— Послухай мене! — молила Белліс. — Прошу...
— Я вже наслухався від тебе достатньо, суко! — Таннера трясло від люті.
Позаду Белліс почулося пахкання мотора — до них підкотила Анджевіна.
— Почуй же мене, — захрипіла Белліс, намагаючись перейти на крик. — У тебе є друзі, ти можеш розказати всім...
Вона замовкла й майже зігнулася навпіл від болю, коли Анджевіна поклала їй руку на спину.
— Ти хоч знаєш, куди ми пливемо? — спромоглася вичавити Белліс. — Знаєш, чого ми в цьому морі, де все рухається не як слід?
Вона побачила, як Таннер поглянув на Шекеля, потім перевів погляд на Анджевіну, й усі троє витріщилися на неї в повному збентеженні.
— Послухайте ж! — крикнула Белліс, і Анджевіна виштовхала її за двері під акомпанемент Таннерової лайки.
Поки Белліс повільно додибала містками до бібліотеки, крізь бинти просочилася кров і на сорочці проступили червоні плями. Вона дійшла до розбомбленого кварталу «Пінчермарна», де бібліотекарі рятували з-під завалів уцілілі томи.
— Белліс! — скрикнула, ошелешена її з'явою Керіенн.
У Белліс знову почалося марення.
— Послухай, послухай мене, — пробурмотіла вона.
Вони знову опинилися надворі, й рука Керіенн надійно лягла на її плече. Спину Белліс пекло пеком, і вона, кривлячись од болю, сказала Керіенн:
— Йоганнес. Тиарфлай. Керіенн, поможи мені знайти Йоганнеса Тиарфлая...
— Знаю, Белліс, — кивнула Керіенн. — Ти щойно казала.
Вони були в кімнаті, яку Белліс не впізнавала, а тоді в іншій, і вона так утомилася, що відчувала: от-от зомліє. І вони з Керіенн витали над містом у нічному повітрі, й армадські вогні гасли згідно з якимсь районним розпорядком. Белліс кілька разів чула власний голос, хоча він лунав дещо дивно.
Вона відчула екстатичний холодний біль, підняла голову й опинилася на власному ліжку, у своїй кімнаті в димарі й побачила (радше як стрибок уяви, ніж спогад), як Керіенн відлущила бинти з її спини й почала мастити рани маззю. Белліс заплющила очі. Вона щось чула, якийсь тихий, рівномірний звук.
— Боги. Боги. Боги. Боги.
Це був голос Керіенн. Повернувши голову набік, Белліс крізь каламуть ув очах побачила над собою лице подруги — та стурбовано дивилася вниз, кривлячись і кусаючи губу, і втирала мазь.
«Що сталося?» — хотіла сказати Белліс, на мить подумавши, що подрузі погано, але потім зрозуміла, що не так, і не змогла стримати жалісливого схлипу.
Коли вона розплющила очі, біля її ліжка сиділи Керіенн і Йоганнес: пили чай та ніяково перекидалися словами.
Була ніч. У голові в Белліс трохи прояснилося.
Йоганнес скинувся, побачивши, що вона ворухнулася.
— Белліс, Белліс, — проказала стиха Керіенн. — Боги мої, жінко... що ти зробила?
Керіенн вжахнулася. Белліс була до глибини душі вдячна їй за догляд, але про рани вона нічого не могла розказати.
— Вона не хоче з нами про це говорити, — сказав, нервуючись, Йоганнес. Він мовби направду хвилювався за неї, але почувався ніяково. — Це ж зрозуміло, що... вона... їй узагалі дуже пощастило, що вона тут.
— Чорти їх дери, Белліс! — розсердилася Керіенн. — Та кому яке діло до них? — Махнула рукою в бік правителів Армади. — Скажи нам, за що вони з тобою так?
Крізь силу Белліс тільки посміхнулася. «А він правий, — подумала вона, піднімаючи каламутні очі на Йоганнеса. — Яким би малодушним трясогузом він не був, якою б чудовою, хороброю, вірною (лише богам відомо чому) не була ти, Керіенн, він тут має слушність. Не варто тобі в це вплутуватися. Подобається це тобі чи ні, а я з цим допоможу. Я — твоя боржниця».
— Значить, ти його таки знайшла? — спромоглася сказати Белліс.
— Керіенн проявила надзвичайну завзятість, — мовив Йоганнес. — Вона передала мені послання.
Белліс трохи випрямилася на ліжку і скривилася від болю у розтерзаній спині.
— Мені треба з вами поговорити, — сказала вона, і голос її трохи зміцнів. Повільно похитала головою. — Я була... Весь минулий тиждень... мені було самотньо. І все, все навколо нас змінювалося. Ви, певно, бачили. Але я точно знаю, що це, я знаю, що відбувається.
Вона заплющила очі й на мить затихла.
— Ви знаєте, де ми? — зрештою спитала Белліс. — Знаєте, в які води ми зайшли?
Керіенн із Йоганнесом перезирнулися й поглянули на неї.
— Ми у Прихованому океані, — сторожко озвалася Керіенн.
Белліс знову вичавила слабеньку посмішку.
— Правда, — сказала вона. «Щоб вас усіх, — подумала. — Не потрібен мені той зрадник Фенек. Я сама все зроблю». — І ви знаєте, куди ми прямуємо?
Вона знову примовкла, і по хвилі заговорив Йоганнес.
— До Шраму, — сказав, і слова застрягли в Белліс у горлі.
Вона дивилася на нього, бачила, як він оглядає її стурбованим та розгубленим поглядом, а потім переводить очі на Керіенн, і та киває.
— Шрам... — почула Белліс свій голос, несміливий, дурнуватий. Не одкровення, а нездале відлуння.
Вони її зламали. Вони виграли. У ній не лишилося нічого, геть нічого.
Коли Йоганнес пішов, Белліс із Керіенн ще довго сиділи й балакали. Керіенн усе їй розповіла.
«Оце тиждень, — думала Белліс, і то було абсурдне применшення. — Оце тиждень я пропустила».
Коханці зробили оголошення.
Від пілотів, капітанів і навскопістів Армади неможливо було приховати характер змін у повітрі й воді. Важко було не помітити раптові перехресні потоки і приховані течії, що текли просто під поверхнею назустріч хвилям. Компаси всі як один шалено закалатали, раз по раз гублячи на кілька хвилин північ. Вітри тут були непередбачувані. Відстань до горизонту постійно змінювалася. Армадському флотові було непросто.
Аванка ці сили мало хвилювали. Він сунув своїм незмінним курсом, а місто — за ним.
Подейкували багато різного, але в місті стачало досвідчених начитаних моряків, тож правду вже неможливо було приховати. Аванк, яким керували пілоти Гарватера, тягнув Армаду в Прихований океан. Про який, очевидно, всі історії були правдивими.
А тоді, чотири дні тому, шостого ханді кварто плоті Коханці провели низку масових зібрань у всьому Гарватері й союзних кварталах.
— Нічогенький він оратор, цей Коханець, — сказала Керіенн. — Чула його у Книжковому містечку. «Коли я прибув сюди, я був ніким, — казав він. — І я почав створювати себе, і процес завершився завдяки моїй Коханці, яка створила мене, себе та це місто, — його голос аж тремтів. — То хіба ми не зробили Армаду потужною?» І людям сподобалося. Бо він справді зробив це. То були хороші роки: добрі врожаї і багато трофеїв. А «Сорго»? Ти ж не була ще тут, коли його привезли? — Керіенн усміхнулася і схвально закивала. — Він зробив із нас велику державу, без сумнівів. А ще ж аванк...
— Я думала, ти вірна Сухій Паді, — сказала Белліс, і Керіенн кивнула.
— Так і є, але я про те, що тут... Бруколак може... думаю, може помилятися щодо їхніх планів. Це якось... дуже вже сходиться.
— «На краю світу є джерело сили, — звернувся до юрби Коханець. — Дивовижне місце — розрив, крізь який у реальність накочувалися гігантські хвилі потужної енергії. Один чоловік в Армаді має доказ цього, — сказав Коханець, — і знає, як використати цю силу. Але довгі роки ніхто не міг туди дістатися.
Є один звір, неймовірна істота, яка перетнула Бас-Лаґ і час од часу висковзувала з нього. Армада найняла відомих людей, котрі змогли придумати, як ту тварину зловити».
«Жінка, яка створила мене, — прогримів за мить Коханець, вказуючи на Коханку, — усвідомила, що ці два факти пов'язані».
«На дальньому боці Прихованого океану, — мовив Коханець, — джерело цієї сили. Але, кажуть, ще жоден корабель не перетнув Прихований океан. Друзі... — Керіенн із тріумфом розвела руки, як він тоді перед юрбою, — аванк — не корабель».
Ну от Коханець і визнав, що він і ця його дама роками приховували від міста правду: в них уже був план, коли вони взяли на роботу Тінтіннабулума, викорчували «Сорго», поїхали на острів анофелесів, підняли аванка. Коханець визнав істинність таких планів і зробив це так, що його не закидали камінням за маніпуляції та брехню, а підтримали оплесками.