Короткий шлях до бальної зали лежав через кухню, звідки пахло смаженою ковбасою з часником. Дівчата вирішили тихенько прошмигнути, щоб кухарка, бува, не помітила й не вилаяла, аж перед їхніми очима постала дивна картина: Амелі та Глорія сиділи на підлозі, одна навпроти одної, босі й зі зв’язаними за спиною руками. Перед ними на ряднині були розсипані чечевиця та дрібна біла квасоля. Подушечками пальців ніг дівчата перебирали зерна: праворуч чечевицю, ліворуч квасолю. Роти в них були міцно стулені в мовчазному роздратуванні, а поряд, склавши руки на грудях, стояла сама пані директорка.
Побачивши новоприбулих дівчат, що остовпіло спостерігали за незграбними рухами Глорії та Амелі, пані Тамара лише сказала:
— Чого дивуєтеся? Це не я придумала, це невгамовна фантазія гера Фрідріха. Кожне його нове покарання не схоже на попереднє. Ідіть, ідіть собі, куди йшли!
Дівчата квапливо вклонилися й уже збиралися пройти далі, як Аня раптом запитала:
— Ми займемо бальну залу ненадовго. Можна?
— Навіщо? — буркнула пані Тамара. — Електрику даремно палити? Ай, ідіть уже. Знайшлися тут мені дві балетні прими — одна одної вартує!
Поспішно вийшовши, мало не вилетівши з кухні, Істем і Аня відчинили двері величної танцювальної зали, зняли черевики й увімкнули грамофон. Оркестр виконував Аніного улюбленого Вівальді.
— Що ж, до станка! — дала команду молодша, і старша, послухавшись, виструнчилася й легко поклала на поперечину тендітну, майже прозору руку.
Дограла «Весна» Вівальді, почалося «Літо», а за ним залунала «Осінь». Востаннє потягнувши носок Істем і боляче завернувши всередину її п’ятку, Аня дала нову команду:
— А тепер будемо імпровізувати, — кивком показала на центр зали дівчинка.
— Я… не впевнена, що зможу… Давай так: ти показуватимеш, а я повторюватиму?
— Е-е, ні, люба Істем, так не годиться. Чуєш музику? Це «Осінь». Уяви, що ти сама перетворилася на кленовий листок, що, кружляючи, падає з дерева. Для тебе немає кордонів, ти слухаєшся лише вітру, що цілує твою гладеньку блискучу шкіру, яскраво-руду, мов пломінь, мов літо, що догорає…
Аня говорила, а Істем і справді уявила себе опалим листком, і кожен рух був виважений, осмислений, природний.
Дівчата закружляли в якомусь лише їм зрозумілому танці й не знали, що з-за прочинених дверей за ними спостерігають цікаві очі. Істем лише запримітила, як у шпаринці майнув пухнастий рукав шуби із білої лисиці.
16 Буклі (заст.) — завиті кільцями пасма волосся; локони. (Прим. ред.)
17 Мезонін — надбудований поверх. (Прим. ред.)
18 Тут: тримай язик за зубами (англ.).
19 Чи розмовляєш польською? (Польськ.)
20 Мандаринська мова — діалект китайської мови.
21 Лемберґ — назва Львова часів Австро-Угорської імперії.
22 Вибачте (фр.).
Розділ четвертий
«Колесо Фортуни» та інші передбачення
Навколишні гори потроху скидали снігові шапки, укриваючись зеленню та фіолетовими крокусами, стежки підсихали, а пташки заливалися щебетом. Хотілося перескочити через мур і бігти далеко-далеко, на самий вершечок Попа Івана, по Чорногорському хребту, де, за легендою, розташоване зачароване озеро Несамовите. Якщо кинути в його воду камінь, то всі Карпати накриє сіра грозова хмара.
Аня вже не рахувала синців від спарингів у кунг-фу й верхової їзди, уже не силкувалася розрізняти мови й нарешті освоїла засади танцю живота, вивчила польку, мазурку, вальс і модний в Америці регтайм. Учителька природничих наук якось розповідала про силу інерції. Так от, Аня жила по інерції, ніби кинутий м’яч, який котиться чи то до воріт, чи в аут, за межі ігрового поля. Принаймні сніг зійшов і дні подовшали. Весною завжди вільніше дихається.
— Чого розмріялась? — підійшла до Ані Істем і сіла поруч на гойдалці, захованій у глибині саду. Вони давно вже вподобали цю парну гойдалку та влаштовували тут вечірні зустрічі. — У мене хороша новина. За тиждень відпливаю до Квебека. Там є кабаре з підпільним казино, у якому вже працює одна наша артеміда. Якщо мене візьмуть танцівницею, то гер Фрідріх обіцяв допустити до першої справжньої місії!
— Я рада! — схопила її за руку Аня, усміхаючись, хоча усмішка вийшла сумною. Поряд з Істем життя в притулку видавалося не таким уже й похмурим, а тепер і вона зникне. — Ти вже почала готувати номер?
— Сподівалася, що ти мені допоможеш, — весело озвалася та. — Це так дивно — танцювати для себе, забуваючи про глядача. Тут нас завжди вчили жити напоказ, привертати увагу, щоб ніхто, не дай Боже, не запідозрив, що ось тут, усередині, б’ється звичайне людське серце. Що в нас теж є душа. Ну, і прихована за душею таємна місія, — розвела руками Істем.