Від опецькуватих рурок, що встилали стіни, порскнув рій бульбашок. Море виштовхували через клапани і шлюзи. Повільно спадав рівень води. Батискаф поступово осів на бетонну підлогу і завалився на бік. Вода опустилася нижче ілюмінатора, цівочкою, а потім крапля за краплею стекла з нього, і нарешті за склом було повітря. Коли з кімнати викачали воду, приміщення набуло якогось пошарпаного вигляду.
Пілот нарешті розкрутив гвинти, і люк розчахнувся, впускаючи досередини благодатну прохолоду. Бетонна підлога була мокра від ропи. Сама кімната пахла водоростями та рибою. Белліс вийшла з батискафа, поки офіцери обсмикували на собі обмундирування.
За ними стояла лангуста. Вона тримала спис — занадто вигадливий і тендітний, тому явно не більш як церемоніальна річ, міркувала Белліс. Згори тіло жінки було прикрите нагрудником — із якогось яскраво-зеленого матеріалу, не схожого на метал. Вона кивнула у привітанні.
— Подякуйте їй за вітання, — звелів капітан Белліс. — Попросіть повідомити керівнику ради, що ми прибули.
Белліс видихнула і спробувала розслабитися. Заспокоївшись, подумки пробіглася словником, граматикою й синтаксисом та вимовою звуків салкрікалторської мови — все, що встигла вивчити за два інтенсивні тижні з Марріккатчем. Також подумки проказала швидку цинічну молитву.
Потім сформувала вібрато, гавкотливий цокіт лангустів, чутний у повітрі та воді, й заговорила.
На її глибоке полегшення, жінка кивнула й відповіла:
— Про ваше прибуття буде повідомлено, — сказала вона, акуратно виправивши Белліс, яка неправильно вжила часову форму. — Ваш пілот лишиться тут. Ви ходіть за мною.
Великі герметичні ілюмінатори виходили на сад з яскравими морськими рослинами. Стіни були вкриті гобеленами, що зображали відомі моменти історії Салкрікалтора. Долівка викладена сухими кам'яними плитами, які підігрівав невидимий оку вогонь. Кімнату прикрашали всілякі брязкальця з гагату, чорних коралів і теж чорних перлів.
Три чоловіки-лангусти закивали, вітаючи гостей. Один, набагато молодший за своїх товаришів, стояв трохи позаду, як і Белліс.
Вони були бліді. На відміну від лангустів Гирла Смоли, ці проводили майже все життя під водою, де сонце не могло лишити на них сліди. Єдине, що відрізняло верхню частину тіла лангуста від людського, — невеликий гребінь із зябер на шиї, але було щось вороже в їхній підводній блідості.
Нижче пояса у лангустів були велетенські сегментовані панцирі, як у омарів. Людські тулуби стирчали там, де мали би бути очі й вусики. Навіть у повітрі, чужорідному середовищі, безліч їхніх ніг рухалися з хитромудрою грацією. Вони дріботіли майже безгучно, злегка вистукуючи хітином по підлозі.
Лангусти прикрашали свої ракоподібні черевця своєрідними татуюваннями, вирізаючи на панцирі візерунки й фарбуючи їх різними екстрактами. Двоє старших лангустів мали на боках дивовижний набір символів.
Один ступив крок уперед і дуже швидко заговорив салкрікалторською. На хвилю запала тиша.
— Ласкаво просимо, — сказав молодий лангуст позаду нього — перекладач. Він говорив раґамольською зі сильним акцентом. — Ми раді, що ви приїхали та спілкуєтеся з нами.
Розмова почалася неспішно. Керівник Ради король Скаракачі та член Ради король Друд'адджі висловили ввічливу ритуальну втіху від знайомства, яку навзаєм розділяли Мизовіц і Камбершам. Усі зійшлися на тому, як чудово, що вони всі зустрілися і що два такі великі міста залишаються у добрих відносинах, що торгівля — це такий здоровий спосіб доказу доброї волі тощо.
Тема перемовин швидко змістилася. Белліс виявила, що перекладає специфічні конструкції з вражаючою легкістю. Розмова перейшла до того, скільки яблук і слив «Терпсихора» залишить у Салкрікалторі та скільки сулій мазі й спиртного отримає натомість.
Невдовзі дійшло і до обговорення державних питань. Інформація, що повинна надходити з верхніх ешелонів парламенту Нового Кробузона: деталі про те, коли і чи будуть замінені посли, про можливі торгові договори з іншими повноваженнями та як такі домовленості впливатимуть на відносини зі Салкрікалтором.
Белліс піймала себе на тому, що легко закриває вуха на те, що сказала, передаючи таку інформацію просто через себе. Не через почуття патріотизму чи вірності уряду Нового Кробузона (яких вона не відчувала), а від нудьги. Секретні переговори були незрозумілими, маленькі фрагменти інформації, яку перекладала Белліс, нічим не вражали уяву. Вона відверто нудилася й натомість думала про тонни води над ними, дивуючись тому, що не відчуває паніки.
Деякий час механічно відтворювала необхідну інформацію, забуваючи сказане майже відразу після того, як слова вилітали з її вуст.
Раптом зауваживши зміну в капітановому голосі, зрозуміла, що пильно слухає.
— У мене є ще одне питання, ваша величносте, — сказав капітан Мизовіц, тихенько сьорбаючи питво.
Белліс викашлювала й вигавкувала звуки салкрікалторської мови.
— У Ке' Бансса мені було наказано перевірити химерні чутки, які передав представник Нового Кробузона. Вони були настільки безглуздими, що я був певен: сталось якесь непорозуміння. Однак я все-таки об'їхав Плавці — ось чому ми спізнилися на цю зустріч. Так от під час нашої диверсії я виявив на своє... обурення і стурбованість, що чутки виявилися правдивими. Порушую це питання, бо воно стосується нашої доброї дружби зі Салкрікалтором, — голос капітана тверднув. — Це стосується наших проблем у водах Салкрікалтора. На південному краю Плавців, як радники знають, розташовані... життєво важливі інвестиції, за розміщення котрих ми щедро платимо. Я говорю, звичайно, про наші платформи, наші бурові установки.
Белліс ніколи не чула, щоби слово «установка» вживали таким чином, і спробувала перекласти. Лангусти ніби зрозуміли. Переклад тривав автоматично і гладко, але вона ще й захоплено дослухалася до кожного слова, яке вимовляв капітан.
— Ми пройшли повз них після півночі. Спочатку один, потім інший. На обох установках — «Манікіні» і «Трешстарі» — все було в порядку. Але, радники... — він подався вперед, відставив склянку і хижо втупився у них. — У мене вкрай важливе питання. Де ще одна?
Радники витріщилися на капітана. Потім повільно, з майже комічною синхронністю перезирнулися й знову втупили погляди у капітана Мизовіца.
— Ми визнаємо... якесь непорозуміння, капітане, — стиха промовив перекладач за своїх начальників рівним голосом, та на якусь секунду Белліс упіймала його погляд. Щось пробігло між ними, якийсь спільний подив, дух товариськості.
«Куди ж ми влізли, братику?» — подумала Белліс. Їй страшенно кортіло затягнутися сигариллою.
— Нам не відомо про те, що ви говорите, — продовжив її колега. — Нам немає діла до платформ, поки ви даєте орендну плату. Що сталося, капітане?
— Сталося те, — сказав Мизовіц, у голосі прозвучала криця, — що «Сорго», наша глибоководна установка, наша мобільна платформа, зникла.
Він почекав, поки Белліс перекладе, а потім ще трохи, аби затягнути павзу.
— А разом з нею, смію додати, і ескорт з п'яти броненосців, а також офіцери, працівники, вчені й геоемпат. Перша звістка про те, що «Сорго» щезла зі свого причалу, дійшла до острова Танцюючого Птаха три тижні тому. Команди інших бурових установок запитують, чому їм не повідомили про накази перемістити «Сорго». Такого розпорядження не було дано, — капітан поставив склянку й поглянув на лангустів. — «Сорго» мала залишатися на місці принаймні ще пів року. Вона має стояти там, де ми її залишили. Керівнику Ради, раднику — що сталося з нашою установкою?
Коли Скаракачі заговорив, перекладач спробував відтворити його заспокійливий тон.
— Ми нічого не знаємо.
Капітан Мизовіц склав руки на грудях.
— Це сталося за якісь сто миль, у водах Салкрікалтора, в регіоні, який ваш флот та мисливці регулярно патрулюють, і ви нічого не знаєте? — Голос був спокійний, але загрозливий. — Радники, справа надзвичайна. І вам нічого не відомо? Чи то її затопив бурхливий шквал, чи, може, на неї напали і знищили її? Чи можете ви сказати мені, що нічого не чули? Що щось могло заподіяти нам подібне просто біля ваших берегів, а ви нічого не знали?