Запала довга тиша. Лангусти нагнулися одне до одного й стиха перемовлялися.
— Ми чуємо багато чуток... — урешті сказав король Скаракачі. Друд'аджі пильно на нього подивився, потім перевів погляд на перекладача. — Але про це не чули. Можемо запропонувати підтримку та співчуття нашим друзям з Нового Кробузона — але жодної інформації.
— Мушу вам сказати, — мовив капітан Мизович після стишеної консультації з Камбершамом, — що я дуже незадоволений. Новий Кробузон більше не може платити за оренду місця для установки, якої там нема. Ми зменшуємо орендну плату на третину. Я пошлю звістку назад у місто про вашу неспроможність допомогти нам. Це повинно викликати певні сумніви у здатності Салкрікалтора виступати охоронцем наших інтересів. Мій уряд захоче обговорити це далі. Можливо, доведеться домовитися про нові умови. Дякую за гостинність, — підсумував й осушив склянку. — Ми стоятимемо в гавані Салкрікалтора ще одну ніч. Вирушаємо завтра вранці.
— Хвилинку, капітане! — підняв руку керівник ради. Він швидко прошелестів щось до Друд'аджі. Той закивав і граційно подріботів геть із кімнати. — Нам треба обговорити ще дещо.
Коли Друд'аджі повернувся, Белліс вирячила очі. За ним стояв чоловік. Людина.
Він був настільки чужорідним тут, що вона не могла відвести від нього розширених од здивування очей.
Чоловік був трохи молодший за неї, з привітним усміхненим лицем. Одягнений у чисте, хоч і ледь обтріпане, в руках тримав великий пакет. Чарівно усміхнувся Белліс. Та насупилася й відвела очі.
— Капітан Мизовіц? — чоловік заговорив раґамольською з новокробузонським акцентом. — Лейтенант-командер Камбершам? — він потиснув обом руки. — А ваше ім'я, мем, боюся, не знаю, — сказав, простягнувши руку.
— Міс Колдвин — наша перекладачка, сер, — озвався капітан, не встигла Белліс і губ розтулити. — Ви маєте справу зі мною. Хто ви?
Чоловік дістав із куртки якийсь сувій.
— Це має все пояснити, капітане, — сказав.
Капітан уважно проглянув документ. За мить різко підвів очі, трясучи згортком.
— Що за ідіотизм, чортяки вас дери? — зашипів зненацька, й Белліс мало не підскочила від несподіванки. Він тицьнув сувій Камбершаму.
— Гадаю, це все пояснює, капітане, — сказав чоловік. — У мене є ще кілька копій, якщо раптом вас переповнить гнів. Боюся, мені доведеться реквізувати ваш корабель.
Із капітана вирвався різкий, як гавкіт, смішок.
— Та ви що? — його голос небезпечно бринів від напруги. — Ви впевнені, містере... він нахилився прочитати ім'я на аркушику в лейтенантових руках, — містере Фенек? Ви впевнені?
Глипнувши на Камбершама, Белліс усвідомила, що той дивився на новоприбулого з подивом і тривогою.
— Сер, — перервав він капітана, — може, подякуємо нашим хазяїнам і дозволимо їм повернутися до своїх справ?
Він кинув красномовний погляд на лангуста. Перекладач уважно дослухався.
Капітан, повагавшись хвилю, коротко кивнув.
— Будь ласка, передайте нашим господарям, що їхня гостинність бездоганна, — безбарвно наказав Белліс. — Подякуйте їм за їхній час. Дорогу ми самі знайдемо.
Поки Белліс говорила, лангуст граційно кивав. Двоє радників вийшли вперед і знову потиснули руки, капітан ледве приховував лють. Вони покинули кімнату тим шляхом, яким прибув містер Фенек.
— Міс Колдвин? — капітан указав на двері, що вели до батискафа. — Прошу зачекати нас надворі. Це державні справи.
Белліс затрималася в коридорі, стиха вилаялася. Крізь двері було чути люту лайку капітана. Хоч як прислухалася, не могла розібрати слів.
— Що за біс, — буркнула Белліс і повернулася в безлику бетонну кімнату, де, мов якась ґротескна істота, притулився батискаф. Слуга-лангуст стояв без діла, стиха щось кудкудахтаючи.
Пілот батискафа копирсався в зубах. У нього з рота тхнуло рибою.
Белліс обперлася об стіну й стала чекати.
Минуло хвилин зо двадцять, і в двері залетів капітан. Позаду дріботів Камбершам і в розпачі мимрив щось примирливе.
— Просто не говори, не видавай жодного довбаного слова до мене зараз, Камбершаме, гаразд? — гаркнув капітан.
Белліс тільки очима лупала.
— І зроби так, щоб містер сраний Фенек не потрапляв мені на очі, або я за себе не відповідаю й підтертися хочу цим папірцем.
Позаду лейтенанта з-за дверей визирав Фенек.
Камбершам швидко махнув рукою до Белліс і Фенека, щоб ті лізли в кінець батискафа. Вигляд у хлопця був переляканий. Він сів перед Белліс, поруч із капітаном, і вона побачила, як Фенек зіщуливсь, аби не зачепити Мизовіца.
Коли море почало розливатися попід стінами бетонної кімнати і завібрували невидні оку двигуни посудини, чоловік у потертому шкіряному пальті повернувся до Белліс і посміхнувся.
— Силас Фенек, — прошепотів і простягнув руку.
Белліс не відразу, але потиснула її.
— Белліс, — сказала стиха вона. — Колдвин.
Дорогою до поверхні ніхто не зронив і слова. Піднявшись на борт «Терпсихори», капітан помчав до себе в кабінет.
— Камбершаме, — рявкнув мимохідь, — ведіть до мене містера Фенека.
Силас Фенек піймав на собі погляд Белліс. Він кивнув головою на спину капітана й на хвильку закотив очі, затим кивнув на прощання та підтюпцем побіг за Мизовіцом.
Йоганнеса на борту не було, певно гуляв по Салкрікалтору. Белліс розчаровано кинула оком на вогні на воді, що вихоплювали з темряви міські вежі. Біля бортів «Терпсихори» не було сусідів — нікому посадовити її в човен і відвезти геть від корабля. Белліс аж бриніла від роздратування й злості. Навіть скиглійка сестра Меріопа змогла покинути судно.
Белліс пішла шукати Камбершама. Той спостерігав, як хлопці з екіпажу латають пошкоджене вітрило.
— Міс Колдвин... — від його погляду війнуло прохолодою.
— Командере, — почала вона. — Я хотіла дізнатись, як би мені лишити листа в Новий Кробузон у коморі, про котру казав капітан Мизовіц. Маю терміново це відправити...
Вона затнулася. Лейтенант заперечно хитав головою.
— Неможливо, міс Колдвин. Мені нема кого приставити до вас, і ключа в мене нема, а в капітана я його зараз точно не проситиму... Продовжувати?
Хоч і дошкулив прикро, вона не подала й виду.
— Командере, — якомога безбарвніше провадила Белліс, — капітан пообіцяв мені, що я зможу лишити там свого листа. Це надзвичайно важливо...
— Міс Колдвин, — обрубав лейтенант, — якби це залежало від мене, я сам би вас супроводжував, але не можу, і боюся, це остаточно. І до того ж... — він злодійкувато озирнувся та знову прошепотів: — До того ж... прошу вас мовчати про це, але... вам комора не знадобиться. Більше не можу сказати. Зрозумієте за кілька годин. Капітан скликає зібрання завтра вранці. Він усе пояснить. Повірте мені, міс Колдвин. Не треба вам класти туди листа. Даю вам слово.
«Що за натяки? — билася неспокійна думка. — Що це все в біса означає?»
Як і більшість ув'язнених, Таннер Сак ніколи не відходив далеко від місця, що собі зайняв. Згори сіялося нечасте світло, а також недалеко місце роздачі їжі — охочих на таке було немало. Двічі хтось намагався зайняти це місце, підібравшись до його клаптя підлоги, коли він ходив у нужник. Обидва рази йому вдалося переконати спритника по-доброму піти геть.
Він годинами сидів з одного боку клітки, притулившись спиною до стіни. Шекелю ніколи не доводилося його шукати.
— Гей, Саку!
Таннер дрімав, і туман у його голові розсіявся не відразу.
Шекель шкірився до нього з-за ґрат.
— Вставай, Таннере. Хочу розказати тобі про Салкрікалтор.
— Не горлопань, хлопче, — буркнув чоловік поруч із Таннером. — Ми тут спати намагаємося.