Його красивий голос наводив жах.
— Скажіть, — попрохала вона — й Доул поглянув їй у вічі.
— Я представляю тут Сенат, — чітко вимовив він. — Щоб винести вирок Таннеру Саку та Белліс Колдвин. Десять років тут, на самоті. Або строк можна вважати відбутим — плюс бичування. Вибір за вами.
Після цього Доул пішов, лишивши Белліс саму.
Фенек зрадив її. Більше не буде памфлетів од Саймона Фенча. Ніхто її не слухатиме. Місто не повернеться назад.
Доул навіть не попрохав лист, щоби глянути на нього. Він не взяв його, не зазирнув їй через плече, коли вона тримала його в руках, взагалі не проявив жодного інтересу.
«Хіба ти не розумієш, що я тобі розповіла? — подумала Белліс. — Ти ж знаєш, які одкровення на цих сторінках. Це не якийсь звичайний вид спілкування, особисті секрети та деталі, натяки і посилання, безглузді для будь-кого крім людей. Це щось унікальне — це моє чітке спілкування, це мій власний чіткий та зрозумілий голос, усе, що я робила і бачила тут.
Невже тобі не кортить його прочитати?»
Доул пішов, щойно вона обрала собі покарання, навіть не глянувши на товстий стос паперу в її руках. Усі докази Белліс залишилися непрочитаними й томилися в ній, нерозказані.
Белліс одна за одною перегортала сторінки, згадуючи, що сталося з нею в Армаді. Вона намагалася заспокоїти себе. Мусила з'ясувати дещо дуже важливе. Плани обвалилися. Фенека зловили — тепер нікому розповсюдити інформацію, нікому зупинити безумний план Коханців перетнути Прихований океан. І Белліс має якось обдумати це все, знайти спосіб відкрити правду.
Але вона не могла зосередитися на цьому — і ні на чому, крім того, що їй щойно сказав Доул.
Рука її тремтіла. Вона зціпила зуби, розлючена на себе, провела руками по зачесаному назад волоссю і видихнула, але ніяк не могла стримати дрож. Їй доводилося щосили притискати гостряк пера до паперу — від тремтіння слова могли вийти нерозбірливими. Вона поспіхом нашкрябала одне речення, потім раптом зупинилася, втупилася у нього і вже не могла писати. Вона перечитувала його знову і знову.
«Завтра мене відшмагають».
Інтерлюдія IX — Бруколак
Зараз, у найглибшій пітьмі ночі, де моменти залягли перелякано, а ми, ті, хто тут, вільні від часу, я йду гуляти.
Моє місто рухається. Його обриси зміщуються.
Шпилі знову сходяться та розходяться, і мотузи в'ються, наче м'язи, і приймають на себе напругу, коли горизонт Армади розтинається, зцілюється і знову розламується навпіл.
Дикі тварини в тінях стишують ходу, нюхають мій мертвий запах і, настрашені, хутко йдуть далі (хто на чотирьох, а хто і на двох лапах) по де-не-де зубцюватому корабельному пейзажеві, уздовж траншей з цегли та дерева на перебудованих палубах. Трупи суден вшиті у тканину міста. Бакштаги, комінгс, пали, шлюпбалки і кат-балки, закладені в поїдену сіллю архітектуру.
За кожною стіною — морський скелет, мумія, жертва, як слуга, убитий і закладений у фундамент храму. Це — місто привидів. Саме вони населяють кожен квартал. Ми живемо, як могильні черв'яки на мертвих наших кораблях.
Хирляві квіти та бур'яни щосили тягнуться до слабкого штучного освітлення із жил у стінах, рівчаків у бетоні та дереві. Життя — воно чіпке, як це добре відомо нам, мертвим.
Сліди пилу, ошурки кісток та цегли, старі рвані рани від бомбової хірургії: вуглець та щебінь, розділові знаки пустирів у тьмяному монолозі міста. Фарба, вік, усе сміття міських висоток (на баках) і невеликих хаток (у тіні бушпритів). Вазонки з квітами і колеса, як вицвілі татуювання, навмисні деформації. Нескінченні мітки, скульптура випадкова і створена (тьмяне одноманіття, пересипане ознаками життя та уподобань, обривками тентів, стрічками на сплячій худобі).
Там, де є скло, воно потріскане й розбите — вкрите складним плетивом тіней. Освітлені вікна облямовані темрявою. Суворою і холодною.
Нетлі й нічне птаство, усе, що прокидається з місяцем, видають свої ледве чутні згуки. Кроки розчиняються й стають безформні. Немов у тумані, тільки от його нема. Ми, ті, хто виходить сьогодні в ніч із нізвідки, туди ж хутко і повертаємося.
Мимо фабрик, мюзик-голів, церков, через мости, що гримлять під ногами, наче хребці. Армада безживно погойдується на хвилях, як покопаний-поїдений сіллю труп.
За планками риштування — море. Я бачу себе (розпливчастою тінню) та крізь себе в чорній воді. Дивлюся у настільки глибоку пітьму (попри випадкові хемічні вогники світлячків), що її мова мені незнайома. У неї своя граматика. Я бездумно, невидющими очима дивлюся на рибу, що кружляє у клітках, на риболюд, кілі, труби, ущелини, немов підведені чорнилом, простір, ланцюги, роз'їдені молюсками та слизькими наростами водоростей, і, нарешті, на велику невидну істоту, яка тягне нас усіх, бездумна й марна.
Історія безформна та гнітюча навколо мене, кошмар, якому я надам сенсу.
Із якогось прихованого місця чутно ритм, він надає форму цій ночі, дає їй час знову, і годинники випускають затамований подих.
Я дахами пробираюся до свого місячного корабля. Над покришеним шифером, дошками та гібридами того й іншого, через низький нічний ліс із димових труб, шпилів, водонапірних веж, у кварталах, мені не належних. Я тут не правлю, тут нема кров'яного податку. Я вже день не годувався і з легкістю можу спуститися по цій дренажній трубі вниз, як краплі вапна, яким вона обросла. Геть нескладно знайти якогось наповненого кров'ю нічного перехожого й позбутися його чи її порожньої оболонки, але ті дні — минувшина. Я тепер бюрократ, не хижак, і це набагато краще.
До світанку ще далеко, але щось уже пройшло. Ми рухаємося до ранку. Мій час спливає.
Я на тралерах та плавучих хатах і знову щезаю (ноги ковзають швидко, ніби невпевнено) через Шаддлер, його котеджі та промисловість (на мій тлустий корабель). Суха Падь, де розвалені вулиці тихіші й пилом присипані.
Звідки він узявся? Його щогодини змітають невротичні морські вітри, коли ж цей пил осісти встигає?
Інколи у проблисках світла він густий, як снігопад, і павутиння заплело дорогу додому. Самітний, я тону в пилу і задихаюся в ньому, у висушеному часом вихлопі.
Я знаю, коли щось десь заворушиться. Знаю усі міські ритми. Тут з'явилося щось нове.
На місячно-білих палубах «Юрока» — сліди. Якась невідома мені рука трималася за щоглу.
Я видивляюся прибульця.
Подивимося.
Що ж ти таке?
У моїх коридорах, на шляху до моєї каюти гість залишив свій слід. Одна, дві краплі морської води. Плями чогось подібного до слизу. Подряпини на лаку й залізі. Що ти таке?
Ти майже не ховаєшся від мене. Запрошуєш мене в дім.
О, а на порозі ти лишив мені кров.
Як краплі мокрого цукру.
Я чую тебе за дверима.
Моя кімната пахне гирлом річки. Намулом і кров'ю потрошеної риби. Ти торохкотиш до мене, незнайомцю, трусиш своїми кістками, немов заклично. Я ще не відкривав жодної шпарки, крізь яку місяць заллє мою кімнату, але світло — для живих. На тебе ж дивляться очі вампіра.
Що ж, ласкаво просимо.
Вас троє чекають мене: один відкинувся на моєму ліжку, другий — біля вікна, третій — поруч мене, зачиняє за мною двері та привітно заводить мене в мій же дім.