Сонце заходило за обрій, і світло було густе й тепле. За кілька миль на північ виріс зелений берег Ґномон Тор. Горизонтальним лісом довгастих тіней розтинали хвилі вежі й дахи Салкрікалтор-сіті.
Вони були вибудовані з бетону, заліза, каміння та скла, а також із міцних коралів, жителів холодних глибоких вод. Колони оперізували сходи, зв'язані вузенькими містками. Хитромудрі конічні шпилі заввишки сто футів, темні квадратні вежі. Нагромадження непоєднуваних стилів.
Обриси горизонту нагадували пишнобарвну замальовку рифу дитячою рукою. Органічні вежі випиналися, мов екскременти велетенських трубчастих червів. Були тут аналоги мереживних коралів, багатоповерхові будинки, які розгалужувалися на десятки тісних кімнаток; присадкуваті багатовіконні арени, як гігантські губки. Гофровані стрічки архітектури, подібні до мілепор, що так схожі на корали.
Вежі затопленого міста піднімалися на сто футів над хвилями, величезні дверні прорізи зяяли на рівні моря роззявленими пащеками. За шаром зеленого накипу можна було визначити висоту припливу, що не забариться накрити їх.
Були й новіші будівлі. Яйцеподібні особняки, вирізані з каменю та вкриті рифленим залізом, вищилися над водою на підпірках, що стриміли із занурених у воду дахів. На платформах, що якимсь дивом трималися на місці в морі, примостилися — цілком як у Новому Кробузоні — тераси квадратних цегляних будинків.
На доріжках і мостах на рівні води й вище були тисячі лангустів та неабияка кількість людей. Десятки барж-плоскодонок і човнів мляво сунули між вежами.
Океанські кораблі швартувалися на околицях міста, прив'язані до стовпів у морі. Невеликі рибальські човники, джонки, кліпери й де-не-де пароплав. «Терпсихора» поволі наближалася.
— Дивіться, — сказав хтось до Белліс і тицьнув пальцем униз — вода була ясна й чиста.
Навіть у слабкому світлі вечора Белліс могла розгледіти широкі вулиці передмістя Салкрікалтора, окреслені холодними ліхтарями. Будівлі закінчувалися на відстані не менше пів сотні футів від поверхні, щоб над ними спокійно проходили кораблі.
На доріжках, що пов'язували між собою підводні шпилі, Белліс угледіла ще більше жителів підводного краю, більшість із них — лангусти. Вони дріботіли і пливли, рухаючись із легкістю, якої бракувало їхнім співвітчизникам над водою.
Місцина була незвичайна. Коли вони пришвартувалися, Белліс із заздрістю спостерігала, як з «Терпсихори» спускали на воду човники. Більшість екіпажу й усі пасажири нетерпляче вишикувалися перед трапами. Усміхалися і схвильовано перешіптувалися, жадібно поглядаючи на місто.
Надворі сіріло. Башти Салкрікалтора вимальовувалися темними сильветами в сутінках, жовтяві вогники вікон відбивалися у чорній воді. Звідусіль лунали слабкі згуки: музика, крики, скрегіт машин, хвилі.
— Усім бути на борту до другої ночі, — гаркнув молодший лейтенант. — Не відходьте далеко від кварталів, де живуть люди, й усіх інших місць над водою. Є чим зайнятися і без ризику для легень.
— Міс Колдвин?
Белліс повернулася до лейтенанта-командера Камбершама.
— Прошу за мною, міс. Батискаф готовий.
4
Затиснути у крихітному батискафі, серед переплетінь мідних рурок і циферблатів, Белліс витягувала шию, щоби розгледіти хоч щось із-за Кембершама і капітана Мизовіца та мічмана біля керма.
Якоїсь миті море плюскотіло в нижній частині армованого вікна попереду, потім раптом посудина пірнула, й опукле скло омивали хвилі, а небо повністю щезло з виду. Звуки бризок і слабке квиління мартинів миттєво втихли. Єдиним шумом було деренчання гвинта. Белліс тремтіла від збудженої цікавості.
Батискаф нахилився і граційно рушив униз у бік невидимого каміння й піску. Під його тупим носом ударив потужний промінь дугової лампи, вихоплюючи з водяної темряви попереду освітлений конус.
Ближче до дна батискаф трохи задер носа. Униз ледве просочувалося слабке вечірнє світло, перекрите масивними темними тінями кораблів.
Белліс визирала з-за капітанового плеча вглиб води. Її обличчя не видало жодної емоції, та руки від хвилювання не знаходили спокою. Риба рухалася хвилями, накочуючись на незграбного металевого прибульця. Белліс чула власне неприродно голосне і швидке дихання.
Батискаф обережно пробирався між ланцюгами, що звисали, як лоза, зі суден над ними. Пілот із граційною вправністю перемістив важелі, судно метнулося вгору, минувши поріг облупленої скелі, й перед ними відкрився Салкрікалтор-сіті.
Белліс аж рота відкрила.
Усюди висіли ліхтарі. Кулі холодної ілюмінації — як обмерзлі диски місяця, геть не схожі на сепію газових ліхтарів Нового Кробузона. Місто жевріло в потемнілій воді, як повна сітка примарних вогників.
Його околиці становили невисокі будівлі з пористого каменю та коралів. Були й інші підводні човни, що плавно рухалися поміж веж і над дахами. Затоплені набережні під ними піднімалися до далеких фортечних валів та соборів у самому серці міста, за милю чи дві; вони слабко вимальовувалися крізь товщу моря. Там, у серці міста Салкрікалтор, серед хвиль мріли вищі споруди. Під водою вони мали не менш хитромудрий вигляд.
Скрізь ходили лангусти. Вони піднімали ліниві погляди вгору, коли над ними пропливав підводний човен. Стояли й торгувалися біля крамничок, прикрашених кольоровими тканинами, сварилися на маленьких площах, обсаджених фігурно підстриженими водоростями, дріботіли заплутаними глухими завулками. Керували візками, що їх тягнули химерні в'ючні тварини: морські равлики заввишки вісім футів. Діти лангустів грали в ігри, ганяючи у клітках окунів і барвистих морських собачок.
Белліс бачила будинки, зліплені докупи, наполовину відремонтовані. Подалі від головних вулиць водні потоки підбирали органічне сміття, що гнило у коралових дворах. Кожен рух, здавалося, розтягувався у воді. Лангусти плавали над дахами, незграбно махаючи хвостами. Вони сходили з високих уступів і повільно опускалися, підтягуючи ноги для посадки.
Зсередини батискафа місто здавалося німим.
Вони повільно підбиралися до монументальної архітектури в центрі Салкрікалтора, турбуючи риб і плавучі обривки сміття. Це був справжній мегаполіс, міркувала Белліс. Місто вирувало. Так само, як Новий Кробузон, пещене й напівзаховане водою.
— Житло для чиновників, — повідомив їй Камбершам. — Це банк ось. Онде фабрика. Ось чому лангусти провадять бізнес із Новим Кробузоном: ми можемо допомогти їм з паровими технологіями. Непросто виготовити машинерію, що діятиме під водою. А це центральна рада Співдружності лангустів Салкрікалтора.
Їхнім очам відкрилася химерна будівля. Округла й опукла, як неймовірно величезний мозковий корал, укритий вирізьбленими складками. Її вежі стриміли з води і пнулися в повітря. Більшість її крил — усі вкриті різьбленими зміями та романами в ієрогліфах — мали відчинені вікна та дверні прорізи у традиційному стилі Салкрікалтора, тож невеликі рибки безперешкодно запливали й випливали геть. Але одна секція була запечатана, з невеликими ілюмінаторами і товстими металевими дверима. З вентиляційних отворів витікав безперервний потік бульбашок.
— Тут вони приймають жителів суші, — сказав лейтенант. — Ось куди ми прямуємо.
— У горішній частині Салкрікалтор-сіті є людська меншість, — повільно сказала Белліс. — Над водою чимало кімнат, а лангусти можуть дихати повітрям без шкоди собі годинами. Чому вони приймають нас тут, унизу?
— Із тої ж самої причини, що й ми приймаємо салкрікалторського посла у приймальні Парламенту, міс Колдвин, — відповів капітан. — Не беручи до уваги те, що це важкувато й дещо некомфортно для нього. Це їхнє місто, а ми просто гості. Ми... — він повернувся до неї і показав рукою на себе й Камбершама. — Ми тільки гості.
Він повільно відвернувся.
«Ах ти шкура барабанна!» — подумки лютувала Белліс, не змінюючи крижаного виразу обличчя.
Пілот зменшив швидкість майже до мінімуму і майстерно завів судно через великий темний отвір у крило. Вони пливли над лангустами, які махали руками, показуючи напрямок, і врешті опинилися в кінці бетонного коридору. За ними глухо зачинилися величезні двері.