Або він виживе. Можливо, спустить велику, безглуздо довгу вудку з дверей «Зарозумілості». Таннер уявив, як та летить у повітрі, як розкручується котушка і гачок з наживкою падає у воду. Какти були вегетаріанцями, але могли, якщо треба, прожити на рибі чи м'ясі.
Там Гедріґал міг сидіти на краю люка, звісивши ноги, як дитина, й ловити рибу. Слизькі пружні тільця зіпали ротами і, напившись повітря, підіймалися на волосіні вже мертвими. Він міг би прожити так роками, гнаний вітром по світу. Потоки носитимуть його колами по Бряклому океану, він постаріє, характер його зіпсується на нехитрому одноманітному раціоні, зелена шкіра піде брижами, а колючки посивіють. Сам-один він поволі божеволітиме, розмовляючи з портретами та геліотипіями на стінах «Зарозумілості».
Поки одного дня випадок може зіштовхнути його з тих кругових вітрів, і тоді аеростат вихором понесе на волю, на південь, чи північ, чи ще бозна-куди, поки одного дня він, може, побачить землю.
Гедріґал плистиме понад горами. Кине якір, зачепиться за корч дерева і спуститься. Знову торкнеться ногами землі.
«Невже це настільки поганий план — шукати Шрам, Гедріґале?»
Гедріґал — зрадник. Утік, викрав армадський марс і збрехав своїм правителям та друзям. Він боягуз, тому й боявся виказати незгоду. Він відступник, і Таннер добре це розумів. Як вірний гарватерець мав би його засудити, але не міг.
«Удачі тобі, друже, — подумав він, несміливо піднявши руку, й кивнув. — Я не можу не побажати тобі удачі».
Прихильники Гарватера відчули відсутність Гедріґала як докір.
Усі знали, що він був чоловіком лояльним і своєю втечею породив іще більше обговорень, більше невизначеності й засудження проеєкту Коханців, аніж досі.
За милі під морем аванк продовжував свою путь. Хіба трохи стишив хід, зайшовши у нові води.
Таннер Сак плавав, море заспокоювало зболену спину. В ці дні мало хто спускався під воду, мало хто плавав. Усі боялися потрапити у хтозна-яку непередбачувану течію, що віднесе їх у якусь смертоносну вирву Прихованого океану.
Таннера це не турбувало. Він, риболюд та Паскуда Джон перепливали з місця на місце й кружляли поміж велетенських ланцюгів. Пливли швидко, аби не відстати від міста, проте у воді наче ніякої небезпеки не було. Хаос діяв лише у значному масштабі — на великих неорганічних прибульців, як кораблі й батискафи. Навіть морські вірми вже не могли тягти знавіснілі тепер кораблі-колісниці, й вони разом із флотилією кораблів відплили геть із Прихованого океану.
Тут було тихо та спокійно, і майже ніхто й ніщо не відволікало увагу Таннера. Значну частину роботи в Армаді припинили.
Звичайно, фермери все ще, як могли, піклувалися про врожаї і худобу, над водою й під нею. Було ще тисяча маленьких робіт з ремонту та обслуговування. Внутрішня робота міста тривала: пекарі, лихварі, кухарі, аптекарі виставляли свої знаки і брали гроші. Проте Армада — місто, що живе піратством і торгівлею. Тепер звична метушня довкола доків — навантаження, розвантаження, підрахунок, ремонт — спинилася.
Тож Таннерові не треба було пірнати щодня, щоби замазувати тріщини, розриви чи ремонтувати несправності або щось подібне. Він плавав просто так і щоб заспокоїти біль у спині й відчував, як сіль повертає його шкіру до життя.
— Залазь, Шеку, — сказав.
Тепер усвідомлював напругу, що ширилася Армадою, невпевненість, ніби Гедріґал, покинувши їх, випустив отруту. Тож хотів запропонувати Шекелю місце, де той міг би розвіятися.
У людей були причини боятися. До Таннера доходили дивні чутки. Він уже тричі чув, що якийсь чоловік чи жінка, якийсь йомен чи гарватерівський інженер зникли, їхні будинки та речі лишилися недоторканими (в одній історії йшлося про з'їдені запаси їжі). Одні казали, що вони теж утекли, а інші — що це каверзи духів із Прихованого океану.
Коли Таннер опинявся у воді, його відчуття небезпеки чи невизначеності розсіювалося з потоками. Такий самий перепочинок запропонував Шекелю: переконав хлопця поплавати з ним. Басейни між суднами Армади залишалися майже порожніми. Шекель був у захваті від того, що стане одним із сміливців, які зайдуть у воду. Гігантські скабки кораблів мляво пливли довкола — їх обох не лишать позаду. Шекель щосили молотив руками-ногами, і Таннер намагався показати йому, як краще гребти, але зрозумів, що не знає, як пояснити це комусь, хто дихає повітрям.
Шекель насунув на очі важкі окуляри й занурив голову вниз доти, доки під них не почала затікати вода. Вони з Таннером дивилися на косяки риб таких видів, яких ніколи не бачили. Кольорові та плавно виточені, такі ж насичені й химерні, як тропічні види, тут, у цих помірніших водах. Як у скорпіонів та гідролагів, їхні плавкі форми переривалися веретеноподібними придатками, а очі світилися неправдоподібними барвами.
Коли Шекель із Таннером виповзли з води, на них чекала з пляшкою пива чи чогось міцнішого Анджевіна. І навіть якщо Таннер з Анджевіною все ще говорили одне з одним трохи насторожено й розуміли, що так буде завжди, те, що вони ділили в Шекелі та як вони навчилися ділити це, збудувало між ними повагу.
«Як сім'я», — подумав Таннер.
Белліс було не складно знову знайти Утера Доула. Треба було лише почекати на палубі «Ґранд Оста», знаючи, що він зрештою з'явиться. Белліс заціпеніла від обурення й образи і сама на себе за це сердилася. Вона не могла повірити, що він отак кинув її.
Коли вона підійшла, він стояв і дивився на неї. Не з огидою, чого Белліс боялася, не з ворожістю, інтересом чи бодай якимось натяком, що він її впізнав. Просто дивився.
Вона опанувала себе й знову підв'язала волосся, знаючи, що з обличчя поволі сходить гримаса болю. Рухалася все ще дерев'яно, але за неповних два тижні після бичування майже стала собою.
Белліс не привіталася.
— Хочу побачити Фенека, — єдине, що сказала.
Доул подумав якусь секунду, потім схилив голову набік.
— Гаразд.
І хоча це те, що Белліс хотіла, вона його за це ненавиділа, бо знала: він дозволив їй, бо вона вже не могла сказати чи зробити Фенеку нічого такого, що могло би завадити Армаді. Тепер, коли вона не становить загрози, коли всі карти відкрито.
Белліс стала непотрібна, тож можна було і зробити таку поблажку.
Його плавник забрали, але було зрозуміло, що Гарватер усе ще боявся Силаса Фенека. Коридор на шляху до його камери пильнували вартові. Усі двері могли бути тільки герметично зачинені: приміщення містилося нижче ватерлінії.
Перед дверима Фенекової камери сиділи жінка й чоловік і длубалися в якомусь загадковому пристрої. Белліс відчула на шкірі сухий заряд тавматургічних часточок.
Камерою служила велика кімната з кількома ілюмінаторами, крізь які можна було побачити темні вихорці води. Половина кімнати розділена залізними ґратами, а позаду них, у невеликому алькові, відрізаний од вікон та входу, сидів на дерев'яній лавці, спостерігаючи за нею, Силас Фенек.
Белліс окинула його поглядом. У голові промайнув калейдоскоп образів (той час, що вони проводили разом, усі дружні, прохолодні, сексуальні, потаємні миті). Подивившись на Фенека, вона скривилася, немов скуштувала щось дуже кисле.
Він був худий, а одяг на ньому — брудний. Фенек зустрів її погляд. Із раптовим потрясінням вона зрозуміла, що навколо його правого зап'ястя накладена пов'язка, а долоні й пальців нема. Він побачив, що Белліс помітила його травму, і не зміг стримати гримасу на обличчі.
Зітхнувши, Фенек поглянув їй просто у вічі.
— Що ти тут робиш? — запитав. У голосі чоловіка була ворожість.
Белліс не відповіла. Вона мовчки роздивлялася його камеру: неохайна купа одягу, папір, вугільний олівець і товстий записник. Оглянула ґрати, що відділяли його від неї. Вони були обгорнуті кабелями, які зміїлися по підлозі до дверей. Фенек простежив за її поглядом.
— Вони приєднані до он тих машин, — сказав. Голос у нього був утомлений. — Це гаситель. Понюхай — його чутно навіть у повітрі. Він убиває тавматургони. Жодного, навіть найменшого закляття тут не вийде зробити. — Фенек чмихнув носом і безрадісно посміхнувся. — На випадок, якщо в мене є якийсь таємний план. Я сказав їм, що зможуся хіба на кілька слабеньких заклять, і жодне мене звідсіля не витягне, але... Сама розумієш, мені не повірили.