Як дим від пожеж після заворушень, щось тієї ночі ширилося містом: нестерпна невизначеність, злість. І вони торкнулися навіть тих, хто боровся проти Бруколака.
Кров, насильство і страх. Така спадщина проектів Коханців. Після століть миру Армада двічі воювала менше ніж тридцять днів, і раз — проти себе. Тонкощі дипломатії Армади розвалилися під запалом Коханців, тонка мережа зобов'язань та інтересів розкололася, розриваючи місто навпіл.
Коханці підпорядковували все своєму пошукові абстрактної сили Шрама. Це був розрив із меркантильною природою Армади; така ж невстрашимість, така подорож підпорядковувалася іншій, древнішій логіці. Громадяни Армади були піратами, і в міру того, як зростало усвідомлення природи проекту Коханців, зростало і їхнє невдоволення. Коханці не пропонували ні злодійства, ні лихварства, ні навіть тактики виживання. Це було щось цілком інше.
Поки Армада залишалася на висоті, поки її сила зростала й одна неймовірна перемога змінювала іншу, Коханці підбадьорювали громадян риторикою і завзяттям.
Викрадення «Сорго» стало найбільшою військовою перемогою Армади за нещодавній час. Усі бачили, що потужність Армади збільшилася, що кораблі та двигуни працюють на кращому паливі. Коли з моря підняли аванка, Коханці розповідали всім про стародавні ланцюги, про виконання таємної історичної місії Армади, про те, що тепер можна швидко дібратися від порту до порту, про швидкі пошуки трофеїв у всьому світі.
А тепер усе це виявилося обманом. Метою цього всього був нікому не зрозумілий щодо бодай якоїсь доцільності пошук Шрама. І хоча тисячі армадців із захопленням чекали закінчення подорожі, тисячам інших було вже все одно, а дедалі більшому числу містян здавалося, що їх надурили.
А коли аванк так заслаб — кожен це розумів — навіть реальна мета всього цього, пошук Шрама, може зійти нанівець. Якщо аванк і далі сповільнюватиметься, хто знає, що може статися?
Після бунту Бруколака, смертей та, як наслідок, утрати довіри, атмосфера в Армаді була безрадісна і погіршувалася. Вірні гарватерські патрулі відчували зростаючу ворожнечу, безформний гнів — навіть у самому Гарватері.
Сотні армадців загинули. Їх розірвали, покусали, спаралізували та осушили вампіри; хтось потрапив під перехресний вогонь чи згорів у пожежі; когось розчавило під завалами; когось забили до смерті. Тут втрат було набагато менше, ніж у боях з Новим Кробузоном, але травма від цих смертей виявилася значно серйознішою. Це була громадянська війна, цих людей убили свої ж. І цей факт вразив місто в самісіньке серце.
Були ті, хто мигцем бачили ґринділів, і хто зрозумів, що Бруколак ніколи не міг би зупинити рух аванка, й жодним чином він не міг викривити реальність із цими тавматургічними вибухами. Але в усій Армаді лише жменька людей знала суть угоди. Люди здебільшого туманно й небагатослівно говорили про дивну вампірську магію, і на цьому їхні розповіді закінчувалися.
Ґринділи прийшли й пішли, і з тих небагатьох, хто їх бачив, майже ніхто не знав, що вони таке. Їхня присутність так і лишилася нез'ясованою й затьмареною громадянською війною.
Загинули сотні армадців. Упали від рук своїх же співгромадян.
Крюах Аум загинув. Белліс не оплакувала анофелеса — той нервував її своїм соціопатичним спокоєм і своїм мозком, що нагадував радше різницеву машину — проте вона знаходила деякий патос у його смерті.
Утікач із острова-тюрми, замкнений у власній історії, він зійшов на найдивніше місто Бас-Лаґу, щоб його використали так само безжально, як досі використовувала кеттайська влада, і де він загинув, досліджуючи істоту, котру сам допоміг зловити. Яке дивне, етіоловане життя!..
Йоганнес Тиарфлай загинув. Белліс здивувало те, як на неї вплинула ця новина. Їй було по-справжньому сумно, по-справжньому шкода, що його нема. На згадці про нього зашкребло в горлі. Смерть його була немислима — так страшно, напевно, було, темно і холодно десь далеко під світом. Вона пам'ятала, як він готувався до спуску, з яким хвилюванням, яким захватом. Вражаюче, як на боягуза.
Шекель загинув.
Наступного дня після заколоту, коли Белліс відчула в ногах достатньо сили для прогулянки, вона вийшла поблукати місцями боїв.
Самотньо човгала серед понівечених війною будівель, повз трупи, замастивши підошви черевиків у кров.
На одному з тралерів розваленого «Годлінґа», у тіні дерев'яного складу, що надимався над закривавленим бруком, Белліс знайшла Таннера Сака. Вона побачила його, зігнутого навпіл біля стіни. Поруч з ним була Анджевіна, Пороблена жінка; сльози брудними патьоками текли її обличчям.
І тоді Белліс зрозуміла і, не стримавшись, побігла до них, затуливши рукою рота. Вона вже знала, що на колінах у чоловіка лежав труп Шекеля. Випотрошений. На обличчі хлопця застиг ошелешений вираз, ніби він сам був шокований своїм виглядом.
Думки заполонили спогади. Вона ненавиділа це. Ненавиділа смуток, горе і подив, який відчула, уявляючи його мертвим. Белліс устигла прикипіти до хлопчини.
Найбільше вона ненавиділа відчуття провини. Захлиналася в ньому. Вона використала Шекеля. Звісно, без злого умислу, та все ж використала. Десь глибоко всередині розуміла: якби не вона, якби не всі її вчинки, Шекель був би живий. Якби не взяла в нього книжку й не скористалася нею, якби ж викинула її геть.
Аум мертвий, Йоганнес мертвий, Шекель мертвий.
Силас Фенек живий.
Значно пізніше Белліс побачила, як Керіенн блукає вулицями навколо її будинку, мовби в тумані. Вона всю ніч ховалася за наглухо зачиненими дверима, а вийшовши, виявила, що стала громадянкою неіснуючого району.
Керіенн не могла повірити, що Бруколак намагався захопити владу, і не могла повірити, що він потрапив у полон. Розгублена, мов дитина, вона спостерігала за подіями, яких не розуміла.
Белліс нічого не могла сказати Керіенн про те, що вона сама зробила і побачила внизу «Ґранд Оста». Тільки сповістила їй, що Шекель загинув.
Вони пішли разом послухати промову Коханців.
Минуло два дні від заколоту, і правителі Гарватера оголосили публічне зібрання на палубі «Ґранд Оста». Спершу Керіенн сказала, що не піде. Вона чула, як учинили з Бруколаком, і не хотіла бачити його таким. Він не заслужив такої жорстокості. Вона була певна: що б він не зробив, такого не заслужив.
Але зрештою Белліс удалося її вмовити. Керіенн мусила прийти — мусила почути. Коханці знали, що на кону, знали, що відбувається з їхнім містом. Це була їхня спроба повернути собі владу.
На баку не було де голці впасти: чоловіки й жінки стояли тісними рядами, в ранах, синцях, на змарнілих обличчях — ані тіні усмішки. Над усіма під сонцем белькотав щось і тоненько попискував Бруколак. Понівечена опіками шкіра вампіра пішла плямами.
Побачивши його, Керіенн скрикнула від огиди й жалю. Вона відвернулася і сказала Белліс, що йде звідси. Але через хвильку повернула на нього погляд. Не могла Керіенн серйозно сприймати той факт, що ця змарніла, обліплена гнійними ранами фігура — то і є Бруколак. Вона не могла без жалю дивитися на цю жалюгідну оболонку.
Коханці стояли на помості та зверталися до натовпу; Утер Доул — як завжди, поруч. Вигляд вони мали вимучений і жахливо стомлений, тож громадяни дивилися на них із дивною сумішшю поваги та викличності.
«Ну, — говорили їхні погляди. — Кажіть. Переконуйте нас знову. Скажіть, що все воно того варте».
І вони впоралися блискуче. Белліс слухала і бачила, що настрій юрби на очах змінювався.
Коханці розумні. Вони не почали з пафосних заяв, не хвалилися силою й доблестю і тим, що відбили загрозу від зрадників.
— Багато загиблих, — почав Коханець, — чимало з тих, кого вбили наші бійці... були вірними громадянами. Вони були хорошими людьми і робили те, що вважали правильним для нашого міста.
І так — шанобливо й не забуваючи про трагедію — він продовжив.