У мене є те, що вам потрібно.
Цить. Дайте розкажу, як усе буде. Що робитимете ви, а що я. Я допоможу вам знайти його, а ви ось що для мене зробите. І тоді я скажу, де ваша здобич.
То що, починаємо планувати?
Не зупиняйтеся.
Треба довести це до кінця. Бачте, онде? У нас лишилися хвилини, щоб закінчити це.
Небо ще не зовсім посвітліло.
Частина VII
Дозорці
41
Армада рухалася на північ крізь нерухоме повітря, крізь такі безвітряні помірні фронти, що погода, здавалося, чогось чекала, і поки громадяни повнилися цим передчуттям, Белліс лежала у липкій гарячці.
Два дні у неї взагалі не було ніяких думок. Белліс горіла від такої високої температури, що навіть її доглядальниці захвилювалися, коли вона сахалася від якихось своїх марень і заходилася нападами криків, котрі потім ніколи не згадає. Аванк невтомно тягнув Армаду — не швидко, але швидше, ніж місто коли-небудь рухалося самотужки. Форма хвиль змінювалася з течіями.
(Таннер Сак витриваліший за Белліс. Його відпустили на поруки Шекелеві, й він скрикує та згрібає того в обійми зі сльозами і схлипуваннями, побачивши, що Таннер ледве човгає. Таннер скрикує, коли Шекелеві руки торкаються його посмугованої спини, тож їхні голоси сплітаються, й Шекель веде Таннера туди, де чекає Анджевіна.
— Що вони з тобою зробили? — раз по раз голосить Шекель. — За що?
І Таннер цитькає й, затинаючись, каже, що були причини, що вони не будуть зараз про це говорити, тема закрита.
Це важливі дні, коли приймають великі рішення. Проводять масові зустрічі, щоб обговорити війну та історію міста, аванка, погоду й майбутнє.
Белліс нічого про це не знає.)
Через кілька днів Белліс Колдвин змогла сісти на ліжку, гарячка майже спала. Вона їла і пила самотужки, розливаючи більшість на себе — її пальці шалено тремтіли. Кожен рух викликав гримасу болю. Вона не знала, що всі охоронці в коридорі уже звикли до її криків.
День за днем спиналася на ноги, рухаючись повільно й обережно, як страшенно постаріла людина. Вона змогла сяк-так підв'язати волосся й натягла на себе довгу, безформну сорочку.
Двері в її тюрму були не замкнені. Вона більше не в'язень. Уже тиждень як.
У коридорі, що в глибині тюремної палуби «Ґранд Оста», вона підкликала одного з охоронців і спробувала зазирнути йому у вічі.
— Я йду додому, — сказала й ледве не розплакалася, почувши власний голос.
Белліс не могла повірити очам, коли не хто інший, як Утер Доул прийшов провести її додому.
«Хромоліт» був лише за кілька суден по лівий борт від «Ґранд Оста», проте Доул узяв таксі. Вона відсіла подалі від нього у гондолі, нажахана тим, що відчуває, як страх, котрий поволі розтанув за ці три місяці, а його заступили геть інші емоції, тепер повертався. Доул оглядав її без видимого жалю.
Він їй вирок не виносив, це зрозуміло. Але щоразу, коли Белліс поверталася думками до тієї безкінечної, кривавої години тортур минулого тижня, з розрізненими образами болю, власними криками, вона побачила Утера як є — агентом Армади, уособленням влади, що вчинила з нею так. Чоловік, який тримав батіг, не мав жодного значення.
Коли вона зайшла до своїх кімнат, Доул пішов за нею й заніс її пожитки. Вона ніяк не відреагувала на його присутність у кімнаті. Рухаючись якомога обережніше, знайшла дзеркало.
Здавалося, ніби насильство, яке вчинили з її спиною, поширилось і спустошило ще й обличчя. Воно було геть безкровне. Зморшки, що повільно борознили її лице більше десяти років, тепер перетинали його як рани, вирізані на обличчях Коханців. Белліс із жахом обмацувала свої щоки й очі.
У неї тріснув зуб, і коли вона помацала його, він висипався осколками. Белліс зламала його, закусивши дерев'яний кляп, що запхали їй у рот.
Тканина сорочки зачіпала свіжі шрами на розтерзаній спині, й від болю Белліс зашипіла.
Доул стояв позаду, його присутність здавалася брудною цяткою на склі. Вона хотіла, щоб він пішов, але не змогла змусити себе звернутися до нього. Белліс украй слабкими ногами пошкандибала кімнатою. Відчувала, як марля прилипає до спини там, де сочилися рани.
Після цього біль у спині був неприємним і постійним. Белліс до цього ставилась, як до білого шуму, ігноруючи його, поки він не став для неї болісним нічим. Зупинившись на порозі, вона роззирнулася довкола на птахів і дирижаблі, легкий вітер бездумно грюкав бортами Армади. Гуділа робота, довкола невтомно трудилися чоловіки та жінки, як і того першого дня, коли вона розсунула шторки на вікні «Хромоліта» й побачила своє нове місто.
Вона поволі усвідомлювала: щось змінилося. Повітря було інше, те, як місто їхало на потоках... саме море. Кораблі, що оточували Армаду, більше не кружляли якимись своїми маршрутами від горизонту до горизонту: маса суден тісною групою пливла за містом, ніби боячись його загубити.
Море теж якесь не таке.
Вона повернулася й поглянула на Доула.
— Ви вільні, — сказав той із деякою м'якістю в голосі, — й послуги ваші поки не знадобляться. Крюах Дум уже нормально обходиться без вас. Вам потрібен час, щоб оклигати. Заради блага міста будь-яка інформація про вашу випадкову роль у війні була прихована. Впевнений, бібліотека залюбки візьме вас назад...
— Що сталося? — жалібно каркнула вона. — Щось змінилося. Все якесь... не таке. Що сталося?
— Два дні тому, наскільки можна бути точним, ми пройшли певний поріг. Усі це відчувають. Флот... — він указав на судна за містом. — Їм зараз непросто. На морі дивні потоки. Їхні двигуни геть ненадійні.
— Ми вийшли з Бряклого океану, — додав Доул опісля і спокійно поглянув на неї. — Ми на межі нового моря. Це, — рука обвела воду від горизонту до горизонту, — це Прихований океан.
«Так далеко від дому, — подумала Белліс, дивуючись своїй люті. Все далі й далі вони ведуть нас, мене, далі й далі. Вони отримують своє. — Вона почула всередині себе дзвін, як шум у вухах. — Усе, що ми зробили — правильне і неправильне, — нічого не означає. Вони так легко відвезли нас сюди, до цього порожнього краю моря, до якого не допливе жоден корабель. Але ми йдемо вперед, а мій дім залишається десь там».
Навіть думка про Коханців жахала її: їхнє огидне воркотання, безкінечні хворобливі клятви. Вона була в їхніх руках. Сюди їм треба було. Белліс намагалася їх зупинити, але не змогла.
— Значить, вони таки довезли нас сюди? — сказала вона Утерові, холодна і знову безстрашна, й випнула підборіддя. — А далі — Шрам.
Якщо він і здивувався, то нічим не видав цього. Мовчки, з непроникним виразом обличчя, поглянув їй у вічі.
«Значить, Фенек затягнув зі своїми агітками й чутками, — подумала вона. — Але це ще не кінець. Це не означає, що я мушу з цим миритися».
Коли Шекель відчинив двері та побачив Белліс, то довго мовчки дивився на неї, геть розгубившись.
Він упізнав її, але чомусь був певний, що помиляється. Здавалося, ця пополотніла пані з темним волоссям, що сухими ріденькими пасмами спускалося їй на лице, мовби пожухла трава, пані з гримасою багаторічного болю на обличчі не могла бути Белліс Колдвин — певно, якийсь волоцюга з вулиці, просто зі схожими рисами.
— Шекелю, — сказала вона таким голосом, аж сама не могла повірити, що він належить їй, — впусти мене. Мені треба поговорити з Таннером Саком.
Ошелешений, хлопець мовчки відійшов убік, і вона, тяжко дихаючи, зайшла в тінь приміщення.
Таннер Сак повернувся на ліжку, бурмочучи собі якусь лайку і тручи очі, що постійно сльозилися, й раптом скочив на ноги, скинувши простирадло. Він тицяв пальцем у Белліс.
— Забери її к бісу, Шекелю! — крикнув. — Забери цю блядь звідсіля!