Белліс кинула оком на дивної барви плоть під його сорочкою — некротичну, вцятковану якимись водянистими плямами. Вона пульсувала, і Фенек защібнув сорочку.
Широко розплющивши очі, Белліс розвернулася і закрокувала кімнатою.
— Не треба, — сказав раптом він, і це пролунало майже ласкаво.
— Це що, блядь, означає? — запитала вона, рада, що голос її пролунав холодно і твердо.
Він подивився на неї знаючим поглядом, від якого Белліс захотілося його вдавити.
— Не треба, — повторив. — Не ходи сюди, не питай мене, не треба. Нащо ти прийшла, Белліс? Не для того ж, щоб вилаяти — не твій стиль. Не позловтішатися. Ну зловили мене, ну і що? Тебе зловили теж. Як спина?
Її це шокувало настільки, що на мить вона забула, як дихати. Закліпала, проганяючи туман в очах. Фенек дивився на неї без якоїсь особливої жорстокості чи злості на обличчі, та й голос не змінився.
— Ти від мене нічого не дізнаєшся, — сказав. — Нічого тобі з цього не буде. І не стане це твоїм катарсисом, і тобі не полегшає, коли вийдеш за двері. Так, розумієш? Так, я збрехав тобі, використав тебе. І ще багато кого. І зробив це без роздумів. І зробив би ще раз. Я хотів потрапити додому. Якби ти була поруч і це не становило б зайвих проблем, я взяв би тебе зі собою, а якби ні, то не взяв би. Белліс... — Він нахилився вперед на лавці й потер обрубок руки. — Белліс, тобі нема чим мені дорікнути.
Повільно похитав головою, геть не соромлячись своїх слів.
Її трясло від ненависті. Він правильно розрахував, не розказавши їй про те, чим насправді займається. Вона б тоді ніколи йому не допомогла, хай як розпачливо їй хотілося додому.
— У тобі нема нічого особливого, Белліс, — ти лиш одна з багатьох. Я ставився до тебе так само, як і до інших. І думав про тебе не більше й не менше. Єдина різниця між тобою й іншими — в тому, що ти тут зараз. І ти ще вирішила, що в цьому є якийсь сенс. Що ти мусиш... що? Прояснити щось між нами?
Силас Фенек, Прокуратор Нового Кробузона співчутливо похитав головою і сказав:
— Нема між нами нічого, Белліс. Іди геть, — він улігся на лавку і втупився у стелю. — Геть! Я хотів дістатися додому, а ти була під рукою. Ти знаєш, що я зробив, і знаєш нащо. Нема ніякої загадки і розгадки нема. Іди геть.
Белліс постояла ще кілька секунд, але зуміла вчасно піти й не заговорити знову. Вона сказала тільки шість слів. Відчула, як шлунок звело спазмом од відчуття, якому годі було дати назву.
«Вони його не вб'ють, — подумала похмуро. — Навіть не покарають його. Фенека навіть не бичували. Він занадто цінний, занадто страшний. Вони думають, що він може щось розповісти, що вони витягнуть із нього якусь інформацію. Може, й витягнуть».
Вийшовши з дверей, вона не могла не визнати, що Фенек має слушність щодо одного точно.
Їй не стало легше.
Белліс із подивом виявила, що Йоганнес залишився в її житті. Був час, коли він, здавалося, відчував до неї огиду і навряд чи дуже бажав побачити її в майбутньому.
Вона усе ще вважала його безхребетним. Навіть коли її власна вірність Новому Кробузону була дивною, безсистемною, Белліс не могла не думати про Йоганнеса як про перебіжчика. Швидкість, з якою він призвичаївся до Армади, викликала у неї огиду.
Але тепер у ньому було щось жалібне. Його нововиявлене прагнення стати її другом видавалося трохи жалюгідним. І хоча Белліс проводила якнайбільше часу з Керіенн, чия непоштивість та прихильність були справжньою втіхою, й хоча Керіенн не дуже-то любила Йоганнеса, траплялися випадки, коли Белліс дозволяла йому залишитися на деякий час. Вона жаліла його.
Після всієї його роботи, коли аванка зловили і припнули, а екіпаж Тінтіннабулума поїхав геть, тепер Крюах Аум працював з тавматургами Коханців та Утером Доулом, опинившись у новому внутрішньому колі, щоб відкрити секрети видобутку можливостей, — праця Йоганнеса закінчилася. Белліс припускала, що він розумів: попереду чекає багато років у цьому місті, а він — його бранець.
Йоганнес усе ще працював із групою, яка наглядала за аванком: будував графік його швидкості, оцінюював біомасу й тавматургічні потоки в цьому районі. Але це була робота для годиться — її ледве стачало на пів дня. Випивши, він починав скиглити про те, як його використали й позбулися. Белліс із Керіенн потай глузували з нього за його спиною.
Йоганнес обережно висловлював невпевненість щодо їхньої траєкторії та присутності у Прихованому океані. Белліс гріли такі прояви незгоди з Коханцями. Частково тому вона могла терпіти Йоганнесову присутність.
Він був занадто боягузливий, щоб визнати це, але, як і Белліс, хотів, аби вони повернулися назад. Минали дні, Армада просувалася все далі й далі у незвідані води, углиб Прихованого океану, і Белліс виявила (з пульсуванням несподіваної надії), що вони з Йоганнесом не одні.
Травма від дезертирства не заживала.
Армада рухалася в моря, що не корилися жодним законам океанології. Це могло здатися пригодою чи якоюсь богом даною долею громадянам, усе ще розпаленим тріумфом у війні та риторикою найвизначніших в історії Гарватера лідерів. Але тоді втік вірний, надійний Гедріґал, і вся подорож набула страхітливого забарвлення.
Місце «Зарозумілості» швидко зайняло інше судно. Тепер над «Ґранд Остом», обзираючи горизонт, нависав інший аеростат. Але він не був ані великий, ані дуже високий, і видно з нього було не так далеко, як із «Зарозумілості», тож метафоричність цього факту тривожила вірних містян.
— Що ж він передбачив? — бурмотіли вони. — Що він знав, цей Гедріґал?
Місто рухалося з власною динамікою. Голоси, що радили повертати назад, лунали геть слабко. Навіть ті інші правителі, які не схвалювали планів Коханців, замовкали або критикували тільки за наглухо зачиненими дверима. Але дисидентський привид Гедріґала бродив районами, і торжество, хвилювання, з якого почалася подорож, ущухли.
Таннер і Шекель дали нові імена створінням, яких вони побачили під водою: бігобігуни, танцюючі мухи та жовтяки.
Обоє спостерігали, як природознавці Армади плавають над допитливими істотами, хапають кількох у сітки, тримаючись подалі від великих, тупоносих жовтяків, геліотипуючи їх громіздкими водонепроникними камерами та фосфорними спалахами.
Табунці тварин шугали по трубах і корпусах, що стриміли внизу, мов коріння. Вони змішувалися з упізнаванішою рибою — мерланги й усіляка дрібна рибина водилися навіть у Прихованому океані — їли їх чи самі ставали їжею.
Таннер Сак пірнав і дражнив щупальцями пару таких рибин, не більших за долоню. На поверхні Шекель поглянув на шрами Таннера.
Усе далі й далі в море.
Уночі лунали дивні звуки, шлюбні сигнали невидних тварин, схожі на рев бика. Бували дні, коли плавати не ходив ніхто, навіть найсміливіший чи найдопитливіший водолаз, та й морські рибки ховались у своїх маленьких печерах на дні міста. Це були небезпечні води. Армада проходила крізь непередбачувані краї киплячих припливів, по мисливських угіддях піаси, живих вихорів, які голодно кружляли довкола міста, але трималися осторонь.
У безмісячній темряві під водою пульсували вогні, як біолюмінесценція бентосних організмів, збільшена в багато сотень разів. Бувало, хмари над прихованим морем рухалися набагато швидше, ніж вітер. Одного дня, коли повітря було сухим, як елітриктичність, по правому борту міста з'явились якісь тіні, наче крихітні острівки. То були плоти невідомих водоростей, великі згустки рослин-мутантів, що раптово відійшли від міста під впливом якоїсь власної сили.
У всій Армаді, в кожному районі, у нетрях та найелегантніших таунгаусах зависли напруга, невротичне очікування. Люди погано спали. Коли це почалося, Белліс пополотніла, пам'ятаючи про кошмари, які мучили Новий Кробузон і які, зрештою, привели її сюди. «Від одних нічних жахіть до інших», — подумала вона, промучившись кілька нестерпних годин без сну.