— Дирижабль! Це дирижабль! — Мірто у захваті заплескала в долоні й висадилася — мало не вистрибнула — з автомобіля.
Амелі, Глорія й Аня повагом вийшли за нею, скептично зиркаючи на літальний апарат.
— Чула, вони крихкі й ненадійні. Пам’ятаєте ту гучну справу? Чотири роки тому один із німецьких цепелінів вибухнув під час аварійної посадки, — повела бровою японка.
Доки артеміди роздивлялися дирижабль, мружачись від палючого турецького сонця, мовчазний водій автівки завів мотор і машина зникла в клубах пилу, залишивши дівчат напризволяще.
— Знала, що цим усе закінчиться, — надула губи Глорія. — Пекуче сонце, троє ненормальних, я і… це. — Вона лінивим жестом показала на дирижабль, удаючи байдужість, хоча в самої спітніли долоні й на скронях виступили холодні крапельки.
— Дивіться, а ми не самі!
Неподалік, під крислатими оливами, напівлежали два високих чоловіки. Обидва стрункі, біляві, із гладенько виголеними щоками. Помітивши панночок, вони схопилися з місця, наділи формені картузи й браво козирнули дівчатам.
— Ласкаво просимо на борт судна компанії Deutsche Luftschiffahrts-Aktiengesellschaft — повітряні польоти по всьому світу! — затараторив німецькою один із них. — Пройдіть, будь ласка, сюди.
Амелі ковтнула слину, Аня зашаркала по траві, а в Глорії ще більше спітніли долоні. Лише Мірто радісно ступила на борт і все крутилася навколо пілотів, пориваючись до них у рубку й роздивляючись начиння.
Усівшись у м’які крісла салону й навіть не звертаючи уваги на заставлений фініками, місцевим лукумом і пахлавою столик, дівчата вдали, що не помічають одна одної. Повільно, погойдуючись на вітрі й постукуючи мотором, дирижабль знявся в повітря.
— Якщо поцікавитесь моєю думкою, скажу, що надаю перевагу кораблям, — зауважила Глорія, нарешті порушуючи тишу. Вона розстібнула кілька верхніх гачків на сукні й послабила передню шнурівку корсета, і це було правильне рішення, бо здавалося, що її чималі груди, перетиснуті ліфом кольору стиглої вишні, от-от випадуть назовні.
— Ви лише погляньте вниз! — перекрикувала гул мотора Мірто. Її очі сяяли щирим щастям. — Так високо! Вище від птахів!
Колежанки не поспішали визирати у відчинені вікна.
— Ви не бійтеся, я теж уперше лечу! — торохтіла далі зазвичай малослівна Мірто.
— Ото заспокоїла, — пробурчала собі під носа Амелі. — Аби пілоти летіли не вперше…
— Ви взагалі маєте хоч найменше уявлення, куди ми прямуємо? — перервала її Глорія, насунувши на веснянкувате обличчя крислатий, прикрашений павичевим пір’ям капелюх.
— Не важливо куди, важливо на чому! Людина підкорила землю й воду, а тепер на черзі небо. Хіба ж це не диво?
— Не розділяю її захвату, — знову фиркнула Глорія. — Зате я зайшла в один магазинчик біля готелю, і мені майже задарма продали ось цю півлітрову пляшечку ракії27.
Глорія понишпорила у вишитій бісером торбинці й дістала звідти набір маленьких алюмінієвих чарок із гравіруванням: «From Boston with love»28. Недарма ж дівчата подейкували, що Глорія родом зі Штатів.
— Маємо відсвяткувати нашу першу тренувальну місію в новій команді! Хто б міг подумати: у салоні небесного корабля, так високо над землею, що я навіть боюся собі уявити, сидітимуть найкраща студентка, найгірша студентка, любителька дирижаблів та юна й завжди прекрасна міс Глорія… Cheers!29
Амелі відвернулася, лише саркастично гмикнувши. Із оксамитової сумочки вона дістала «Фауста» в оригіналі й удала, що читає.
Аня прийняла чарку. Не тому, що їй хотілося пити чи було надто страшно підійматися в повітря. Просто їй раптом здалося, що Глорія дуже потребувала компанії. Це був парадокс — ситуація, що не мала логічного обґрунтування.
Із того часу, як артеміди залишили притулок, усе здавалося інакшим. Навіть ліс, через який проїздив їхній потяг, навіть сонце й небо — усе заграло новими відтінками. Далі були галасливі порти Одеси й Варни, Константинополя та Смірни. Незмінною лишалася тільки вона, на її думку, простачка між витончених леді, яких, деручи носи, удавали з себе її напарниці. Між цих запахів, смаків і барв Аня й далі почувалася самотньою. Такою ж самотньою — підозрювала вона, — як і решта артемід.
Узявши до рук чарку, дівчина залпом випила ракію, що запахом здалася їй дуже схожою на подільську самогонку, скривилася й утупилася у вікно. Там, унизу, лишилися порт із тонкими щоглами кораблів, затока й острови, які здавалися дуже маленькими з небес.
— Недарма гер Фрідріх сказав, що ми полетимо у вирій, — мрійливо прошепотіла Аня, але ніхто її не розчув, а перепитувати не схотів.