У такі темні моменти Белліс ходила до «Ґранд Оста» і спостерігала за рухом міста таємничими морями. Вона дивилася на спокійні милі води доти, доки, настрашена її масштабом, не втікала у коридори великого корабля, сама не розуміючи чому.
Вона бродила серед кліток порожніх проходів і йшла у забуту зону пароплава, до маленького закапелка, який їй показав Доул. І там незручно присідала та з тривогою вслухалася у звуки, що лунали зі спальні Коханців.
Їй самій ця звичка була огидна, та вона не могла позбутися підступного відчуття сили, яке вона їй давала. «Мій маленький бунт, моя маленька втеча — хтось підслуховує, а ви і не знаєте», — думала, чуючи сласне шепотіння Коханців, звірячу нестримність, яка незмінно вселяла у неї жах.
Белліс ніколи не дізнавалася нічого нового. Вони ніколи не говорили про щось важливе. Тільки лежали разом і мурмотіли фетишистські зізнання. Коханка звучала з кожною ніччю дедалі гарячіше, її голос міцнів, і Коханець утихав, прагнучи розчинитися в ній.
«Я не хочу тут бути», — билася гарячкова думка в голові Белліс знов і знов. Одного вечора вона нарешті сказала її вголос Керіенн, знаючи, що подруга не погодиться.
— Я не хочу тут бути, — Белліс жадібно відпила вина. — Тепер іще ці нічні жахіття, а далі марення почнуться. Це я вже бачила. Ні до чого доброго наша подорож не приведе — а що далі? Ми або загинемо... або Коханці захоплять у свої руки страшні, жахливі сили. Ти направду їм довіряєш, Керіенн? — п'яно запитала вона. — Цьому поштриканому виродкові та його психопатці-подружці? Ти б їм довірила таку силу і владу? Я не хочу тут бути.
— Знаю, Белліс, — відповіла Керіенн, добираючи слова. — Але хочу побачити, що там. Думаю, там щось дивовижне, розумієш? Чи отримають Коханці... те, що там є, чи ні. І ні, я не те, що довіряю їм. Я зі Сухої Паді, не забула? Але от що тобі скажу... Після втечі Гедріґала багатенько людей починають із тобою погоджуватися.
І Белліс зненацька кивнула та підняла келих, немов виголошуючи тост. Карріенн сардонічно відповіла тим самим.
«Вона має слушність, — раптом подумала Белліс. — Вона справді має слушність. Щось змінюється».
Аванк почав стишувати хід.
Днів через десять після того, як Армада увійшла до Прихованого океану, люди стали це помічати.
Першими зауважили зміни Паскуда Джон, риболюд, лангусти, Таннер Сак та кілька людей, які спускалися поплавати. Їм стало легше поспівати за містом. Після кількох годин плавби уздовж обліплених рачками днищ міста м'язи в них пекли не так сильно, як вони очікували.
Скоро зміни помітили й надводні жителі міста. Однак без суші, у цих загадкових морях не так просто зрозуміти, які відстані долає місто. Але були методи їх виміряти.
Щось сталося із багатомильною істотою в морських глибинах. Щось змінилося. Аванк сповільнювався.
Спочатку всі сподівалися, що це тимчасова зміна, що аванк знову набере темп. Але дні тривали, і звір усе-таки сповільнився.
Йоганнес тішився і тріумфував — він знову пригодився. Коханці зібрали його стару команду, аби з'ясувати, що сталося.
Белліс здивовано виявила, що він усе ще розмовляв з нею та Керіенн про свою роботу — тепер, коли його повернули у тісне внутрішнє коло.
— Нема в місті таких, хто б не помітив цього, — сказав він їм одного вечора, втомлений і спантеличений. — Коханці чекають, поки ми розв'яжемо проблему. — Він похитав головою. — Навіть Аум не може осягнути, що не так. Двигун на гірському молоці все ще працює, аванк не зупиняється... він просто сповільнився.
— Щось у водах Прихованого океану? — висловила припущення Белліс.
Йоганнес закусив губу.
— Навряд чи. Що в усьому Бас-Лаґу може тягатися з аванком!
— Він, мабуть, хворіє, — сказала Керіенн.
— Напевно, — кивнув Йоганнес. — Крюах переконаний, що ми можемо усе виправити. Але я не певний, що нам відомо достатньо, аби його вилікувати.
Повітря над Прихованим океаном раптом стало сухим і гарячим. Міські рослини в'янули.
Усі райони опустіли, і сміховинна подоба нормальності, яка недавно запанувала в Армаді, почала руйнуватися. Роботи майже не було. Громадяни піратського міста чекали, поховавшись по хатах, під нестерпно палючим небом. Місто немов вицвіло й розмилося від спекотного марева. Майже непорушне, воно погойдувалося на хвилях, як рятувальна шлюпка.
Кільватер за містом із кожним днем слабшав у міру того, як сповільнювався аванк.
Районами повільно ширилася паніка. Скликали зустрічі. Вперше за весь час їх організовували не правителі, а народні комітети, які діяли в усіх районах. І якщо спершу вони майже повністю складалися з чоловіків та жінок із Кергауза й Сухої Паді, то згодом із кожним днем зростала частка представників із Джгура, Книжкового містечка і Гарватера. Вони обговорювали те, що відбувається, шукаючи відповіді, які їм ніхто не міг дати.
У головах людей повторювався жахний образ. Армада пливе за течією, без рушійної сили, в безплідних водах Прихованого океану. Або прив'язана до нерухомого аванка — якоря немислимої ваги.
Швидкість міста невмолимо спадала.
(Опісля, коли все стихло, Белліс зрозуміла, що день, коли стан аванка став шокувально очевидним, день, коли стільки людей загинуло, був за кробузонським календарем 1 меруалія — Рибний день. Від цього факту вона зайшлася безрадісним сміхом, подібним радше до кашлю).
Був майже обід, коли в морі з'явилися плями.
Спочатку ті, хто їх бачив, думали, що це скупчення напіврозумних водоростей, але швидко стало очевидним, що то щось інше. Вони були світлішими і перебували глибше під водою — розпливчасті кольорові плями, рідкі по краях.
Плями ці з'явилися на шляху міста за кілька миль попереду. Вони поволі наближалися, і містом перебігла звістка; у Шаддлерівському Саду скульптур зібралася юрба — поглянути, що ж то таке.
Це була маса якоїсь в'язкої рідини, густої, наче твань. Там, де хвилі сягали її зовнішніх країв, вони зводилися до негарних брижів, які слабко наповзали по поверхню плями і щезали.
Речовина була мертвотного блідо-жовтого кольору.
Белліс зглитнула, відчуваючи, як від тривоги до горла підходить жовч, а тоді зненацька зрозуміла, що вітер повіяв у інший бік і що це зовсім не тривога. А сморід.
На них накочувалася хвиля смороду. Містяни змінювалися на обличчі, блідли і блювали. Белліс із Керіенн заточилися й перезирнулися, бліднучи, стримуючи блювоту серед хору спазматичного ригання. Біла маса, що погойдувалася на хвилях, смерділа септичною гниллю, тухлою плоттю.
— Джаббере, спаси нас! — видихнула Белліс.
Над її головою кружляли птахи-стерв'ятники Армади, збуджено пурхаючи, мов якась жива хмара, у бік огидної речовини, а потім, наблизившись, раптом відлітали геть, наче ступінь гниття не приваблював навіть їх.
Місто сягло зовнішніх країв смердючої речовини — попереду були великі мазки її, велика гнійна маса.
Більшість тих, хто зібрався подивитися, бігли назад до своїх будинків палити ладан. Белліс із Керіенн залишилися спостерігати за Йоганнесом та його колегами біля краю парку. З просоченими парфумами ганчірками навколо обличчя дослідники Гарватера перехилилися через поручні й закинули через борт відро, прив'язане до троса. Зачерпнувши речовини, витягли його і почали оглядати.
А потім сипонули від нього врозтіч.
Йоганнес, побачивши Белліс і Керіенн, підбіг до них та зірвав з лиця пов'язку. Він тремтів усім тілом, блідий і лискучий від поту.
— Це гній, — сказав і тицьнув у бік моря тремтячим пальцем. — Це плівка гною.
43
Аванк хворий.
Намагаючись продовжити свій бездумний рух за командою двигуна, він сповільнюється дедалі більше. Що з ним? Кров іде, він поранений? У нього пропасниця? Подразнення від чужої реальності довкола? Аванк занадто спокійний, дурний чи слухняний і не відчуває та не виказує болю — рани його не заживають. Вони скидають свої мертві тканини нагноєннями згустків, що вихорцями випливають на поверхню, як нафта, й розповзаються, коли тиск води зменшується, обволікаючи і душачи рибу та водорості.