі, артеміда з Індії, час від часу навідувалася помолитися своїм богам.
Та цього разу посеред храму сиділа дівчина, зовсім не знайома Ані. Голову, покриту хусткою, поклала на коліна, руки молитовно простягла перед собою. Аня хотіла вже піти назад, але мостина дерев’яної підлоги скрипнула, і молільниця стрепенулася від несподіваного звуку.
— Pardon22, не хотіла налякати, — сказала Аня й стиснула губи.
— Нічого страшного, — усміхнулася їй у відповідь дівчина. — Я Істем. А ти?
— Поль, — знічено сказала Аня, опираючись на стіну. — Я тебе раніше не бачила в школі. Але ти в нашій формі. Ти новенька?
Істем засміялася.
— Жартуєш? Мені двадцять років, я дуже навіть старенька. Просто була на практиці останні кілька місяців. Присядь, чого стоїш?
Аня несміливо підійшла й умостилася на килимку обіч Істем.
— Уявляєш, я жила в Лондоні, в Іст-Енді. Це такий район, де мешкає біднота. Мене влаштували на курси медсестер і час від часу надсилали всілякі дрібні завдання.
— Справжні?
— Тренувальні, — зітхнула Істем. — І на останньому я з тріском провалилась. Певно, тепер я тут найстарша артеміда…
— А що то було за завдання? На якому ти… провалилася? — Очі Ані засвітилися вогнем, та й саму її кинуло в жар. Невже й вона, Анничка, складатиме екзамени до глибокої старості й ніколи не зможе стати ні справжньою артемідою, ні справжньою агенткою?
— Навіть смішно згадати. Я мала влаштуватися танцівницею в місцеве кабаре. Там брали всіх. Усіх! А мені відмовили.
— Але чому? — знизала плечима Аня.
Істем поглянула на неї карими, ясними, мов бурштин, очима, у яких палахкотів вогник.
— «Ні техніки, ні артистизму», — винесли вердикт мої судді. Думала, візьмуть мене хоча б за красиве личко, але… Розумієш, я все життя прожила тут, у притулку. Я вчилася бути помітною, завжди в центрі уваги, перевтілюватися з графині в покоївку, із покоївки в інститутку… Повір, я вмію грати роль! І в людину вистрелю без вагань. Перевірено. Але, коли я опиняюся на сцені… справжній сцені, із софітами й глядачами навколо, я вмить дерев’янію, втрачаю над собою контроль. Я не знаю, що робити…
— Ти говорила про це з гером Фрідріхом?
— Звісно, говорила.
— Хіба він не розуміє, що такі завдання не для тебе? Чому він не може дати щось інше?
Істем засміялася, і на її щоках з’явилися привабливі ямочки.
— Не буде нічого іншого. Гер Фрідріх дав мені зрозуміти, що, доки я не переборю свій страх сцени, свого особистого демона, він не допустить мене до справжньої місії.
— Це жорстоко, — закопилила губи Аня.
— Гер Фрідріх узагалі доволі жорстокий, — сумно всміхнулася Істем. — Та, можливо, саме тому він керує найкращою розвідувальною мережею від Америки до Австралії.
— А хочеш, — раптом підвела на нову знайому очі Аня, — я навчу тебе не боятися сцени?
— А хто ти взагалі така? — примружилася Істем.
— Я новенька, — заявила дівчинка, гордо задираючи ніс. — Мене звати Поль, мені дванадцять років, і я виросла в коробці з костюмами за кулісами кафешантанів. Довіришся мені?
— Ти дивна дівчинка, Поль, — зауважила Істем, відкидаючись на спину й опираючись на лікті. — Знаєш, артеміди обожнюють говорити про себе, але ненавидять слухати. А ще вони терпіти не можуть допомагати своїм колежанкам, бо кожна хоче бути першою на курсі.
— Напевно, тому я тут ніколи й не приживуся, — буркнула Аня.
— Можливо, ти й не приживешся, але артемідам доведеться уживатися з тобою. От побачиш, — підморгнула Істем. — Що ж, коли перший урок?
— Та хоч зараз! Бальна зала вечорами пустує. Почнемо з класичної хореографії, основи основ!