Він сказав це майже співчутливо. В думках Белліс ожила й заворушилася личинка сумнівів.
— На «Глосарії» нема нічого його, — сказав Доул. — Його койка у трюмі чиста і суха. Стіни скрізь обтикані нотатками. Схеми, що вказують йому, хто чий чоловік чи жінка, і хто керує чим, і хто кому зобов'язаний. Вражаюча робота. Він дізнався усе необхідне. Він... вріс у політику міста. Ніколи нікуди не потикаючи носа. Різні зустрічі для різних інформаторів та різні імена — Саймон Фенч і Силас Фенек були лише двома з багатьох. А про нього — нічого. Він — як порожня всередині лялька. Всі ці нотатки, як плакати, маленький ручний друкарський верстат, а ще чорнило й віск. Одіж у валізі, записник у сумці — та й по всьому. Жалюгідне видовище. — Доул підвів очі на Белліс. — Можна годинами оглядати ту кімнату і все одно гадки не мати, хто такий цей Силас Фенек. Шкіряний мішок, набитий планами.
«Тепер-то його вгамували, — подумала Белліс, — і ми йдемо далі на північ. Коханці перемогли. Усі їхні проблеми позаду, так, Утере?» Вона втупилася у нього, намагаючись відновити між ними те, що було раніше.
— Що ви писали, — запитав Доул, ошелешивши її, — коли я зайшов? — І він указав на кишеню, в яку вона сховала лист.
Белліс завжди тримала його при собі, й лист поволі товщав. Його в неї не забрали. Він ніяк не міг допомогти їй утекти.
Вона вже давно нічого не дописувала туди. Були часи, коли писала його регулярно, як щоденник, а бувало, тижнями нічого не писала. У тій маленькій, безбарвній тюремній кімнаті, з вікном, що виходило на підводну пітьму, вона знову повернулася до нього, ніби він міг навести якийсь порядок у думках. Але писати їй стало майже неможливо.
— Відтоді, як я вперше вас побачив, ви завжди з ним ходили, — сказав Доул. — Навіть на дирижаблі. — Очі Белліс розплющилися ширше. — Що то? Що ви пишете?
Белліс, відчуваючи наближення паніки, зрозуміла: те, що вона скаже чи зробить зараз, буде відгукуватися їй ще тривалий час. От-от усе стане на місця. У неї було відчуття, ніби легеням не вистачає повітря.
Белліс витягла стосик із кишені й зачитала.
Пиледілок 9 чета 1780/6 грайді місяця плоті
Привіт іще раз
— Це лист, — сказала.
— Кому? — спитав Доул. Він не нахилився зазирнути в аркуш. Натомість просто поглянув їй у вічі.
Вона зітхнула й зашелестіла численними сторінками листа. Знайшовши початок, простягла йому, щоб він міг прочитати перше слово.
«Дорогий», — ішлося в листі, а далі був пропуск. Порожнє місце.
— Я не знаю, — відповіла.
— Не те щоб він ні до кого, — сказала Белліс. — Це було б сумно, жалюгідно навіть — писати листа ні до кого. І це не лист до когось, кого вже нема на світі чи щось таке... сумне. Навпаки, геть навпаки. Він — як відчинені двері. Може бути адресований кому хочеш. — Белліс почула свій голос, подумала, як це пролунало, і вжахнулася. — Коли я покидала місто, — сказала ще тихіше, — то багато тижнів, місяців перед цим жила у страху. Щезали люди, яких я добре знала. Я була на черзі. Ви ніколи не були в Новому Кробузоні, Утере? — Вона підвела на нього погляд. — Стільки всього бачили і вмієте, а там ніколи не були. Тому ви гадки не маєте. Є особливий вид страху, унікальний страх, коли міські вартові оточують тебе з усіх боків. До кого вони вже добралися? Кого пов'язали, мучили, підкупили, залякували? Кому можна вірити? Самотужки з усім впоратися достобіса важко. Коли я почала писати... — Белліс немов завагалася, але продовжила, — то думала, що пишу сестрі. Ми не дуже близькі, але буває мені страх як хочеться поговорити з нею. Та все ж багато чого я ніколи не зможу їй розказати. А сказати я мусила, тому подумала, може, лист буде до когось із моїх друзів.
Белліс подумала про Меріел, про Іґнуса і Тею. Вона подумала про какту-віолончелістку Дебелі Стегна, єдину з друзів Айзека, з котрою підтримувала зв'язок. Думала і про інших. «Лист міг бути для когось із вас», — подумала вона, знаючи, що це неправда. Белліс відштовхнула більшість із них у ті страшні місяці, а тоді втекла. Та й до того друзів у неї було небагато. «Чи могла я писати комусь із вас?» — раптом вигулькнула думка.
— До кого б ти не говорив, — сказала вона, — до кого б не писав, завжди є щось таке, про що будеш мовчати, що не пропустить твоя цензура. А чим більше я писала... чим більше пишу, тим більше мені треба сказати, тим більше хочеться відкритися. Тому я це все записую, щоб не тримати в собі. Можу лишити це на самий кінець. Також можу почекати і вирішити, хто буде адресатом, після того, як напишу все, що хотіла сказати.
Вона не згадала про те, що ніколи не зможе доставити свій лист, що писатиме його на Армаді, поки й не помре.
«У цьому нема нічого дивного, — хотілося сказати Белліс. — У ньому є сенс». Вона раптом наїжилася, захищаючись. «Не міркуй про нього так, ніби на іншому кінці порожнеча», — подумки сказала вона Доулу. Це зовсім не так.
— Тоді лист, певно, написаний дуже обережно, — припустив Доул, — і тільки про себе. Ніяких спільних жартів. Досить сухий лист.
«Так, — подумала Белліс. — Вважаю, так і є».
— Ви — вигнанці, — промовив Доул. — Вигнанці ви й ваше писання. Фенек такий самий. Якщо зазирнути до нього, то побачиш, як він швидко пише лівою рукою у своєму записнику.
— Йому дозволили його лишити? — сказала Белліс, подумки питаючи себе, що сталося з його правою рукою, хоча вона й підозрювала що.
Утер демонстративно повів очима по кімнаті, де лежали її одяг, записники і лист.
— Самі бачите, як ми ставимося до наших в'язнів, — відповів по хвилі, й Белліс згадала, що вона в'язень, як і Таннер Сак та Силас Фенек.
— Чому ви не сказали Коханцям? — раптом спитав Доул. — Коли Фенек сказав, що Новий Кробузон у небезпеці? Чому не спробували передати послання так?
— Їх би це не хвилювало, — відповіла вона. — Вони, мабуть, зраділи б — одним суперником на морі менше. Вони не стали б допомагати.
Вона мала слушність і відчувала, що він це знає. І все ж личинка сумнівів знову дала про себе знати.
— Тримайте. Прочитайте, — мовила раптом. — Це — доказ, що я нічого не знала.
Він довго нічого на це не казав.
— Вас судили, — зрештою промовив.
Вона відчула, як у животі похололо. Руки затремтіли, й вона кілька разів зглитнула та міцно стулила губи.
— Сенат провів засідання після допиту Фенека, — продовжив Доул. — Усі зійшлися на тому, що ваша зі Саком участь у виклику Нового Кробузона не була навмисною. Вашу історію прийняли. Нема потреби показувати мені цей лист.
Белліс кивнула й відчула, як хутко застугоніло серце.
— Ви самі до нас прийшли, — протягнув він безбарвно, — розказали все, що знаєте. Я вас знаю. Спостерігав за обома вами. Дуже пильно спостерігав.
Вона знову кивнула.
— Тож вам повірили. І все. Зможете піти на свободу, якщо захочете, — він на якусь секунду замовк. І згодом Белліс згадувала цю павзу й не могла її йому пробачити. — Ви мусите самі вибрати вирок.
Белліс відвела очі, розгладила свій лист і кілька разів глибоко вдихнула, перед тим як підвести на нього погляд.
— Вирок? Ви сказали, що повірили...
— Я-то повірив. Власне, завдяки мені вам і повірили, — він не сказав це так, ніби очікував удячності. — Саме тому ваші можливі вироки — такі. Саме тому ви живі, чим не зможе похвалитися Силас Фенек, коли ми витягнемо з нього всю необхідну інформацію.
— Але ж ви знали, що без покарання не обійдетеся. Звідколи це намір визначає вирок? Хай що ви собі думали чи переконали себе, що думали, — ви відповідальні за розв'язання війни, в якій загинули тисячі моїх людей, — у його голосі кріпла криця. — Вам дуже пощастило, що ми не розголошуємо деталі. Якщо містяни прознають, що ви зробили, то живою не лишать. Секретність дає нам змогу проявити деяку поблажливість. Ви повинні радіти, що я свідчив на вашу користь. Довелося поборотися, щоб вас обох відпустили.