На старому тралері під протрухлим піддашшям Утер Доул простромив лезо крізь обличчя людини. Він відвернувся від розсіченої навпіл жертви і загорлав, перекрикуючи бійню.
— Де Бруколак?
Доул став лицем до «Ґранд Оста» і на мить завмер. Його погляд скочив угору, на поруччя пароплава, в бік невидимої палуби й багатомильних коридорів, де він покинув Коханців на екстреній сесії з науковими радниками, й очі його широко розплющилися.
— Чорти б вас! — крикнув і побіг.
Белліс чула голос.
Він пролунав дуже близько, просто за рогом стіни, до якої вона приросла, біля дверей надбудови. Затамувала подих, відчуваючи, як холодіє від страху.
— Ви розумієте? — почула. Хрипкий, гортанний голос. Бруколак. — Він буде десь у цій частині — не знаю, де точно, але не сумніваюся, що ви його знайдете.
— Ми розуміємо, — Белліс заплющила очі, почувши цей огидний голос. Шепіт істоти звучав, наче випадкова луна у твані. — Ми його знайдемо, — продовжив голос, — і повернемо вкрадене, а тоді щезнемо й аванк знову рухатиметься вільно.
— Не баріться, — озвався Бруколак. — Мені ще двох людей треба вбити.
Кроки стихли. Белліс відважилася розплющити очі й на дюйм ворухнути головою. Вона побачила Бруколака — вампір швидкою спокійною ходою рухався до надбудови, під якою були зали засідання «Ґранд Оста».
Белліс почула, як відчинилися двері просто позаду неї, а тоді швидкі мокрі звуки — прибульці переповзли поріг і зайшли досередини.
Від раптового розуміння й подиву вона ледь не поточилася. Знала, хто ці новоприбулі та що — кого — вони шукають.
«Так далеко? — подумала. — Так далеко?» Але не мала ніяких сумнівів.
Затамувавши подих, щоб не видати себе, Белліс визирнула за ріг. Нікого.
Вона розпачливо намагалася придумати, що робити. З кораблів унизу долинули дивні звуки й низка страшних криків. Вона не змогла стримати зойку, побачивши, що накоїла тавматургія напасників, що витворила із жінками й чоловіками Армади. Похитала головою й застогнала, уздрівши кров і понівечені тіла.
Черговий сплеск енергії перетнув повітря з «Годлінґа», й Белліс раптом сповнилася таким гнівом, що нею почало трясти. Страх нікуди не дівся, але ця нова лють була набагато сильніша.
І спрямована вона була на Силаса Фенека.
«Суче падло ти! — подумала жінка. — Свиня самолюбна! Глянь, що ти натворив! Глянь, що ти накликав на нас!» Дивилася на різанину, заламуючи безкровні руки.
«Я мушу це припинити».
І вона знала, як саме.
Вона знала, що вкрали, і знала, де його шукати.
Вампіри допилювали зашкорублі мотузи останнього містка «Ґранд Оста», коли вгорі на сходах з'явилася фігура з мечем. Здивовано позадкувавши, вампіри заходилися намацувати зброю.
Утер Доул скочив на палубу. Найближча до нього вампірка витягла кременівку й наставила на нього, шваркаючи довгим язиком і показуючи йому довгі, як у змії, ікла. Доул зі зневажливою легкістю зніс їй голову.
Її товариші дивились, як ноги вампірки вибивають передсмертний дріб по дощатій палубі. Доул без жодних вагань пішов на них, і вони пустилися навтьоки.
— Де Бруколак? — ревнув він їм услід.
Стогнучи з кожним ударом, Белліс щосили гатила ручку й замок підсвічником, знайденним неподалік. Вона просунула його у тріщину й налягла. Деревина тріщала й ламалася, та двері були товсті, добротні, й перш ніж замок піддався, минуло немало шумних хвилин. Белліс переможно видихнула, коли двері таки розчахнулися з розсипом скіпок.
Вона повисувала шухляди Доула і покопирсалася під ліжком, вистукувала по мостинах, шукаючи статуетку. Її не було ні у стійці для зброї, ні біля дивного інструмента, про який він казав, що той — артефакт Примарної імперії. Минали хвилини, й вона з відчаєм уявляла, яка кривава бійня твориться надворі.
Белліс раптом знайшла статуетку, загорнуту в ряднину, на дні циліндра, в якому Доул зберігав стріли та дротики. З раптовим благоговійним острахом вона притискала до себе важкеньку річ і мчала порожніми коридорами «Ґранд Оста», орієнтуючись на бігу, згадуючи, де її тримали у в'язниці, шукаючи захищене крило старого корабля. Здавалося, наче тримає в руках сповиту дитину.
Коханці зібрали в залі засідань тих небагатьох радників, яких змогли знайти. Бої тривали менше години.
Коханка марно кричала на переполоханих учених, що Аум із Тиарфлаєм мертві, що щось роздирає їхнє місто на клапті та що вони мусять знати, що то таке, здолати його, коли раптом з розгону відчинилися двері й засув розлетівся на шматки.
Запала тиша, всі в кімнаті повернулися до Бруколака.
Він стояв на порозі й важко дихав, скалячи страшні зуби. Мазнув повітря зміїним язиком й обвів зібрання незмигним поглядом жовтих очей. Потім махнув рукою, вказуючи на всіх у кімнаті, крім Коханців.
— Вийдіть, — прошепотів.
Лише за кілька секунд Коханці з Бруколаком лишилися самі.
Вони дивилися на вампіра без страху, проте насторожено.
— Усе закінчиться тут і зараз, — прошепотів він, підходячи ближче.
Не сказавши ні слова, Коханці повільно розійшлися, і тепер перед вампіром було дві цілі. Бруколак став так, щоб жодна з них не пробралася до дверей.
— Я не хочу правити, — сказав він, і в його голосі чулася щира нотка відчаю, — але це мусить закінчитися. То не план, то божевілля. Я не дозволю вам зруйнувати місто.
Він міцно стулив губи і припав до землі для стрибка. Коханці наготували зброю, знаючи, що це марно. Вони обмінялися швидкими поглядами й ураз перевели очі на Бруколака.
— Відійди.
На порозі стояв Утер Доул, меч у його руці зблиснув молочно-білим.
Бруколак не повернувся на голос. Він не відводив очей від Коханців.
— Я знаю одну річ про тебе, Утере, принаймні одну, — сказав Бруколак. — Армада — твій дім, вона тобі потрібна. І попри твої натужні сентенції про вірність, — на якусь мить вампір підвищив голос, — це місто — єдине у світі, яке ти не зрадиш. І ти знаєш, що вони його знищать.
Він немов чекав на відповідь.
— Відійди, — повторив Доул.
— Якщо сраний Шрам таки є, — не повертаючи голови, прошепотів Бруколак, — і якщо вони привезуть нас туди і якимсь дивом ми виживемо, вони все одно нас знищать. Ми не експедиційне військо, ми не в йобаний похід пішли. Це місто, Утере. Ми живемо, купуємо, продаємо, крадемо, торгуємо. Ми — порт. Ідеться не про пригоди. — Він повернувся й утупився в Доула колючим поглядом. — Ти це знаєш. Тому й прийшов сюди. Бо тобі набридли пригоди.
— Давай помізкуємо... Звір нам на фіг не здався і волочитися на край світу ніколи не треба було. Річ не в тім, що хтось там збудував ці ланцюги століття тому, а в тому, що ними не користувалися. І якщо ми переживемо це безумство, поки прив'язані до аванка, вони потягнуть нас у якусь нову подорож, а потім ще одну, і ще, і ще, поки ми всі не повиздихуємо. Це не наша логіка, Доуле, Армада живе за іншими правилами. Не для того ми сюди прибули. Я не дам їм усе так закінчити.
— Не тобі робити цей вибір, Бруколаче, — сказав Доул.
Очі вампіра повільно розширилися, й чоло взялося зморшками.
— Боги... Ти знаєш, що я правий, правда ж, Утере? Я ж, блядь, носом чую. І що ж ти зробиш? Що ти задумав?
— Мрече, — стиха проказав Доул, — тобі доведеться відступити.
— Ти так думаєш, живий Доул?
Голос Бруколака був хрипкий від ледве стримуваної люті. З-поміж довгих зубів вампіра тягнулися струмені слини. Вампір зціпив кулаки, аж хруснули кістки.
— Справді так думаєш? Ти добрий солдат, живий Доуле. Я бачив тебе в бою, я бився з тобою пліч-о-пліч... Але мені більше трьох сотень років, Доуле. Ти вбив кілька моїх людей і вже вирішив, що можеш упоратися зі мною? Я вбивствами проклав собі шлях у це місто, коли тебе ще й на світі не було. Я підкорив собі свій район у війні й вогні. Я вбивав таких істот, яких жоден живий не бачив. Я Бруколак, і твій меч тебе не врятує. Ти вирішив, що можеш протистояти мені?