«То ось як київські балерини влаштовують собі побачення», — подумав Фрідріх і, ступивши кілька кроків слідом за «хлопчиком», ніби ненароком підставив йому під ноги костур.
Дитина спіткнулася, але втримала рівновагу. Тоді сивий дід, що мав такий вигляд, ніби от-от розвалиться, раптом схопив «хлопчиська» за комір і з силою жбурнув на підлогу.
— Що ти винюхуєш тут, малий? Чи, може, поважних людей оббираєш? Ану, покажи мені кишені? Ну ж, вивертай! Що я там побачу? Золотий годинник чи портмоне?
Миттєво звівшись на ноги, Живчик уклонився геру Фрідріху.
— Я посильний, пане.
— Посильний? І що ж ти посилаєш? Вивертай кишені, кажу!
— Не можу, пане. Це конфіденційно.
— Конфіденційно? А годинник у мене зник теж конфіденційно?
Навколо гера Фрідріха збирався натовп. Блондин у велюровому костюмі також підійшов, постояв кілька секунд, але нічого не сказав.
— Хочете — бийте мене, здавайте поліції, але я нічого не крав. Я посильний. А читати чужі листи — ницо й негідно, хай ви простий робітник чи сам князь, — різко відказав Живчик, стріляючи великими зеленавими очиськами.
— Добре, — раптом пом’якшав старий. — Якщо ти посильний, то влаштуй мені побачення з мадемуазель Талією.
Поважним жестом Фрідріх зняв із пальця перстень із рубіном, простягаючи дитині, але «хлопчисько» лише повів кирпатим носом.
— Пані Талії не личить червоне.
— Це не для пані. Це для тебе. Знаєш, скільки всього на цей перстень можна купити?
Посильний випростався й презирливо форкнув:
— Ви що, думаєте, усе на світі можна купити?
— А що ж не можна?
— Гідність, пане.
Піднявши з підлоги картуз, «хлопчисько» обтрусив його та повагом надів на голову. Пролунав перший театральний дзвінок. Оглядаючи натовп, що з цікавістю позирав на нього, «хлопчина» кинув ще один зневажливий погляд на гера Фрідріха, приклав руку до козирка на прощання та зник у лабіринті театральних коридорів.
Фрідріх сміявся. Він і незчувся, як хтось узяв його під лікоть.
— Що це було? — На нього дивилася бліда пані Марта. — Навіщо ти накинувся на цю дитину?
Чоловік відкашлявся, прикриваючи рукою рот. Юнацькі бісики грали в його вицвілих очах.
— Як тобі сказати… Одним словом, я обіцяв не працювати хоча б кілька днів, але, бач, не виходить. От ти підозрювала, що це мишеня — дівчинка?
На диво, пані Марта згідно закивала, зводячи на гера Фрідріха сумні сірі, мов вранішній туман, очі.
— Я знаю цю малу. Її звати Аня, вона дочка нашої квартирантки. Розумієш, її мама — колишня балерина. Залетіла від такого-от палкого шанувальника, що обіцяв золоті гори, а зрештою лишив її саму з дитиною. Стара мов світ історія. Лариска, квартирантка наша, була й сама ще зовсім дитям. Батьки її з Козятина, учителі обоє, така тиха, інтелігентна сім’я. Ця Лариска, слова нікому не кажучи, вирішила залишити дитину, народити й виховати. Ну, а з театру її, ясна річ, викинули… А ти що, хочеш цю дівчинку… завербувати?
— Вона задоросла, — зітхнув австріяк. — Скільки їй?
— Дванадцять.
— Так і знав. У нас є правило. Ми забираємо в притулок лише сиріт і лише не старших за десять років.
Пролунав другий дзвінок.
— Треба йти. А я так і не купив тобі шампанського.
— Пусте, — сказала Марта, нарешті відпускаючи його лікоть. — А знаєш, я думаю, вона й справді та, котру ти шукаєш.
— Можеш мене переконати? — примружився старий.
Пані Марта ледь помітно всміхнулася. Уперше за весь вечір.
— А що говорить твоє шосте чуття? — стишено запитала жінка. — Воно ж тебе ніколи не підводило.
— Марто, я ж не можу просто так порушити правила…
— Правила, які ти сам установив? Добре, якщо просиш тебе переконати, то зводи мене завтра на Мерингівську12 в «Апполо».
— «Апполо»? Хіба це не пивничка? Щось на кшталт вар’єте чи кафешантану…
Марта кивнула, і знову ледь помітна усмішка з’явилася на її обличчі.
— А ти думав, я не буваю в таких низькосортних закладах?
— Та ні, я просто… — знітився гер Фрідріх. Уперше за багато часу він по-справжньому знітився.
Марта знала про нього так багато, як не знала жодна жива душа. Але вперше за десять років вона відчула себе його спільницею, союзницею в його шпигунських справах. Уперше за тривалий час у її очах мигнув живий вогник, і вперше гер Фрідріх замислився над тим, що від самого початку Марту цікавила роль не так його коханки, як соратниці. Що ж, тоді відпустка точно скасовується.
Наступного дня гер Фрідріх сидів у досить пристойній ложі театру-вар’єте «Апполо», покашлюючи від тютюнового диму й спостерігаючи, як пані Марта вітається зі знайомими в партері. Тут, у закладі для середнього класу, було більше шансів скомпрометувати заміжню жінку. Та незабаром Марта впевненою ходою ввійшла в його ложу й сіла поряд.