Пілоти висадили їх на широкому гірському плато, укритому пожухлою травою, низькими чагарниками й камінням.
— Кажуть, ми прилетіли. — Мірто покинула борт останньою та підійшла до решти артемід. — Якісь не вельми говіркі хлопці. Ось цей конверт передав нам гер Фрідріх.
Щойно дівчата ступили на землю, похитуючись і розтираючи затерплі від тривалої дороги м’язи, один із пілотів подивився на годинник і щось записав у блокноті. Потім підвів руку, ніби віддаючи дівчатам честь, і дирижабль знову здійнявся в повітря. Амелі вихопила з рук досі замріяної Мірто конверт і взялася читати.
— Що він пише? — ліниво озвалася Глорія, яку мутило від ракії, польоту, а тепер ще й пекучого сонця.
— Пише, що в нас є рівно тридцять шість годин, щоб дістатися назад до готелю в Смірні… — Вона дістала з нагрудної кишені годинник й уважно подивилася на циферблат. — Зараз 12:10 пополудні. Ми маємо півтори доби.
Артеміди перезирнулися. Вони стояли в дорожніх сукнях посеред пустельної гори. На схилах сусідніх пагорбів, посеред безплідної землі, білими плямами височіли церковки, унизу пінилося море, закручуючись баранцями біля скель, а вгорі — не прикрите жодною хмаринкою — жарило сонце. Осіннє, але досі нещадне середземноморське сонце. Від спеки рятував лише вітер, що налітав поривами й час від часу намагався збити то одну, то іншу артеміду з ніг.
— Оце так завдання… — лише й вимовила Глорія. — А ви певні, що ми нічим не завинили? Ця місія більше скидається на покарання а-ля гер Фрідріх.
Доки дівчата роззиралися, білявка всілась просто на камінь, широко розставивши ноги та притримуючи капелюх на вітрі.
— І які плани? Водички б зараз. Ану, кажіть, у кого який набір для виживання із собою? У мене, наприклад, лише кілька ковтків ракії, вишнева помада, кілька нещасних монет і… — покопирсалася в торбинці Глорія, — …носова хустинка з монограмою!
— Не бачу причини тішитися, — гаркнула у відповідь Амелі. Темні сукні під горло, які вона носила, були геть непідхожі для літньої спеки, тож японка вже вмивалась десятим потом. — У мене є годинник, книжка, записник, авторучка, бальзам для губ і паспорт. Грошей нема. Поль, що в тебе? Ти навіть без сумки!
— У мене є ніж. — Аня задерла поділ легкої лляної сукенки, яку носила без корсета, і поплескала рукою по чобітку. Цієї штуки з ножем вона навчилася в Істем.
— Ну, хоч щось корисне в цієї недотепи, — чмихнула американка. — Мірто, а в тебе? Агов, Мірто?..
Грекиня стояла непорушно, мов перетворилася на соляний стовп. На її очах бриніли сльози, які наче не наважувалися зірватися.
— Я думала, що ніколи сюди не повернусь, — нарешті вимовила вона. — Я сподівалася, що ніколи не повернусь…
— Мірто, невже… це твій острів? Це Андрос? — підійшла до неї Амелі.
— Дивно. Нас ніколи не направляють із завданням на батьківщину, — присвиснула Глорія, підводячись із валуна. — Принаймні не на практику. Нам не дозволено повертатися, доки не складемо іспит.
— Гер Фрідріх задумав щось новеньке. Вирішив із нами погратися? — хижо вишкірилася Амелі.
— Що ж, нам лишається тільки пристати на умови гри, — констатувала Аня. — Мірто, як думаєш, куди нам іти до цивілізації?
— Он до тієї церкви, Святого Фанурія. Звідти почнеться дорога в Нижнє Корфі, до затоки. Там розпитаємо рибалок, чи ходять якісь пороми на Смірну.
Що нижче дівчата спускалися, то сильніше билося серце Мірто. Ось уже видніються білі будиночки із синіми віконницями, подекуди з терасами, а подекуди покриті дахами із жовто-помаранчевої черепиці, ось пузаті вітряки, що стоять рядочком на березі затоки, ловлячи нещадні морські вітри.
У цю затоку вони з мамою часто припливали на човні, щоб відвідати панаїри — храмові празники в ім’я святих, які на цьому всіяному церквами острові бували мало не щотижня. (Вирушаючи в плавання, моряки давали обіцянку своєму покровителю, що, коли повернуться — якщо повернуться, — збудують храм. Тому на кожному схилі тут височіла щонайменше капличка святого Йоргоса чи Дімітріса.)
Піддавшись спогадам, Мірто перечепилася об камінь і мало не впала, але вчасно схопилась за руку Амелі. Ось вони вже й спустилися до потічка, обабіч якого буяла пишна зелень і росли кущі чогось колючого.
— Ці фрукти можна їсти? — смикнула її за рукав Глорія, зводячись навшпиньки й намагаючись зірвати з дерева перестиглий інжир.
Мірто лише кивнула.
— А цей кактус? — не вгавала білявка, показуючи на червоні плоди «колючої груші».
Скляний погляд Мірто говорив за неї. Вона була десь не тут.
— Та-ак, думаю, ковток ракії тобі не завадить, — серйозним тоном проказала Глорія, мало не силоміць уливаючи в рот Мірто алкоголь. — Допивай, і наберемо сюди води. Не викидати ж. А ти маєш такий нещасний вигляд, що навіть мені хочеться загорнути тебе в рушничок і покласти спати.