Залізний корпус почав скрипіти під тиском. Кожні десять-дванадцять секунд лунало рипіння, ніби тиск раптово зростав у різних зонах.
З глибиною удари ставали все сильнішими, поки раптом Йоганнес не зрозумів, що тремтить не просто їхнє судно, не лише метал навколо них, а море — ціле море, тонни води з усіх боків — вібрують, спазмують у відгомоні громових ударів, що піднімаються знизу.
Серце Аванка.
Коли на величезному колесі на «Годлінґу» розкрутилися милі дроту, запобіжник клацнув і зупинив спуск батискафа. «Ктенофор» смикнувся, погойдуючись від артеріальних вібрацій довкола. Серце аванка твердо гупало крізь метал судна.
Чіон запалила ліхтар. Три батинавти пильно дивилися на вологі від поту сепії облич одне одного. Вони виглядали гротескно в пітьмі батискафа. З кожним ударом серця, від якого батискаф здригався, кожен у кабіні нервово посмикувався від страху й захвату. Темрява мерехтіла навколо тісної кабіни, над її давачами та циферблатами.
Чіон заходилася тиснути на кнопки й запихати картки в аналітичну машину поруч. На мить серця в усіх пропустили удар, коли нічого не сталося, а вже наступної секунди сфера здригнулася від гуркоту двигуна.
— Він за кілька сотень ярдів під нами, — сказала Чіон. — Підемо повільно.
Невдоволено чмихнувши, «Ктенофор» пішов униз по дузі, підбираючись ближче до аванка.
Знову спалахнув ліхтар. Холодний промінь розтинав непроникну підводну ніч. Оглянувши воду й завислі в ній часточки, Йоганнес побачив, як ті здригаються від биття аванкового серця. На думці про мільйони тонн води, що кожної миті можуть їх розчавити, Йоганнес відчув, як у роті зібралася гірка слина.
Під ними щось виднілося — щось схоже на примару. Йоганнес похолов. Вони спускалися до великої пласкої зони світлішої темряви, розірваного галькового поля, що потрапило у видимість. Спочатку геть слабке, воно набирало форму, його нерівні контури заповзали під фосфорний промінь. Укрите мулом і камінням, воно простилалося з усіх боків, де-не-де вцятковане плямами, наростами-лишайниками найглибших глибин моря. Воно було притулком глибоководного тваринного життя. Йоганнес помітив слабке мерехтіння сліпої, схожої на в'юна міксини, оцупкуватих ехіур, товстих блідих трилобітів.
— Ми не туди запливли, — обізвалася Чіон. — Ідемо над океанським дном.
На останньому слові її голос зірвався й перейшов у тремтячий шепіт, коли вона зрозуміла свою помилку. Йоганнес кивнув зі своєрідним тріумфом і благоговінням, як людина перед лицем бога.
Серце аванка гупнуло ще раз, і величезна хвиля струснула підводним пейзажем, раптово переналаштовуючи його, піднімаючись на двадцять футів, а довкруги вихором закружляли частинки пилу й мулу. Поверхню вузлуватої рівнини розітнув товстий гребінь, тягнучись ген далі, куди сягав промінь «Ктенофора», і двоївся, троївся, прокладаючи доріжки по плато.
Це була вена.
Вона пульсувала, повна крові, напиналася, а потім знов опадала.
Батискаф розташувався ідеально. Вони були просто над аванковою спиною.
Навіть беземоційний Крюах Аум здавався приголомшеним. Вони тулилися одне до одного, бурмотячи щось заспокійливе.
Краєвид під ними був одним гігантським звіром.
«Ктенофор» повільно курсував за двадцять п'ять футів над поверхнею аванка, над долиною між двома жилами. Йоганнес дивився вниз крізь густу воду. Його зачарували барви істоти. Він очікував на анемічний білий колір, але ця крапчаста шкурка містила смуги сотень відтінків, закручених у вихорці, виразні, мовби відбитки пальців: сірий, як галька, червоний, вохристий.
Місцями шкіра аванка рясніла визубнями, схожими на скелі чи роги, — вуса, що розкинулися навколо «Ктенофора», наче окостенілі дерева. Чіон обережно скеровувала батискаф поміж них.
Вони проходили над отворами — поморщеними плямами на тілі аванка, які могли зненацька розширятися, зяючи чорними ямами, пульсуючими тунелями, що вели углиб тварини, вистелені альвеолами завбільшки як дебелий чоловік.
«Ктенофор» пурхав, ніби пилина, над шкірою звіра.
— Що в ім'я богів ми робимо? — прошепотів Йоганнес.
Крюах Аум несамовито писав нотатки, поки Йоганнес не міг відвести погляду від істоти, яку анофелес допоміг викликати.
— У нас світла — не більше, ніж на кілька годин, — нервово повідомила Чіон.
Судно обійшло невеличкий лісок волосин — кожна завбільшки як дзвінниця, й опустилося між двох наростів — може, краї зябер або шрами чи плавники. Поверхня звіра здималася і брижилася підшкірними рухами. Контури його поволі змінювалися, рівнина спускалася, переходячи у схил.
— Підходимо до його боку, — сказав Йоганнес.
Зненацька коріум під ними круто пішов униз; мозолиста шкірна круча спускалася в густу пітьму. Йоганнес почув власний уривчастий віддих, коли «Ктенофор» пірнув униз уздовж боку аванка. Світло грало над шарами клітин і паразитичного життя, що раптово виринуло поруч з ними в цій органічній безодні.
Географія пацієнта приводила їх у благоговійний захват.
Почали з'являтися зморшки, безліч великих складок, схожих на краї тектонічних плит, де шкіра аванка накладалася сама на себе складками, вигинаючись у те, що могло бути стегном, плавником або хвостом.
— Я думаю... — почав Йоганнес, показуючи іншим. — Думаю, це кінцівка.
Вода пішла брижами й заспокоїлася, а потім знову по колу. Зморшки на шкірі з'являлися все частіше. З кожним ударом аванкового серця тут випиналися величезні розгалуження вен, такі складні, як найменші тріщини на склі, й обвивали схожі на гори м'язи. Сполохані світлом краби шугали у свої нори в аванковій шкірі.
У воді виднілися домішки. Ліхтар вихопив з темряви смугу темної рідини, схожої на чорнило.
— Що це таке? — прошепотів Йоганнес, і Крюах Аум написав щось для нього.
«Кров».
Серце знову гупнуло, і вода наповнилася темною речовиною. Вона швидко розсіювалася, розповзаючись на всі боки. Світло ліхтаря вихопило щупальця крові й дещо за ними. Тверду, рівну поверхню.
У батискафі охнули. Це був масивний залізний край армадської збруї. Порослої кіркою з останків морських блюдечок, давно мертвих од тиску, і примітивних форм життя, що населяли ці глибини. Один кут, одна застібка, що охоплюють тіло аванка.
— Боги, — прошепотіла Чіон. — Може, це через нас. Може, то просто ці застібки й вуздечки натерли його до крові.
«Ктенофор» погойдувався на струмках крові над тілом аванка. Кров піднімалася звідкись із-за пагорбів на шкірі звіра.
— Гляньте! — раптом скрикнув Йоганнес. — Он!
За двадцять футів під ними шкіра аванка була здерта і кровоточила. Це був наче розкоп: широка, рвана траншея, завглибшки футів тридцять і невідь-скільки завдовжки, що звивисто спускалася в темряву. Внутрішні її стінки — безлад зруйнованих клітин, забруднених залишками цього маслянистого гною. Згустки напіврідкої субстанції відділялися від тіла просто на очах, а за ними піднімалися обірвані клапті матерії.
У найглибшій частині рани, біля самої її основи, фосфор вихопив із темряви вологу червону плоть.
— Джаббере! — зойкнув Йоганнес. — Не дивно, що він зупинився.
Крюах Дум шалено почав писати та підняв свій аркушик на світло.
«Це взагалі дрібниця, — прочитав Йоганнес. — Подумайте про величину аванка. Має бути ще щось».
— Гляньте, — прошепотіла Чіон, — краї порізу... вуздечка їх навіть не торкається. Річ не в металі. — На цьому в кабіні запала тиша. — Ми щось пропустили.
Рваний епідерміс аванка здимався по обидва боки від них, коли вони спускалися у траншею.
Наче дослідники в якійсь загубленій річці, простежили рану до її джерела.
V-подібний розріз рваної плоті тягнувся далеко вперед, але темрява поглинала його задовго до видимого кінця. З кожним ударом серця навколо них піднімалися хмари крові, на кілька секунд осліплюючи, поки їх не розсіювала вода.
Під ними і по обидва боки від них виднівся рух — роз'ятрену аванкову плоть гризли падальники.
Батискаф повільно рухався в тіні цього м'ясного яру. І всі у маленькій бульбашці металу та повітря подумали, проте не сказали: «Що ж це зробило з ним?»