— Спанакотіропіту щойно з печі витягла, дівчаточка. Хочете скуштувати?
— Хочемо! — відповіла Глорія, не маючи жодного уявлення, що таке спанакотіропіта.
Господиня приємно всміхнулася й винесла на таці плаский пиріг, нарізаний квадратами. Дівчата радісно розібрали гостинці, колупаючи ароматну біло-зелену начинку.
— Сир із овечого молока32 і шпинат, — пояснила Мірто.
— А спитай-но цю добру пані, — дожовуючи, сказала Амелі, — де можна дістати пристойний чоловічий костюм, щоб на Поля підійшов.
— Є костюм мого покійного сина, — відповіла жінка. — Але таким панночкам краще пошукати одяг у крамницях, а не в наших жебрацьких оселях…
— Цим не переймайтеся, — квапливо завірила хазяйку Глорія. — Ви нам костюм, а ми вам оцю гарну дорожню сукню, — узяла Аню за край спідниці вона. — Чудова якість. Пошито в Австрії. Подивіться лишень на ґудзики!
Аня широко всміхнулася грецькій пані, відсмикуючи руку Глорії.
— Що ж, заходьте, приміряйте, — розгублено сказала тітонька.
Дивлячись на себе в потріскане дзеркало, облізле, місцями з чорними плямами, Аня знову бачила того хлопчика в зеленому картузі, хіба трохи старшого й вищого.
— Ні з очей, ні з плечей — зате нам на руку, — посміхнулася Глорія, виринаючи з-позаду. — Тобі личить, до речі.
Пісочного кольору штани й безрукавку доповнював темно-коричневий піджак, який був акуратно приталений і підкреслював тонкий стан балерини.
— Знову кепкуєш? — скривилась Аня, скептично оглядаючи своє відображення.
— Справді личить, — недбало кинула розкішна американка, роздивляючись у люстро свої веснянки. — Знову від цієї пилюки обличчя прищами обсипле…
— Мені потрібна якась стрічка, щоб перев’язати волосся. Можеш спитати господиню?
— Ти що? Буде геть очевидно, що ти дівча. Я знайшла ножиці, — хижо підморгнула Глорія.
— Ти здуріла! Я так довго відрощувала волосся!
— В Америці це тепер дуже вподобана незалежними жінками зачіска. Називається «боб». Усі модні журнали про це пишуть! Готова? Відрізаю!
Надвір вийшов юнак у насуненому на очі капелюсі, з-під якого соломою стирчало обскубане волосся. Погляд його був вовкуватий, гострі плечі розправлені, ніби готові до бою, і Амелі не стримала іронічної посмішки.
— Гей, паничу, когось ти мені нагадуєш — бракує тільки ношеного зеленого картуза. А шийну хустку що, із Глоріїного носовичка скрутили? Того, з монограмою?
Дівчата подякували господині та за дрібні гроші, що були в Глорії, з горем пополам розплатилися з човнярем, який відвіз їх у серце Андросу, місто, яке острів’яни називали «столиця», а по-місцевому — Хора.
У Хорі були розташовані всі великі підприємства; тут були і маєтки греків, і літні дачі іноземців, що шукали затишку серед Кікладських островів, а центральні вулиці забирали магазини та кав’ярні. Перехожі були вдягнені за європейською модою, тож дівчата більше не почувалися білими воронами. Проте на них однаково всі витріщалися.
— Місто маленьке, — пояснила Мірто. — Усі одне одного знають. Та й вересень уже, не сезон дачників.
Вони зайшли в оздоблену рожевим мармуром неокласицистичну будівлю — атлетична грекиня в синій, мов її очі, літній сукні з вишитою барвистою гладдю маніжкою33 та худорлявий юнак, що видавався вищим через капелюх, який прикривав буйне русяве волосся.
— Я вас слухаю, але в мене обмаль часу, — сказав власник корабельної компанії «Вулгаріс» кіріос Костантінос, навіть не підводячи голови.
Він уважно роздивлявся якісь папери, що мали для нього набагато більше значення, ніж несподівані візитери.
— Якщо хочете купити квиток, ви можете звернутися в касу…
— Ні, дядьку Костасе, — похитала головою Мірто, сідаючи навпроти кіріоса Вулгаріса й кладучи руки на стіл. Той стіл був єдиною перепоною між ними.
Власник корабельної компанії аж закляк від несподіванки. Він відкинувся на спинку крісла, відсторонюючись від Мірто, і в його очах виразно читався страх.
— Ви говорите англійською, кіріосе? Може, німецькою чи французькою? Російською? — низьким голосом запитала Аня, ледь стримуючись, щоб не додати до цього переліку свою гордість — китайську.
Вона стояла побіч Мірто, нависаючи над столом.
— А ви хто? — відповів поганенькою німецькою родич.
— Я чоловік Мір…
Мірто вдарила Аню під коліно.
— Це мій чоловік, дядечку. Знайомся, Поль, — мій рідний дядько, кіріос Костас Вулгаріс, який сьогодні підпише всі необхідні документи й передасть успадкований мною від батька капітал.