Десь за дві-три милі вглиб Прихованого океану плив хворий аванк.
За кілька миль від огидних гнійних плям аванк зупинився повністю.
Відчайдушно посилювалися сигнали від двигуна, їх надсилали повторно, але відповіді не було. Аванк був абсолютно нерухомий.
Він завмер, не міг чи не хотів рухатися там, глибоко під містом.
І коли було зроблено все, що могли зробити захисники та лікарі аванка, й нічого не сталося, коли марно випробували різні довжини хвиль, намагаючись повернути велике створіння в рух, лишався єдиний варіант. Не можна було дозволити місту зоставатися на місці та гнити.
Аванк був хворий, і ніхто з науковців не знав чому. Їм доведеться оглянути його зблизька.
Із крана на «Годлінґу» — фабричному кораблі на носі «Ґранд Оста» — важким маятником гойдався гарватерський батискаф. Це була оцупкувата сфера, утикана рурками й заклепками з міцного заліза. Мотор випинався ззаду, наче турнюр. Скло завтовшки як долоня закривало чотири ілюмінатори й хемічну лампу.
Інженери та робітники поспішно перевіряли і переоблаштовували глибоководне судно.
Екіпажники батискафа «Ктенофор» готувалися до занурення на палубі «Годлінґа», надягаючи комбінезони та перевіряючи книги і трактати, що вони брали зі собою. Там стояли струпарка Чіон з понівеченим од рештків ритуальних порізів обличчям, Крюах Аум (і Белліс похитала головою, побачивши свого колишнього учня, котрий схвильовано ухав сфінктером-ротом), а попереду всіх, порівну схвильований, гордий і нажаханий стояв Йоганнес Тиарфлай.
Він не мав іншого вибору — він більше, ніж будь-хто, крім хіба Крюаха Аума, розумів аванка, що було вкрай важливо для лікування звіра. Белліс знала, що Йоганнес пішов би на це навіть без примусу Коханців.
— Ми спускаємося, — пояснив він Белліс згодом, дивлячись на неї з тим самим виразом обличчя, з яким він зараз стояв на палубі «Годлінґа». — Поглянемо, що з ним. Доведеться його лікувати.
Чоловік здавався нажаханим і схвильованим водночас.
Як учений він був у захваті. Вона побачила в ньому страх, але ніяких недобрих передчуттів. Белліс згадала, як Йоганнес описував шрам, яким його колись наділив сардула. Йоганнес міг здаватися надзвичайно малодушним, але його боягузтво було лише соціальним. Вона ніколи не бачила, щоб він сахався від небезпеки, яку могло спричинити дослідження. Він не відступив і перед цією страшною місією.
— Ну, — обережно почала Белліс, — побачимося з вами за кілька годин, так?
І Йоганнес був настільки розбурханий, що на її розмірений голос, дбайливий нейтралітет тону, котрий геть протирічив значенню її слів та підкреслював небезпеку, яка висіла над ним, навіть не звернув уваги. Він наївно кивнув і незграбним жестом стиснув її плече, а потім пішов.
Підготовка зайняла багато часу. Вздовж кормової частини міста зібралося не дуже багато народу — поспостерігати за спуском. Напружена атмосфера в місті відлякувала людей — не те, щоб їм було все одно, просто усім забракло енергії, немов усі події геть вичавили з них соки.
Йоганнес поглянув на небагатьох глядачів, помахав і заліз у кабіну «Ктенофора».
Белліс спостерігала, як за ним міцно задраюють люк. Вона дивилась, як глибоководний батискаф піднімають над хвилями й він страшенно хилиться набік, і згадала той самий рух, коли її опускали в Салкрікалтор-сіті. Величезне колесо на «Годлінґу» почало обертатися, розмотуючи посилений прогумований кабель, і батискаф наблизився до води.
Він із приглушеним сплеском торкнувся поверхні Прихованого океану і занурювався дедалі нижче. Десь за три години батискаф сягне аванка. Белліс спостерігала за брижами, що розходилися над батискафом, поки не відчула, що у неї за спиною хтось стоїть, й, повернувшись, опинилася лицем до Утера Доула.
Насупившись, вона мовчки чекала. Доул спокійно поглянув на неї та кілька хвилин нічого не говорив.
— Ви хвилюєтеся за свого друга, — сказав. — «Ґранд Ост» закритий на час надзвичайної ситуації, але якщо хочете, можете почекати, поки він повернеться, там.
Він відвів її в маленьку кімнатку на кормі «Ґранд Оста», ілюмінатор у якій виходив на «Годлінґ». Не сказавши і слова, Доул вийшов і зачинив за собою двері. Але він відвів її до кімнати, зручнішої та вмебльованої краще, ніж її власна кімнатка, і через п'ять хвилин один із управителів Гарватера приніс їй чай, просто так, вона навіть не просила.
Белліс попивала чай і дивилася на воду. Поведінка Доула дивувала і не вселяла довіри. Вона не розуміла, чому він так потурає їй.
У крихітній сферичній кабіні «Ктенофора» спершу було просто тепло від дихання трьох тіл. Вони незручно тиснулися, перебалакуючись із-під рук та ніг, і визирали в маленькі ілюмінатори.
Світло гасло з дивовижною швидкістю, і Йоганнес із нервовим захопленням завважив слабку видимість. Вони спускалися біля одного з великих ланцюгів, які тримали аванка на припоні, ковзаючи повз масивні порослі молюсками й поколіннями водоростей ланки одна за одною. Їхнє світло привабило безтурботну рибину з булькатими коров'ячими очима, й та вдивлялася у перепону на своєму шляху вниз, кружляючи довкола рурок, які подавали їм повітря, сахаючись од бульбашок, що видихало судно.
Зі спуском море темнішало, і ланцюги виглядали дедалі моторошніше, їхні чорні ланки падали майже вертикально, вплітаючись одна за одною у візерунки, що здавалися раптово незрозумілими і зловісними, схожими на загадкові ієрогліфи.
На краю цілковитої темряви море здавалося абсолютно нерухомим, не розрізаним течіями Прихованого океану. Екіпаж не розмовляв. У каюті стало геть чорно. На борту були хемічні вогні та ліхтарі, але дослідники не могли ризикувати й марнувати їх під час спуску — вони пригодяться їм унизу. Так і сиділи тісною купою, у найглибшій темряві, яку будь-хто з них коли-небудь відчував.
Було чути лише хрип дихання і слабкий перестук, коли вони ворушили затерплими кінцівками і гупали ними об метал або один об одного. Шепіт накачаного повітря. Двигун не працював — судно вниз несло тяжіння.
Йоганнес прислухався до дихання — власного та всіх довколишніх, і зрозумів, що воно автоматично синхронізується. Що означало, що після кожного видиху наставала павза, момент, коли він на секунду міг удати, що тут нікого нема, крім нього.
Зараз вони були далеко за межами досяжності сонячного світла. Вони зігрівали море. Тепло просочувалося з котлів у кабіну, а через металеву «шкіру» посудини — у воду, що жадібно пожирала його.
Час не міг пережити цю невпинну темну спеку, монотонне шурхотіння повітря та скрип шкіри. Час зламався, знекровлений. Моменти не переходили один в одний, а народжувалися мертвими. «Я поза часом», — подумав Йоганнес.
На одну-єдину страшну мить він відчув, як підступає клаустрофобія — немов жовч до горла, але опанував себе і заплющив очі (некомфортна темрява виявилася не більш та не менш глибокою, ніж та, від якої сховався за приплющеними повіками), зглитнув і здолав її.
Простягнувши руку, Йоганнес намацав скло ілюмінатора і був вражений холодною мокрою поверхнею конденсату — вода зовні була, наче крига.
Після незліченних хвилин темряву за бортом на мить прорізало світло, й екіпажники ахнули, коли відчуття часу повернулося до них, як еліктричний шок. Якась жива лампа проходила повз них, якась істота зі щупальцями, що вивернула своє тіло перистальтичною хвилею, загорнувшись у люмінесцентні нутрощі, шугнула геть, і скупий проблиск згас.
Чіон запалила ліхтар на передній частині батискафа. Той уривчасто спускався, його фосфорне сяйво кидало в пітьму конус світла. Вони могли бачити його краї так чітко, ніби ті були мармурові. У світлі ліхтаря не було видно нічого, крім юшки з дрібного сміття, частинок, що, здавалося, вихорцями піднімалися, коли «Ктенофор» поринав. Не було видно ні океанського дна, ні глибоководного життя — геть нічого. Ця нищівна освітлена порожнеча гнітила більше, ніж пітьма. Тож вони продовжили спуск, вимкнувши ліхтар.