— Мені важко уявити, як було всім у місті. Вони, певно, теж бачили. Була паніка? Ви хвилювалися?
Звісно, Коханці не відповіли.
— Я знав, у чому полягає план. Забачивши Шрам, ми мали зупинитися за п'ять миль од нього. А звідти відправити дирижабль і поглянути, чи він перетне цю коротку відстань до Шраму. Я був дозорцем: угледівши якусь небезпеку, мав запалити ракети, вивісити прапори, щоби дирижабль повертав назад.
Не знаю, які, по-вашому, небезпеки вас чекали. Ви гадки не мали. Не думаю, ніби ви знали, що таке Шрам. Думали, що він кишить Можливими звірами? Істотами, які могли розвитися, але не розвилися?
Насправді нічого подібного.
Масштаби цього, цієї масивної штуки. Перед ними невмолимо малієш.
На кілька секунд він замовк. Останнє речення вимовив тим самим гіпнотичним монотонним голосом, що і досі, й лише за кілька секунд Белліс зрозуміла, що воно означає.
Її серце завмерло й затріпотіло.
— Аванк не стишував ходу, — продовжив Гедріґал. — Аж ніяк. Він прискорювався. Ми були за десять миль звідти, і місто не зупинялося, але й не сповільнювалося. Світ стискався... горизонт був уже за кілька ярдів і наближався відповідно до того, як Армада прискорювалася.
— Я тоді почав панікувати, — голос какта лунав беземоційно, немов висох, зів'яв у морі. — Запалював ракети, пробував попередити вас про те, що ви, певно, вже і так знали. Можливо... можливо, тоді вже почалася паніка. Я не міг знати, не бачив. Може, ви були загіпнотизовані, дивлячись уперед осклілими бездумними очима. Але радше ні. Певний, була паніка, коли на видноколі підповзав край світу. А над вашими головами спалахували мої ракети, але на них ніхто не звертав уваги.
Три милі, дві.
Деякий час я не міг поворушитися. Закляк на місці. Південний вітер був сильним, тому «Зарозумілість» почала знижуватися; вона пнулася від Шрама, наче боялася, так само боялась, як і я. Це мене розбудило.
— Хто зна, що сталося? Може, ви дізналися — перед тим, як померти. Мене там не було.
Може, то був аванк. Можливо, через тижні покірності він звільнився від імпульсів, що подавалися в нього. Можливо, якась голка, котра мала увімкнути його мозок, висмикнулася, і звір прокинувся, розгубився й захрипів, і смикнув пута, й шугнув уперед, намагаючись звільнитися.
Можливо, двигуни на гірському молоці вийшли з ладу. Можливо, якась можливість відділилася від Шраму, ймовірність того, що двигуни не працюють. Лише боги знають, що сталося.
Подивившись униз, я побачив, як по боках міста спускають флотилії маленьких човнів, і крихітні екіпажі шалено веслують і напинають вітрила, щоб відійти подалі. Але море бушувало, і я бачив, як їхні вітрила рве в усі боки. Рятувальні човни, яхти, маленькі ялики загойдалися у тих водах і закружляли навколо міста, обганяючи його на північ, хоч і намагаючись плисти в інший бік. Але течії та хвилі тягнули їх, наче голодні.
За якісь кілька хвилин перший із них сягнув Шраму. Я спостерігав, як той човник підплив до краю, і побачив, як цятки — напевно, люди всередині — вискакували в море, а потім корма човна раптом задерлася й пішла вниз. У ту повітряну порожнечу.
Низка човників усипала море між містом та Шрамом і сунула просто на північ, до нього. І так само дирижаблі. Зграйка таких намагалася піднятися в повітря. Чоловіки й жінки відтягували їх униз, намагаючись піднятися на борт, чіпляючись за мотузки, щоби підтягнутися і видертися в гондолу. Набиті під зав'язку, дирижаблі ледве волочилися над краєм міста, а потім просто хлюпнули у воду, де їх забрала течія, й вони кружляли, як мертві туші китів, на ходу скидаючи пасажирів, і мчали до Шраму.
— Армада почала повільно обертатися. Горизонт накренився, й місто завертілося у воді за годинниковою стрілкою. До Шраму лишалося пів милі, я немов остовпів, але вже наступної миті знав, що треба робити. Побіг у нижній відсік «Зарозумілості» й визирнув униз через люки. Відтак узяв свій шакрілук і притулився до краю дверей, а потім вистрілив у мотузку, що мене тримала.
Вона була дебела, завтовшки як стегно, прив'язана до аеростата за тридцять футів од мене й гойдалася, наче пітон. У мене було зі собою шість шакрі. Три випустив намарно. Четвертий поцілив, але перерізав тільки половину каната. П'ятий пролетів мимо, і в мене лишалася тільки одна спроба. І попри те, що прицілився я добре та зміг заспокоїти тремтіння в руках — усе одно промахнувся.
І я знав, що приречений. Впустивши шакрілук, клянучи товсті, геть негодящі пальці, вчепився за ґрати біля краю люка. Мені лишалося хіба дивитись. Я відчував, як через двері мене обдуває вітер, і бачив, як розлізається мотузка — надто повільно, щоб мене врятувати.
— Дахи, шифер, вежі, повітряні кеби, прапори, ошалілі від незрозумілого страху мавпи. Містяни бігали з місця на місце, наче десь можна було врятуватися. Я бачив їх усіх через телескоп. Думав тоді, як воно там, під водою. Що робили Паскуда Джон і риболюд. Може, вони ще живі, хто зна? Може, їм удалося виплисти звідти, від міста, яке зустріло там свій кінець.
«Сорго», Крум-парк, «Ґранд Ост» і я першими сягли краю. Вітер на мить змінив курс, і «Зарозумілість» випурхнула над прямовисною брилою води й зазирнула в саме провалля. Час немов загус, коли «Зарозумілість» проходила над Шрамом. Якісь кілька секунд, але вони тривали вічність.
— Перетнувши край моря, глянув я униз, де крізь люк дригалися мої ноги. Від такого виду паморочилося в голові. Сонячне проміння відфільтровувалося й відбивалося хвилями, а потім знову проходило крізь вертикальну поверхню. Я бачив, як риби, більші за мене, підпливають до межі води з повітрям, за сотні футів під поверхнею. Вода купалася в світлі. Там, по краях цього Шраму, живе, напевне, цілий світ. Навіть за дві, три милі вниз, де тиск просто нещадний, вода була підсвічена сонцем.
Ця рівна поверхня води, зі шарами барв і вихорців, тягнулася вглиб на милі. Униз відкривалася просто запаморочлива перспектива. А тоді багно. Я його добре бачив: товста смужка твані, аж чорна на дні моря. А тоді порода. Вона сягала вниз на стільки миль, що шар води поряд із нею незмірно малів. Червона, чорна й сіра порода, розсічена та з рівними краями. І на багато миль униз — сяйво, рухливе й розпечене. Магма. Ріки з плавленого каменю, геотермальні припливи.
А далі? А під ними?
А далі порожнеча.
Голос Гедріґала лунав гулко й перелякано.
— Я глипнув, вважай, на кілька секунд, — сказав він, — але запам'ятав кожен шар: наче різнобарвний пісок, засипаний у пляшку. Видиво занадто масштабне для нашого ока. Армада на кілька секунд завмерла на краю цієї прірви, а тоді аванк зробив фінальний поштовх. Я бачив його на глибині чотирьох миль, над темним морським дном. Уздрів у глибинах фігуру, нечітку крізь шари моря. Вона раптом почала наближатися, обриси вже можна було розгледіти. А тоді зі звуком, немов розчахнулася земля, почала пробиватися, проштовхуватися через стрімчак солоної води.
Ціла миля плоті.
Голова аванка розітнула поверхню, й вода розсипалася довкола, ярди водоспадів, краплі води завбільшки як з будинок розпадалися й летіли вниз, у безодню, в Шрам.
— Із води випірнули перші ланцюги, колосальні чотирьохмильні струни, розділяючи море між аванком та містом над ним. За цими виринули й інші ланцюги, і морська стіна була посмугована паралельними вертикальними розрізами, немов махом кігтистої лапи. Тіло аванка продовжило рух уперед. Це було щось неохопне: плавники, голки, війки. І коли звір повністю випірнув з води, тяжіння почало хилити його вперед. Ланцюги напнулися, й Армада підійшла до краю та почала перевалюватися.
Аванк видав такий звук, що довкола мене розтріскалося все скло.
Я побачив, як опори, на яких стояв «Сорго», шугнули під пласку гладінь води й випірнули на поверхню. А довкола, за сотні футів з кожного боку, корма Гарватера, Баска й Кергауза сягла краю моря, вистромилася над кручею й шугнула вниз.