— Іди в сраку, Пороблене покруччя, — відрубав Шекель. — Чи, мо', їсти перехотів?
Таннер благально підняв руки.
— Та добре-добре, — сказав, намагаючись прогнати рештки сну. — Розказуй мені, що там у тебе, але стиш звук, гаразд?
Шекель блиснув усмішкою. Він був п'яний і веселенький.
— Бачив колись Салкрікалтор-сіті, Таннере?
— Ні, хлопче. Я ніколи не виїжджав з Нового Кробузона, — стиха відповів Таннер. Він старався не підвищувати голос, сподіваючись, що Шекель наслідує його приклад.
Закотивши очі, хлопець умостився на підлозі.
— Береш човника, веслуєш повз будівлі, що стримлять із води. В деяких місцях вони стоять так густо, як дерева. А згори масивні мости, а бува... бува, бачиш когось — людину чи лангуста — плиг у воду і нема. Якщо людина, то просто пірнає, а як лангуст, то підтисне всі свої ніжки, скочить отак прямо — і тільки ти його й бачив. Я був у барі в Наземному кварталі... — його руки нетерпляче витанцьовували, немов ілюструючи все побачене. — Виходиш отак з човника і зразу в двері, а там велика кімната з танцівницями, — вмить на губи хлопця наповзла дурнувата посмішка. — А біля бару підлоги взагалі нема... тільки здоровенна рампа тягнеться на милі вглиб моря. Унизу все світиться вогнями. І лангусти шастають туди-сюди, вгору-вниз по цьому містку, в бар, а потім знову до себе, у воду.
Шекель усе шкірився й хитав головою.
— Один із наших дурнів так налигався, що сам туди звалився, — він засміявся на згадці. — Довелося тягти його звідтіля мокрого, мов хлющ. Не знаю, Таннере... я такого ще не бачив. Вони копошаться собі просто під нами. Просто зараз. Як сон, їй-бо. Це місто. Примостилося на морі, й під водою його більше, ніж над нею. Наче відображення у воді... Але вони в те відображення можуть увійти. Я хочу побачити, Таннере. На кораблі є і костюми, і шоломи, і чого тільки нема... І я пірнув би туди, не замислюючись. Побачити все так, як вони...
Таннер силкувався щось придумати, але він дуже заморився. Стріпнувши головою, спробував згадати хоч щось із Хронік Волоногого, де йшлося про життя в морі. Але не встиг він і слова сказати, як Шекель зіп'явся на ноги.
— Піду я, Таннере, — сказав. — Капітан усіх збирає вранці, важливі інструкції і теде і тепе. Того краще піду око прикрию.
Поки Таннер згадав історію про Волоногого та Убивць Конч, Шекель уже пішов.
5
Коли Белліс прокинулася наступного дня, «Терпсихора» була вже серед відритого океану.
Що далі на схід, то холод слабшав, і пасажири, які зібралися послухати капітанове оголошення, полишали теплі пальта в каютах. Екіпаж стояв у тіні бізань-щогли, офіцери — біля трапу до містка.
Новоприбулий, Силас Фенек, стояв сам. Піймавши на собі погляд Белліс, розплився в усмішці.
— Ви з ним знайомі? — запитав Тиарфлай, стоячи позаду. Він потирав підборіддя й зацікавлено оглядав Фенека. — Ви ж були з капітаном унизу? Коли з'явився цей Фенек?
— Ми не говорили, — Белліс стенула плечима й відвела очі.
— Маєте якісь думки з приводу того, чому ми відхилилися від курсу? — запитав Йоганнес.
Белліс насупилася, мовляв, не розумію. Він роздратовано поглянув на неї.
— Сонце, — мовив по хвилі. — Воно зліва. Ми прямуємо на північ, значить. Пливемо не в той бік.
Коли капітан піднявся на трап над ними, перешіптування вщухли. Він підніс до губ мідний рупор.
— Дякую, що так швидко зібралися, — підсилений голос металічно дзвенів на вітрі. — У мене тривожні новини. — І на якусь мить відклав рупор, ніби обдумуючи наступні слова. — Скажу так: ані сварок, ані заперечень я не потерплю. Це не обговорення. Реагую на непередбачені обставини, і моє рішення не підлягає оскарженню. Ми не їдемо до Нова Есперіуму. Повертаємося до Залізної затоки.
Звідусіль залунали вигуки обурення пасажирів і бурмотіння здивованого екіпажу. «Не може цього бути!» — подумала Белліс. Хвилями накочувалася паніка, хоча подиву не було. Белліс здалося, ніби вона очікувала щось подібне, коли почула натяки Камбершама. Та ще відчула, як усередині шумує радість від думки про повернення додому, але жінка щосили не давала тій прорости. «Який там у чорта дім тепер? Мені не можна вертатися. Куди тепер?»
— Годі! — гаркнув капітан. — Як я вже сказав, це рішення далося мені нелегко, — він підвищив голос, щоби перекричати обурених. — За тиждень ми будемо в Залізній затоці, звідки пасажирам із квитками запропонують альтернативний транспорт. Вам, можливо, доведеться плисти з іншим кораблем. Я розумію, що це плюс зайвий місяць до вашої поїздки, але можу попросити вибачення.
Насуплений і багряний від люті, він явно не підтверджував останнє.
— Нова Есперіуму доведеться потерпіти ще кілька тижнів без вас. Пасажирам не дозволяю покидати ют до третьої години. Екіпаж лишається й чекає на подальші накази.
Він поклав рупор та зійшов на палубу.
Якусь мить ніхто, крім нього, не рухався. А тоді раптом усі заворушилися, кілька пасажирів пішли просто на капітана, попри наказ, вимагаючи, щоби він зараз же передумав. Щойно вони наближалися, Мизовіц вибухав розлюченою лайкою.
Белліс дивилася на Силаса Фенека. І подумки складала побачене докупи.
Він беземоційно спостерігав за метушнею. Помітивши на собі погляд Белліс, на мить зустрівся з нею очима й неспішно пішов геть.
Йоганнес Тиарфлай стояв як громом уражений. Він безгучно зіпав ротом із майже комічною розгубленістю.
— Що це капітан чинить? — бідкався він. — Що це він таке говорить? Я не можу чекати ще два тижні під дощем Залізної затоки! Щоб вас усіх! І чого це ми рушаємо на південь? Він знову веде нас в обхід повз Плавці... У чому річ?
— Він щось шукає, — сказала Белліс стиха, щоби почув тільки він. Узявши чоловіка під лікоть, вона відвела його подалі від юрби. — І я б на вашому місці не витрачала запас легень на капітана. Визнання від нього ви не отримаєте, але не думаю, що в нього є хоч якийсь вибір.
Капітан крокував палубою від борту до борту, час од часу оглядаючи в телескоп горизонт. Офіцери кричали вказівки чоловікам на марсі. Белліс спостерігала за перешіптуванням обурених пасажирів.
— Цей чоловік — ганьба якась, — підслухала вона. — Кричати так на пасажирів, які до того ж і квитки купили...
— Я стояла біля дверей капітанового кабінету і чула, як хтось звинувачує його в тому, що він гає час, що не слухає наказів, — відзвітувала міс Кардоміум. — Як таке може бути?
«Це все Фенек, — подумала Белліс. — Він сердитий, бо ми не вертаємося прямо назад. А Мизовіц... А що Мизовіц? Шукає сліди «Сорго».
Море за Плавцями було темніше, грізне й холодне, не втикане шпичаками скель. Небо висіло над ними вицвіло-сіре. Вони вже минули Василісків канал. Це був край Бряклого океану. Белліс з огидою дивилася на безкінечні зелені хвилі, від яких забивало памороки. Вона уявила, як на три, чотири, п'ять тисяч миль на схід простилається тільки морська ропа, і приплющила очі. Вітер наполегливо термосив її за одяг.
Белліс упіймала себе на тому, що знову думає про річку, про неспішну течію води, яка, мов пуповина, з'єднує Новий Кробузон з морем.
Коли на юті знову з'явився Фенек, Белліс перехопила його на півдорозі.
— Містере Фенек, — мовила, й він повернув до неї лице.
— Міс Колдвин, — просяяв. — Сподіваюся, вас не дуже засмутив цей невеликий маневр?..
Вона поманила його вбік, подалі від вух кількох пасажирів та екіпажу поруч. Стала у тіні величезного корабельного димаря.
— Боюся, містере Фенек, таки засмутив, — відповіла. — У мене були чіткі плани. І подібні зміни дуже небажані. Навіть не уявляю, коли буде змога пересісти на інший корабель, якому знадобляться мої послуги.
Силас Фенек співчутливо схилив набік голову, але в його думах явно було щось інше.
Белліс знову заговорила.
— Чи не могли б ви пролити світло на вимушену зміну планів, яка так сердить нашого капітана? — повагавшись, продовжила: — Прошу, скажіть, що відбувається.