Таннер здригнувся усім тілом від шоку й потягнувся руками до друга. Побачив, як разом з бульбашками щось випурхнуло зі Шекелевого рота темною плямою. На мить Таннер подумав, що це блювота, але то була кров.
Усе ще дивлячись із розгубленістю на лиці, Шекель почав тонути. Таннер обхопив його, помагаючи собі щупальцями, й погріб угору. В його вухах дзвеніло, кров шугала не тільки з рота, а й із жахливої рани на хлопцевій спині.
Здавалося, ніби до поверхні ще так далеко.
У думках Таннера було тільки «ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні, ні».
Він безгучно закричав у воді, вчепившись поліпами-руками у шкіру хлопця, судомно тягнучи його на повітря, а довкола маяли нечіткі тіні, жаскі й хижі, як баракуди. Вони рухалися з такою плавкою грацією підводного жителя, що він сам собі здавався незграбним і важким, тягнучи хлопця, утікаючи з моря. Тут він зайда, втікач, нажаханий виглядом справжніх морських істот. Його перероблене тіло здалося раптом жахливим жартом, коли він кричав і борсався зі своїм тягарем, б'ючись у воді, що раптом стала зовсім чужою.
Розітнувши поверхню води, він усе ще кричав. Перед ним виринуло обличчя Шекеля — воно спазматично смикалося, з рота разом із тихими звуками текла вода впереміж із кров'ю.
— Поможіть! — закричав Таннер Сак. — Поможіть мені!
Але його ніхто не чув, і він приліпився безглуздими кінцівками до борту «Годлінґа» та спробував витягти себе з води.
— Поможіть!
— Щось не так! Щось сталося!
Годинами працівники на палубі «Годлінґа» стерегли великі парові насоси, що нагнітали повітря до «Ктенофора», та готувалися відтягти батискаф назад. Один за одним вони впадали у своєрідний ступор. Узагалі нічого не помітили, поки какта, котра змащувала страхувальний трос, не загорлала:
— Там щось не те!
І всі побігли, налякані панікою в її голосі.
Вони спостерігали за дротом і не могли заспокоїти шалений стукіт сердець. Величезну котушку — майже «голу» тепер, коли трос розгорнувся повністю — шалено трясло на палубі, аж двигтіли гвинти, що стримували її. Кабель почав дзвеніти й вириватися.
— Піднімайте їх! — крикнув хтось, і екіпажі побігли до масивної лебідки.
Почулися тріск і скрегіт шестерень. Поршні гупали один об одного, мов боксери, а шестерні двигуна старалися провернутися, але кабель не піддавався. Він був напнутий, як туга струна.
— Витягуйте їх! Витягуйте! — марно кричав хтось, а тоді величезна лебідка зі жахливим скреготом гойднулася назад на стійці. Двигун чмихав димом і парою й по-дитячому скиглив, працюючи вхолосту. Численні храповики та коліщата крутилися так швидко, що їх майже не було видно.
— Відпустило! — повідомила какта під істеричні вигуки. — Піднімається.
Але батискаф не призначений для такого швидкісного підняття.
Котушка прискорювалась, із запаморочливою швидкістю піднімаючи кабель. Від розпечених шестерень струменів сухий запах розігрітого металу.
«Ктенофор» опускали на дно три години. Диск із намотаним тросом зростав на очах, і всі знали, що буквально за кілька хвилин він повністю намотається назад.
— Трос піднімається занадто швидко! Відійдіть!
Там, де бризками скипіла ропа, воду розітнув міцний, завтовшки як людське стегно кабель. У тому місці, де він черкнув борт «Годлінґа», викресавши сніп іскор, в металі з'явилася глибока вижолобина.
Інженери та стивідори кинулись урозтіч од машини, яка намагалася втримати рештки болтів.
Таннер Сак виповз на палубу «Годлінґа», тягнучи за собою мокре, похололе тіло Шекеля.
— Поможіть! — закричав знов, але його так ніхто й не почув.
(На краю Сухої Паді Бруколак перехилився через борт «Юрока», пильно спостерігаючи за водою. Перед ним у брижах води піднялася куполоподібна, зубата голова, кивнула раз і зникла. Бруколак повернувся до своїх бійців, які стояли на палубі за ним.
— Пора, — сказав).
Зі шлейфом бризок кінець кабелю вирвався з води й загарцював над лебідкою, важкий металевий батіг цвьохкав по палубі, кінець обірваний у тому місці, де раніше був прикріплений батискаф.
Робітники «Годлінґа» зі жахом спостерігали за дійством.
Обірваний кінець дроту врізався у палубу, лишивши на ній довгу смугу дерев'яної стружки й металевих ошурків, лебідка продовжувала обертатися, а кінець дроту цвьохав навколо та під нею і знову й знову періщив корабель.
— Стопоріть! — закричав бригадир, але ніхто його не чув у біснуванні звуків, і ніхто не міг підібратися ближче.
Двигун продовжував крутити велике колесо, хльоскаючи «Годлінґ», поки не вибухнув котел.
Із вибухом на фабричний корабель посипалися поплавлені уламки, й на якусь хвильку все застигло в безмовному шоці. А тоді «Годлінґ» накренився від вогню й нових вибухів зсередини.
У всьому місті завили сирени.
Йомени та озброєні какти з Гарватера та Джгура займали позиції на суднах навколо «Годлінґа», який палав і гуготів у міру того, як розросталося багаття на його палубі. Екіпаж утікав з нього мотузяними містками в місто. «Годлінґ» був величезним кораблем, і з його нутра ринув нескінченний потік чоловіків та жінок — крізь дим і подалі від руїн.
На слабко видній доріжці до містка, зігнутий під вагою безживного тягаря, повільно брів хтось чорним сильветом на тлі полум'я. Рот мав широко відкритий, але слів не було чутно.
— Усім зрозуміло, що треба робити? — прошепотів Бруколак. — Тоді йдіть.
Майнувши занадто швидко для людського ока, з «Юрока» спурхнув сонм фігур.
Вони мчали, як мавпи, легко й безшумно розгойдуючись над дахами і снастями. Військо незрозумілих істот розбилося на менші групи.
«Баск і Кергауз не допоможуть, але й не заважатимуть, — казав їм Бруколак. — Диніч — молодий і нервовий, він почекає й піде, куди вітер дме. Шаддлер — це єдиний район, який нас цікавить. І є швидкий спосіб прибрати їх із рівняння».
Невелика група вампірів пробиралася у напрямку Шаддлера, до «Теріантропа» і Барроу-гола, до Генеральського двору. Основна частина, збуджена й нетерпляча, вистрибом рухалася до корми, витягуючи кінцівки в напрямку Гарватера.
Позаду жвавою ходою, не поспішаючи й не криючись, ішов Бруколак.
На «Годлінґу» щось відбувалося. Чоловіки й жінки, які тікали й падали із сусідніх суден, хапали ротами повітря і кричали застереження.
Щось розірвалося в корпусі корабля, десь у його найнижчій частині, та пробило крізь метал тунель угору. Коли двигун крутився і шмагав палубу обрубком кабелю «Ктенофора», з палуб виринали істоти й атакували тих, хто був на мосту, в котельнях і машинних відділеннях, рвучи корабель на шмаття.
Істоти, яких годі описати, — казали про страшні леза зубів, велетенських, мов плити, про булькаті неживі очі.
Палуба «Ґранд Оста» майже спорожніла, лише час од часу пробігав якийсь слуга чи бюрократ. Йомени охороняли всі входи й виходи, де знизу до них піднімалися містки — вони не могли дозволити такому хаосові поширитися на флагман. Натовпи тулилися якомога ближче до «Годлінґа» на всіх довколишніх дахах і балконах, вежах та суднах. Вони накочувалися вперед, мов хвилі. До палючих поривів над вогнем підбиралися аеростати.
Забута всіма на кормі «Ґранд Оста», Белліс із жахом дивилася зі своєї кімнатки на страхіття, що розгорталося за бортом.
«Йоганнеса не стало», — подумала, глянувши на потрощений двигун і лебідку.
Його не стало, і Белліс не знаходила слів для дивного, тихого шоку від утрати, яку відчувала.
Вона опустила погляд на тралери, що сусідили з «Годлінґом». На їхніх палубах поранених і наляканих чоловіків та жінок відтягували в безпечні від полум'я місця.
На одній із них вона помітила Утера Доула. Він кричав, рухаючись, як завжди, економно, й невпинно бігав очима по палубі.