Коридори «Ґранд Оста» були абсолютно порожні. Белліс бігла лабіринтом проходів униз до сходів, що вели до в'язниці, її кроки лунко відбивалися у тиші.
Навіть коридор перед Фенековою камерою був порожній — усіх вартових зібрали на захист Гарватера. Ось про що вони домовилися, раптом зрозуміла Белліс. Порожні коридори — ось що дав Бруколак прибульцям.
Тільки два тавматурги лишилися перед дверима Фенекової камери, та й ті лежали мертві. Коли Белліс підійшла ближче, з трупів усе ще стікала кров, утворюючи лискучі калюжки. Чоловік спробував видати якісь чари, і з його пальців усе ще шипіли й плювалися крихітні іскри енергії. Поруч лежала жінка, розітнута навпіл, розпанахана.
Белліс заклякла від страху, що піднімався у ній, як блювота. Вона стояла в калюжі крові, рука зависла в повітрі на півдорозі до дверей. Усередині жінки тривала боротьба — вона не знала, що їй робити.
«Просто кинь статуетку тут, — пропонувала якась частина її, — біля дверей, і тікай геть звідсіля». Тієї ж секунди з кімнати почувся крик, сповнений нестримного жаху вереск, і Белліс, не стримавшись, озвалася луною, штовхнула двері й зайшла досередини.
— Вона тут! — крикнула, здираючи ганчірку з огидної статуетки, й простягла її в руці, як приношення. — Годі, зупиніться, ось вона, у мене, можете забрати і йти!
У дальньому кінці кімнати, відокремлений від неї ґратами, Силас Фенек із криками задкував поповзом, аж поки не забився в кут камери. Він навіть не глянув на Белліс. Як дитина, молотив кінцівками, дивлячись остовпіло на те, що прийшло по нього.
Із жахливою повільністю, повертаючи голову крізь густе повітря, Белліс простежила за його поглядом і зі спазмом холодного шоку, поточившись, побачила ґринділів.
Їх було троє. Вони дивилися на неї.
Ніби висунуті уперед щелепи з випнутими зубами завмерли в бездумних гримасах, булькаті очі, безпросвітно темні, незмигно стежили за нею. Руки і груди в цих істот були гуманоїдні, обвиті тугими м'язами й напнутою шкірою, сіро-зеленою, подекуди чорною та лискучою, немов оповитою слизом. І, звужуючись на попереку, тіла ґринділів видовжувалися, на величезні вугри, у пласкі хвости, в кілька разів довші за їхні тулуби.
Ґринділи плавали в повітрі. Вони мигтіли, завиваючи довгі хвости, мов змії, плавко перетікаючи з місця на місце. Махали руками, як плавці під водою, й стискали-розтискали перетинчасті руки.
Істоти не видавали жодного звуку. Їхні жаскі обличчя були повернуті до Белліс, і та стояла, зачарована неспішним невпинним рухом мовчазних істот. Їхні тіла перебували на одному рівні з Белліс — хвости брижилися в повітрі, за кілька дюймів над підлогою.
Одного з них прикрашали низки намист із каменю та кістки. Усі вони були залиті людською кров'ю.
«Боги мої й Джаббере рідний, — подумки заголосила Белліс. — Це ж з якої далі ви сюди припливли...»
Ґринділи чекали.
— Ось... — Белліс ледве вичавила слово зі зведеного спазмом горла. Вона обережно простягнула їм статуетку, боячись, що та впаде з її шалено тремтячих пальців. — Ось я вам її принесла. Ви можете повертатися додому.
Холодні й тихі, як глибоководна риба, ґринділи просто дивилися на неї, поводячи хвостами.
— Прошу, візьміть, — сказала вона. — Я принесла те, що у вас украли. Візьміть, прошу і... можете повернутися. Назад до Ґенґріс.
«Залиште нас у спокої, — молилася вона. — Пливіть собі додому». Статуетка важко відтягувала простягнуту руку.
Одним блискавичним махом хвоста ґринділ у намисті підплив до неї так близько, що міг торкнутися її рукою. Белліс нажахано сахнулася, почувши крики Силаса: «Белліс, забирайся звідси!»
Ґринділ покрутив головою, допитливо схиливши її набік. Кров збігала по його шкірі в усіх напрямках попри силу тяжіння. З лінивим позіхом істота роззяпила щелепи.
Белліс сахнулася й зойкнула.
Але з глибин його горлянки почувся низький, здушений кашель. Намистини крові із зубів забризкали статуетку в руках Белліс. Потім знову кашель, і знову в розміреному ритмі: «Ех... Хех... хех».
Ґринділ сміявся.
Жахлива, невміла пародія на людський сміх.
Ґринділ дивився на неї, не кліпаючи, й вона опустила тремтячі руки. Він з хрускотом клацнув зубами, потім знову розціпив їх, розкрив рота, й горло його скорочувалося з точністю людських губ.
— Ти думаєш, це? — безбарвно прошепотів голос. — Ти, жінко, вирішила, що це вкрали? Що заради цього ми пройшли весь світ? Ми, з темного холоду озера, від кормових веж і чанів, палацу водоростей, із Ґенґріс. Ми відстежували це місце за чотири, вісім, багато тисяч миль, багато тисяч. Натомлені, голодні й дуже злі. Багато місяців. Ми сиділи та чекали під вашим містом, полювали — й нарешті почули вістку і весь час шукали цього чоловіка. Цього крадія. І заради цього?
Ґринділ забриживсь у повітрі перед Белліс, не зводячи з неї погляду, й указав на фігурку.
— Ти думаєш, по це ми прийшли? По наш плавник? Як і всі ви, примітивні створіння, ти вирішила, що ми колінкуємо перед богами, висіченими з каменю? Перед парою фокусів у брязкальцях?
Ґринділ різко викинув уперед руку, і Белліс охнула й відсмикнула свою, немов статуетка могла її обпекти. Ґринділ зловив її, не встигла та пролетіти й кількох дюймів, і підніс її фігурку ближче до очей, а потім притулився щокою до складок її шкіри.
— Тут є своя могуть, але все одно — заради цього? — хрипіла горлянка. — Ти думаєш, ми діти? Щоби перетнути світ заради могутньої іграшки?
Довгим, перебільшеним та уповільненим рухом ґринділ замахнувся рукою по великій дузі й драматичним рухом швиргонув фігурку в повітря. Вона, напевно, полетіла швидко, але Белліс дуже чітко побачила її політ у напрямку ґрат.
Фігурка з гучним звуком ударилася об метал і розбилася.
По камері розлетілися уламки й холодні краплі якоїсь маслянистої рідини.
Белліс отеретіла. Вона спостерігала, як осідають уламки, й відчула, як щось завібрувало в етері й вилетіло геть.
Посеред підлоги лежав, оточений кам'яним пилом і драглистим осадом, шматочок плоті. Магічний плавник, схожий на гниле зморщене філе.
Ґринділи не звернули на нього уваги й затріпотіли хвостами, підібравшись до Фенека, котрий щулився за ґратами.
— Ми знайшли те, що в нас украли, — прошепотів ґринділ.
А тоді він тяжко поплив у повітрі, немов те йому опиралося, й потягнувся руками та розсунув ґрати, немов ряску, розтягуючи їх так, що, здавалося, от-от порвуться на стьожки. Проте вони вціліли та зійшлися, знову прямі й тверді, коли ґринділ пройшов крізь них на інший бік.
Істота завмерла над Силасом Фенеком, а той шалено борсався в її тіні.
Белліс не могла дивитися на те, як деградує Фенек. Вона й уявити не могла, що його може щось настільки лякати.
— У нас є те, що було вкрадене, — промурмотів ґринділ і, занісши над собою гострі, як ножі, пальці, штрикнув ними вниз. Не почувши ні крику, ні якогось вологого звуку проткнутої плоті, Белліс наважилася розплющити очі й побачила, що ґринділ копирсався в купі лахміття, що лежало на підлозі, як скинута шкіра, а звідти витягнув записник Силаса Фенека.
Белліс добре його пам'ятала: товстий, у чорній палітурці, одутлий від вставлених папірців. Їй згадалися стоси розпливчастих нотаток, геліотипій, невмілих замальовок, питань, записок і нагадувань.
Ґринділ неспішно гортав сторінки. Час од часу він брав сторінку і підносив її до ґрат, показуючи Белліс щось, що їй узагалі нічого не казало.
— Соляні чани. Ферми зброї. Замок. Наша анатомія. Географічний довідник другого міста. І дивися тут, — сказано з якимсь дивним торжеством, — карти берегової лінії. Гори між океаном та морем Холодний Кіготь. Там, де ми розташувалися. Там, де є тріщини, де порода найслабша.
Перші пуп'янки усвідомлення заворушилися в думках Белліс.
— Хотів сказати своїм господарям, де краще починати копати, так, злодію? — сказала істота.