«Ми можемо перетнути Прихований океан, — крикнув він під оплески і схвальні вигуки. — Ми можемо ввійти у Шрам».
Отак ми дізналися назву, — сказала Керіенн.
— Але ж це настільки неточно, — сказала Белліс, і Керіенн кивнула.
— Звісно.
— Кораблі, флот... — і Керіенн знову кивнула.
— Деякі з них уже припнули до міста. А коли інші за нами не поспіватимуть, то нічого страшного. Наші кораблі завжди плавали десь самі місяцями, і завжди знаходили дорогу додому. Ті, хто йде за нами, знають, що відбувається, а ті, хто відстав, ну, це не якась дивина. Місто завжди рухалося якимись своїми маршрутами. Тож ми не зникнемо у Прихованому океані, Белліс, не затримаємося тут... Ми прийшли знайти Шрам, а тоді знову попливемо геть.
— Але що це за місце взагалі? — озвалася слабко Белліс. — Ми гадки не маємо, що там, які сили, які істоти, вороги...
Керіенн нахмурила чоло й похитала головою.
— Це правда, — сказала. — Я розумію. — Вона знизала плечима. — Ти проти цього плану. Ти не одна така. За два дні, здається, з міста відпливає корабель назад до Бряклого океану. Там усі будуть незгодні з планами Коханців і чекатимуть, поки місто повернеться. Хоча... — і замовкла. Вони обоє розуміли, що Белліс точно не дозволять відплисти за межі міста. — Більшість із нас думають, що воно того варте, — підсумувала Керіенн.
— Зовсім ні, — тихо сказала Керіенн згодом. — Я довіряю Бруколакові, певна, що в нього є підстави не схвалювати цей план. Але я думаю, він неправий. Боги, Белліс, я така схвильована... Чому б нам не спробувати? Це може бути... це може стати найвизначнішим часом в нашій історії. Ми мусимо спробувати.
Белліс відчула щось таке, що спершу й не розпізнала. Не депресія, сум, цинізм чи розпач. Це було відчуття того, як ламаються всі плани, усі варіанти.
«Я програла», — подумала вона без мелодраматичності й навіть без тіні злості.
Керіенн не була дурепою з промитими мізками, її нелегко захопити пафосними промовами. Вона чула аргументи — хоч і такі неповні й упереджені. Вона мала б здогадатися, що цей задум планували не один день, а тому її та всіх довкола обдурили.
І все одно, враховуючи усе це, Керіенн вирішила, що план Коханців — таки вдалий. І вартий усіх зусиль.
«Хитрий трюк, — подумки сказала Белліс Коханцям. — Нижче пояса. Я це не передбачила».
«Брехня, махінації, маніпуляції, хабарництво, насильство, корупція, я очікувала що завгодно, — подумала вона. Але ніколи не сподівалася, що ви просто вдастеся до розумних аргументів і переможете».
Промайнула думка про мертвонароджену брошуру Фенча, і Белліс повела плечима від безгучного сміху. «Правда! — уявила вона заголовок. — Гарватер тягне Армаду до ШРАМУ!
Правда».
«Ви перемогли, — подумала Белліс, полишивши надію. — А я буду тут до скону. Я тут постарію, стану дратівливою бабою, ув'язненою на човні, й чухмаритиму шрами на спині (а ті будуть страшенні), й буркотітиму, і скаржитимуся на долю. А може, помру разом з вами усіма, а також із вами, мої правителі, в якійсь дурній, жахливій аварії у Прихованому океані.
Так чи інак, я ваша, подобається мені це чи ні. Ви перемогли.
Ви забираєте мене із собою. Забираєте мене до Шраму.
42
Там, де тривалий час панувала тінь, небо було чисте.
«Зарозумілості» на її місці не було.
На палубі, де дирижабль був прив'язаний до «Ґранд Оста», лежав оцупок мотузки. Її обрізали, тож аеростат полетів геть.
«Гедріґал», — долинало звідусіль. Белліс стояла серед юрби й з усіма витріщалася на діру в міському ландшафті. Йомени кілька разів спробували відтіснити зівак, але відступили — тих було забагато.
Белліс рухалася вже вільніше. Вона все ще сахалася від найменшого дотику до спини, але кров не сочилася. Деякі з найменших шрамів уже лущилися по краях. Белліс ходила обережно, стараючись не влізати в гущу натовпу.
«Гедріґал — він був сам», — казали всі.
Армада пливла вглиб Прихованого океану, і її флотилії було все важче за нею поспівати. Вони тяглися слідом, як перелякані каченята, а кілька прив'язаних до країв міста суден вимкнули двигуни, і ці кораблі тягнув аванк.
Наступного дня після відвертої розмови Белліс і Керріенн решта суден та підводних човнів на орбіті Армади повернулися назад. Вони більше не могли боротися з Прихованим океаном. Зібралися в нервовий конвой, пливучи під капризними вітрами, а потім повернули назад на південь. Не відходили одне від одного для захисту й на випадок, якщо доведеться потягнути якесь назад, назад до Бряклого океану, в його безпечніші, зрозуміліші води, де чекатимуть на інших.
Місто повернеться до них за місяць, може, два, не більше.
А далі? Якщо Армада не повернеться? Значить, їм можна вважати себе вільними людьми. Цю можливість передбачили аж під самий кінець і наслідки не обговорювали.
Белліс спостерігала з вікна за відходом армадських суден. Інші залишилися, тепер приковані, як молюски-блюдечка, до міських боків або в доках Базиліо та Морського їжака. Вони нервово кружляли, оточені суднами, якими були втикані пристані й набережні, але потрапили в пастку. Не встигли вчасно відплисти і тепер могли хіба безцільно погойдуватися, припнуті, й чекати.
Армадці ніколи не бачили свого міста без німба його кораблів. Тож з'юрмилися на краю міста, щоби поглянути на порожнє море. Та навіть акри пустинної води турбували не так сильно, як те, що нема дирижабля.
Ніхто нічого не бачив, ніхто не чув ані звуку. «Зарозумілість» зникла непоміченою. Для Гарватера це була надзвичайна втрата.
«Як таке взагалі можливо?» — запитували люди. Дирижабль був старий і ледве живий, а Гедріґала всі знали як відданого чоловіка.
— У нього були сумніви, — мовив Таннер Шекелеві й Анджевіні. — Казав мені про них. Він був лояльним, без сумніву, але ніколи не вважав, що цей план з аванком — найкращий варіант для міста. Думаю, що Шрам здавався йому ще гіршим, але його не дуже слухали.
Таннера вжахнув учинок Гедріґала. Уразив у саме серце. Але він висловлював і висловлював міркування вголос, намагаючись поглянути на все так, як його загадковий друг. «Він, певно, відчував себе у пастці, — подумав Таннер. — Усі роки Гедріґал прожив тут, щоб раптом побачити, як місто робить усе по-своєму, по-новому. Він більше не належить до Дрир Самгера, і якщо він думав, що й до цього міста не належить... що ж тоді сталося?»
Таннер уявляв, як Гедріґал ремонтував неробочі мотори, в рідкісні вільні години, коли йому вдавалося залишитися на борту самому. Всі знали, що Гедріґал — одинак, який проводив на «Зарозумілості» часу більше, ніж необхідно по роботі. Може, йому вдалося розрівняти стабілізатори? Випробувати поршні, які не рухалися десятиліттями?
«Як довго ти планував це, Гедріґале?» — подумав Таннер Сак.
Невже не міг він сперечатися? Невже так сильно відчував, що нема сенсу і спробувати поборотися за свій дім? Він сумнівався, що Армада взагалі була його домом?
«Де ж ти тепер, друже?»
Таннер уявив, як великий незграбний аеростат прямує на південь, а за штурвалом сидить самотній Гедріґал.
«Я певний, він плаче».
Це було самогубство. Гедріґал не міг накопичити достатньо палива, щоби дістатися хоч до якогось клаптя суші. Якби він дістався до флоту, який чекав повернення Армади, то флотські захотіли б знати, що сталося і чому він покинув місто, тож він їх уникатиме.
Вітри нестимуть його над пустельним морем. Газові балони в аеростата міцні — він роками зможе плисти по небу. «Скільки ж ти їжі запас, друже?» — задумався Таннер.
На думку спала картина: «Зарозумілість» роками пливе в повітрі за чотири, п'ять сотень футів над водою, і труп Гедріґала повільно розкладається в капітанській каюті. Вічно гнана вітрами гробниця.