Вони повернули слідом за вигином рани, коли перед ними замаячили тверді краї пошкодженої шкіри. «Ктенофор» розвернувся у воді.
— Ви бачили, там щось рухалося?
Чіон побіліла на лиці.
— Онде! Он! Он же! Бачили?
Тиша. Смуга крові. Тиша.
Йоганнес першим спробував розгледіти, що там побачила Чіон.
Ущелина розширюється. Вони на краю глибокої ями.
На самому дні — кров та гній. Яма тягнеться на десятки ярдів ушир. Це — рана аванка.
Щось рухається. Йоганнес це бачить і скрикує, а інші озиваються луною.
У хмаринах крові під ними видно якийсь рух.
— Боги милі, — шепоче він, і його голос втихає й перетікає в думку.
«Боги». Розгортається щось неминуче і дуже погане.
«Ктенофором» гойдає, всі кричать. Щось уперто буцає його по корпусу.
Йоганнес заціпенів, і в думках тільки: «Треба знайти і вилікувати, знайти, що не так, і вилікувати, вирізати все хворе і вилікувати». Але в міру того, як вони спускаються в безодню, у центр хвороби, його душить страх.
(«Він був у мені з того моменту, як над головою зімкнулися хвилі»).
Гнила кров під ними пульсує дивними припливами. Судно знову здригається, коли щось невидиме гатить у його корпус. Чіон починає голосити.
Повільно рухаючи головою у раптово застиглому часі, Йоганнес спостерігає, як руки струпарки хапаються за важелі, такі повільні й незграбні, як пеньки. Вона здає назад, намагаючись відвести судно подалі, але батискаф здригається від наступного удару й шалено кружляє.
Йоганнес чує власні крики — і луною крик струпарки: «Тікаємо, скоріше тікаємо».
Щось іззовні грюкає в люк «Ктенофора».
Йоганнес кричить, дивлячись на криваву рівнину внизу.
Темний урожай, гуща чорних квітів вирвалася з неї в хисткому блиску ліхтаря; ці дивні квіти потяглися вгору до того холодного штучного сонця — на своїх товстих стеблах, жилавих і мускулястих, які насправді не стебла, а передпліччя, це не квіти, а руки, кігті, й руки широко розкинуті та хижі, а ось груди, голови й тіла піднімаються, виринають з-під слизу крові, де вони гризли плоть і впорскували отруту.
Як духи, що виринають з-під землі кладовища, тіла піднімаються, розсіюючи кров хвостами, дивляться на прибульців колосальними очима, в які Йоганнес узирається із благоговійним трепетом і жахом. Їхні обличчя застигли у мимовільних глузливих посмішках, клаптики плоті випурхують з-поміж зубів — кожен більший за його палець.
Вони з грацією в'юнів пливуть у бік судна, яке розгойдується під їхньою вагою, й несуть його на витягнутих руках, ілюмінатори гойдаються і раптом перевертаються вгору, перекидаючи трійцю в кабіні одне на одного, де вони лежать, дивлячись угору, і кричать у слабкому світлі ліхтаря, угледівши обличчя у вікнах і руки, що тягнуться до них.
Йоганнес відчув, як у безмовному крику розтягуються його губи. Руки б'ються об тіла екіпажу, а ті, перелякані, молотять своїми у відповідь, але він нічого не відчуває.
Із «Ктенофора» ллється світло просто в пащеку безодні. Йоганнес бачить, як сонм немислимих створінь тисне на скло ілюмінаторів. «Вони — хвороба, — метається істерична думка. — Вони — хвороба».
Дедалі більше істот оточує батискаф. Вони розбивають фосфорний ліхтар, і той гасне, випустивши хмарину бульбашок, і тепер їхні жаскі лиця підсвічуються слабким жовтявим мерехтінням ліхтаря зсередини судна.
Йоганнес вдивляється крізь скло в пару очей назовні, за чотири милі нижче моря. На крихітну частку секунди він абсолютно яскраво та чітко бачить, яким постає перед цими очима: обличчя, закривавлене від ударів об чужі кінцівки й кабіну, кожна зморшка — чітка риска у світлі ліхтаря, застиглий, заціпенілий вираз.
Він бачить, як вкриваються мереживом тріщин ілюмінатори. Як тріщини діловито наповзають одна на одну, прокладаючи собі путь, пронизуючи скло, поки воно з тріскотом не піддається. Батискафом нещадно струснуло. Він відповзає від розбитого вікна, так ніби ті кілька дюймів його врятують.
Коли «Ктенофор» тремтить у свої останні хвилини, коли закривавлені аванковою кров'ю істоти та море назовні клубочаться з голодним очікуванням, ліхтар блимає й гасне, а посеред спеки, хаосу та трьох голосів три тіла збиваються докупи; і Йоганнес геть один.
44
Сонце зайшло, але вода була все ще тепла. Панувала тиша. Під водою сузір'я світлових куль лангустів вихоплювало з темряви днища Армади.
Таннер із Шекелем пропливали між «Годлінґом» і «Добером», закостенілим китом, у канавці води не ширше сорока футів. Сюди не сягав міський шум, тільки сміття підпливало до їхніх голів, гойдаючись на хвилях.
— Краще близько не підбиратися, — попередив Таннер. — Може бути небезпечно. Давай триматися цього борту корабля.
Шекель хотів пірнути на кілька футів і поглянути через окуляри на дріт, що тягнеться до батискафа. Його завжди зачаровували Таннерові описи ланцюгів аванка, але для нього вони виднілися хіба розмитими темними сильветами, навіть якщо він, зібравши всю сміливість, підпливав під найнижчі кораблі міста. Шекель хотів побачити, як такий мотуз тягнеться з повітря в темряву. Він прагнув зіткнутися з масштабом цього.
— Сумніваюся, що ти там щось побачиш, — попередив Таннер, дивлячись, із яким ентузіазмом хлопець молотить у воді кінцівками. — Але ми спробуємо підібратись якомога ближче, добре?
Море обхлюпувало Таннера з усіх боків. Він розкошував у воді, розгорнувши пару додаткових кінцівок, а потім пірнув у різко потемнілу воду, оточений холодним світлом ліхтарів лангустів.
Вдихнувши воду, Таннер поплив на кілька футів нижче Шекеля, спостерігаючи за його рухами. Йому здалося, ніби у воді чулись якісь вібрації. Він став чутливий до найменших брижів у морі. «Кабель, напевне, і досі спускає батискаф униз, — подумав Таннер. — Ото і все».
За триста футів од них з води піднімалися громіздкі ноги-балки «Сорго». Сонце сходило за буровою установкою, а плетений метал її підкосів темними стібками прошивав небо.
— Близько не підходимо, — знову попередив Таннер, але Шекель не слухав.
— Диви! — гукнув він і показав Таннеру рукою, але, втративши рівновагу, пішов під воду, випірнув і, сміючись, знову показав на дальній край «Годлінґа». Товстий дріт опускався у воду, тугий, як струна.
— Тримайся подалі, Шеку, — попередив Таннер. — Ближче не підходь.
Кабель розтинав воду, як голка.
— Шекель, — голос Таннера пролунав рішуче, і хлопець, відсапуючись, повернувся до нього. — Ну все, годі. Давай глянемо, що там ще можна побачити, поки є світло.
Таннер дістався до Шекеля і підплив під нього, дивлячись, як хлопець натягнув окуляри на очі, сапнув повітря і шугнув униз, тримаючись за руку Таннера.
Обриси міста нависали грізно, як грозові хмари. Таннер подумки відлічував двадцять секунд, на яких стачить Шекеля під водою. Крізь потемки Прихованого океану він знову пошукав очима струну кабеля.
Виринувши на поверхню і потягнувши зі собою Шекеля, Таннер помітив усмішку на хлоп'ячому обличчі.
— Це ж просто шикарно, Таннере, — сказав той і закашлявся, ковтнувши морської води. — Давай ще!
Таннер поплив із ним глибше. Секунди тягнулися повільно, й Шекель гріб абсолютно спокійно.
Вони опустилися на десять футів, гребучи біля порослого блюдечками боку «Годлінґа». Воду прорізав місячний промінь, і Шекель вказав туди рукою. За сорок, п'ятдесят футів від них на мить чітко зблиснув кабель.
Таннер кивнув, але повернув голову до темноти, що загусла під фабричним кораблем. Він почув звук.
«Пора підніматися», — подумав і повернувся до Шекеля. Смикнув хлопця за одіж і показав рукою вгору. Шекель розтягнув губи в широкій усмішці, блиснувши зубами, й з відкритого рота випурхнули бульбашки повітря.
Звідкись раптом ринув вал води, і Таннер краєм ока встиг помітити звивистий прудкий сильвет. Він то з'являвся, то щезав, як лискуча рибина. Таннер ошелешено закліпав. Шекель дивився на нього усе ще з тривогою на обличчі. Хлопець насупив чоло й відкрив рота щось сказати, та з могутнім ревом вивергнув із себе все повітря.