Вони минули комори, машинні відділення та зброярні. Швидким кроком, проте і не криючись, Белліс вела Таннера все нижче й нижче у слабко підсвічену частину корабля.
Сама того не знаючи, вела поблизу двигунів, що гуділи, чмихали й іскрилися, поїдаючи гірське молоко, і спонукали аванка до руху вперед.
І врешті-решт, у темному та вузькому проході, де на стінах не було старовинних шпалер, геліотипій та офортів, а замість того їх обвивало плетиво труб, настільки хитромудрих, як жилки, Белліс повернулася до Таннера Сака й махнула йому, мовляв, заходь. Вона стояла в тісному закапелку і, повернувши до нього голову, приклала до губ палець.
Деякий час вони стояли непорушно. Таннер роззирнувся, потім поглянув на стелю, на яку так пильно дивилася Белліс, опісля перевів погляд на неї.
Коли нарешті почули, як відчинилися й зачинилися двері, звук був такий гучний та чіткий, що Таннер закляк. Белліс ніколи не бачила кімнату нагорі, але добре знала всі її відгомони. Вона знала, де над нею були стільці, столи та ліжко. Поглядом простежила за чотирма парами кроків — легкі, важчі, важчі, масивні й повільні — ніби бачила крізь стелю-підлогу Коханця, Коханку, Доула та Гедріґала.
Таннер наслідував її приклад, й очі його розширилися від подиву. Вони з Белліс могли простежити розміщення тіл над ними — одне біля дверей, двоє біля ліжка, тепер сіли на стільці, четверте, масивне, човгає туди-сюди до дальньої стіни, зціпивши ноги так, як це робили какти уві сні або коли дуже втомлені. Під вагою велета гнулися дошки підлоги.
— Отже, — почав Утер Доул, і голос його пролунав на диво чітко. — Розказуй, Гедріґале. Розкажи, чому ти втік. І як добрався сюди.
— О боги!.. — голос Гедріґала пролунав утомлено й глухо, геть на нього не схоже.
Таннер шоковано струснув головою.
— Боги, боги любі, не починайте знову, — сказав Гедріґал таким голосом, немов ось-ось заплаче. — Я вас не розумію. Я ніколи не втікав з Армади. І ніколи б так не вчинив. Ви хто? — раптом верескнув. — Що ви таке? Я що, в пеклі? Я бачив, як ви загинули...
— Що з ним сталося? — нажахано прошепотів Таннер.
— Ти, блядь, що плетеш, зрадлива ти паскудо! — вигукнув Коханець. — Дивися на мене, собако. Злякався, так? Так злякався, що підлатав тихцем «Зарозумілість» і шукай вітру? Тепер кажи, де ти був і як звідти повернувся?
— Я ніколи не зраджував Армаду! — кричав Гедріґал. — І ніколи б цього не зробив. Круме, це ж я... з мертвим тут сперечаюсь! Як ви можете бути тут? Хто ви? Я бачив вашу загибель. — Какт немов ошалів од горя чи шоку.
— Коли, Гедріґале? — різко й небезпечно пролунав Доулів голос. — І де? Де ми загинули?
Гедріґал прошепотів щось, і від його відповіді Белліс здригнулася, немов саме це й очікувала почути, та кивнула.
— У Шрамі.
Заспокоївши його, Утер Доул із Коханцями відійшли набік порадитися.
—...збожеволів... — майже чутно сказав Коханець. — Або збожеволів... дивно...
— Треба з'ясувати, — знову Доулів голос. — Якщо не безумець, то небезпечний брехун.
— Не в'яжеться це все, — люто відказав Коханець. — Кому він бреше? Нащо?
— Або він бреше, або... — протягнула Коханка.
Таннер із Белліс не могли зрозуміти, чи вона тихенько сказала ще щось, чи замовкла.
— Як це сталося?
— Ми пробули у Прихованому океані вже місяць, більше місяця.
Минуло багато хвилин. Гедріґал замовк, поки Коханці обговорювали, що робити, таким низьким шепотом, що Белліс із Таннером не могли їх почути. А тоді він раптом заговорив настільки монотонним рівним голосом, немов напився заспокійливого.
Коханці й Утер Доул чекали.
Гедріґал заговорив, наче знаючи, що від нього очікують цього.
Його не переривали, і він говорив довго, з неприродною витонченістю, із завченою красномовністю казкаря, але була якась невпевненість у його монотонній оповіді, а під нею — травма, до котрої було страшно діткнутися.
Гедріґал затинався і зненацька замовкав, а потім судомно вдихав повітря, проте говорив довго, а його авдиторія — у кімнаті з ним та під ним — затихла й уважно слухала.
— Ми пробули у Прихованому океані більше місяця.
46
— Ми пробули у Прихованому океані більше місяця, і на морі панував хаос. Ми не могли скласти курс, не могли триматися півночі, куди показували компаси, не могли зорієнтуватися. Щодня визирав я із «Зарозумілості», шукаючи ознаки Шраму, Розколотої землі, хоча б чогось. І не бачив нічого.
Ви вели нас уперед. Ви наполягали, підганяли. Ви розказували, що ми зробимо, коли сягнемо Шраму. Які сили він вам, нам надасть, і що ми з ними зробимо. Ви сказали нам, що у нас буде вся сила і влада.
Не вдаватиму, що не було незгодних. Коли ми просувалися, людей дедалі більше опановував... страх. І пішов поголос, що, може, Бруколак був правий із цим заколотом. Що, може, не так усе й погано було в місті раніше. Вони прийшли до вас... ми прийшли до вас і попросили повертати назад. Сказали, що нас влаштовує все, як було. Що нам це непотрібно, що ми боїмося, далі буде ще гірше. Багатьох із нас мучили страшні сни. Місто було... в напрузі. Як кішка з наїженою наеліктризованою шерстю.
Ми просили повертатися назад. Поки не пізно. Нам було страшно. Не знаю, як ви це зробили, але вам деякий час удавалося тримати нас... не скажу задоволеними. Радше в покорі. І ми чекали й дозволили вам вести нас далі, хай як було страшно.
— Ще тиждень, і думаю, що ми вже б не витримали. Думаю, ми повернули б назад, і тоді ви всі не вмерли б. Але не так усе вийшло. Було вже пізно. О шостій ранку, дев'ятого ігреня плоті з кабіни «Зарозумілості» я побачив щось, за сорок миль попереду, на краю горизонту. Якийсь неспокій у повітрі, дуже слабко видний. І було ще дещо.
Горизонт був занадто близько.
Годину і п'ять миль потому я вже знав, що ми точно до чогось наближаємося. А горизонт був усе ще занадто близько і все наближався. Я подав униз сигнали і бачив, що всі почали готуватися. Бачив, як збирають докупи кораблі — усіх барв і форм. Як бригади установлюють на краю міста крани й заводять двигуни і ще бозна-що. Як готуються, використовуючи всі наукові напрацювання. Маленькі аеростати ковзали з одного кінця міста в інший. Далеко внизу піді мною.
Я бачив, де море зустрічається з небом. І не міг повірити, думав, що привиділося та що от-от побачу щось зрозуміле, але ні. Зрештою, я просто не міг заперечувати побачене. До горизонту було якихось двадцять миль. Я бачив його чітко на поверхні моря. Шрам.
Це було схоже на з'яву бога.
— Коли ви описували його, то нічого нам не говорили. Це була велика рана в реальності, котру заподіяли Примарники, так ви нам сказали, яка сочиться тим, що могло би бути — всіма можливими способами. Велика рана наяву, сказали ви, і я подумав, що це схоже на... поезію. Коли Примарники опинилися на цьому континенті, сила їхнього прибуття розітнула світ, зробила тріщину крізь Бас-Лаґ. Розлом. Він проліг на більш як дві тисячі миль униз, розколовши континент.
Це Шрам. Тріщина. Вона кишить тим, як все не стало і не є, але могло би бути.
Ми були за якісь милі звідти.
Це була ущелина в морі.
— Вона була нерівна і хилилася, коли ми наближалися до неї, тож і горизонт здавався нахиленим. А через те, що вона була нерівна, не прорізана, а тріснута, випинаючись то тут, то там зубцями, я міг зазирнути через її краї. Я бачив боки розколу. Вони були прямовисні.
Океан був неспокійний, сильна течія сунула на північ, хоча вітер дув південний. Хвилі бились об місто, тягнучи його за собою, а там, де вони наближалися до краю Шраму, перетворювалися на стіну, прозору стіну. Вода під прямим кутом спадала вниз, вертикально, гладенька, як скло. Темна, неспокійна вода впиралася у ніщо і застигала. А тоді...
Повітря.
Безодня.
І далеко за її межами, за безмір миль, за сотні миль, ледве видний з іншого боку порожньої прірви, був такий самий пружок. З відстані повитий серпанком. Інший бік тріщини. А між ними — порожнеча, і я відчував, як звідти струмує різного роду потужна енергія. Зі самого Шраму.