— В Армаді стільки кораблів.
Пароплави сягали краю води й зі жахливим масивним гуркотом перекидалися вниз, будинки та вежі висипалися з них, як крихти, дощ із цегли та тіл, сотень тіл, які падали, судомно смикаючись у повітрі. Летіли повз усі внутрішні шари світу.
Я навіть не молився. Сил не було. Міг хіба дивитися.
Містки й мотузи рвалися. Тралери падали й на льоту розпадалися на шматки. Баржі, рятувальні шлюпки, буксири та дерев'яні військові кораблі. Усі розщепилися на скіпки. Вибухнули. Охоплені полум'ям котли летіли в безодню, порскаючи розпеченими вуглинами. Шестифутові кораблі, віком не одне століття, летіли вниз, перекидаючись у повітрі. Корма «Ґранд Оста» стриміла просто над Шрамом.
Армада перекинулася через край океану і розбилася на сузір'я частин, живі й мертві падали в лавині цегли та щогли. Я не чув нічого, крім сплеску води та крику аванка.
Триста футів «Ґранд Оста» тепер стриміли над порожнечею, а навколо нього набагато менші кораблі вивергалися в яр. І раптом вага корабля далася взнаки, і я почув тріск, немов хруснула велетенська зламана кістка, й задня третина корабля, до якої я був прив'язаний, тріснула та шугнула вниз, потягши за собою мене.
Вам цікаво, як ви помрете, так? Чи хоробро, чи з криками, чи в безпам'ятстві? Я от зустрів свою смерть у ступорі, з роззяпленим, як у дурня, ротом, поки срака пароплава тягла мене на дно.
Край води ріс угору, поки я падав униз, під поверхню моря.
— На секунду я міг розгледіти крізь воду кілі кораблів, що падали наді мною, спостерігати, як вони летять назустріч своїй загибелі. Я мчав униз, а решта «Ґранд Оста» і кожен корабель міста поспішали до мене.
Раз чи два я бачив дирижаблі. Маленькі кабіни, всередині люди, які зуміли вистрибнути з палуб суден, коли ті летіли вниз, і потрапляли у повітряні потоки, намагаючись підняти кулі й дирижаблі в небо. Але згори падали блокшиви чи уламки кораблів і чавили їх у повітрі.
«Зарозумілість» прискорювалась. Заплющивши очі, я чекав смерті.
А тоді, за чотири милі піді мною, заворушився аванк.
Тіло звіра, певно, зводило болісним спазмом, шкіра пекла й кровоточила у повітрі. Він склався навпіл, пробивши стіну води, і тепер пів милі його спини опинилися всередині Шраму. І раптом він смикнувся вперед та полетів униз. Він знову заревів, виринула вся туша звіра, і цей ривок потягнув його вниз швидше, ніж сила тяжіння. Аванк похитнувся, його ланцюги раптом напнулись, як тятива, і потягнули до краю решту міста. Корму «Ґранд Оста» теж потягло вниз, і «Зарозумілістю» струснуло так сильно, що благенький канат, який тримав дирижабль, обірвався.
— Він обірвався.
Очі мої широко розплющилися, коли аеростат шугнув угору, повз рештки міста, геть із тіні тієї океанської стіни, геть зі Шраму — в чисте небо. Я з ревом вирвався з тієї прірви і мчав у небо. Що мав сили чіплявся руками за балку й так протримався. Зрозумів, що буду жити.
Піді мною рештки Армади просковзнули у Шрам. Солом'яний ринок — дощем крихітних човників. «Юрок», «Теріантроп», притулок, старі протрухлі судна примарного кварталу — все воно перетворювалося в ніщо. Перекидалося у піні бризок далеко внизу, поки гладінь Прихованого океану не розтинала вже жодна крапка.
Підіймаючись, я дивився просто у Шрам і помітив серпанок, схожий на пил. Армада все падала, а далеко під нею крутився аванк, обплутавшись двадцятимильними ланцюгами, жалібно дригаючи всім тілом, намагаючись плисти в тому безкінечному падінні. Навіть він виглядав незмірно маленьким.
Зрештою я відкинувся на спину, виснажений та ошелешений від того, що живий. І поглянувши вниз, вже не міг розгледіти нічого, геть нічого.
Голос Гедріґала стих. Після кількох секунд мовчання він заговорив знову.
— Я піднявся так високо, як ще ніколи не піднімався. Достатньо високо, щоби побачити Шрам таким, яким він є. Тріщина, от і все. Тріщина у світі.
Не знаю, чи врятувався хтось із інших аеронавтів. Я піднявся на милю або й більше — і нікого не бачив. Вітер був сильний, годинами штовхав мене на південь. Він витягнув мене звідти, з тієї жаскої латки води, де всі течії вели у Шрам. «Зарозумілість» протікала, порізана й попалена уламками. Я починав опускатися. Випиляв собі клапоть шкури чи обшивки й прибив до дощок із кабіни. Знаючи, що мене чекає, я збудував собі пліт. Чекав біля люка, поки ми мчали вниз, а потім скинув свій пліт і стрибнув за ним.
І тільки тоді, скоцюрбившись на маленькому плоті, нарешті дозволив собі згадати, що я бачив.
— Два дні я був на самоті з тими спогадами. Думав, що помру. Я на мить подумав, що, може, якщо протримаюся достатньо довго, мене підхоплять течії і виштовхнуть у Бряклий океан, де чекають інші наші кораблі. Але я не дурень. Я знав, що це неможливо.
А тоді... це.
Уперше за всю цю дивовижну історію здалося, що Гедріґал знову втратить самовладання.
— Що таке? Що це таке? — Істеричні нотки в голосі какта дзвеніли все гучніше. — Я думав, що вмираю. Я думав, ви — міраж, передсмертний сон. Я бачив, як ви загинули... — шепотів. — Я бачив. Що ви таке? Що це за місто? Що зі мною таке?
Тоді Гедріґал замахав руками, заревів, нажаханий і розбурханий. Коханці намагалися його заспокоїти, але крики какта вщухли не відразу, а потім він заснув якимсь раптовим сном.
Запала тиша. Шок від розповіді Гедріґала поволі ослаб, і Белліс немов знову повернулася у своє тіло. Її шкіра потріскувала від еліктрики, вона вся була наїжена напругою.
— Що це було? — холодно процідив Коханець.
— Це Шрам, — прошепотів Таннер до Белліс. — Я знаю, що це. Ми дуже близько підібралися, ми там, де він протікає. А Гед там нагорі...
Він замовк і похитав головою. Змарніле обличчя Таннера побіліло. Белліс уже знала, що він скаже.
— Це не справжній Гедріґал, — продовжив Таннер. — Не фактичний, не... звідси. Наш Гедріґал утік. Той Гедріґал просочився з... іншої можливості. З тієї, де він лишився і де ми їхали трохи швидше й дісталися до Шраму раніше. Він — те, що сталося... що станеться.
— Джаббере милий.
Над ними сперечалися Коханці з Утером Доулом. Хтось — Белліс не розчула, хто саме — сказав те саме, що й Таннер. Коханка відреагувала бурхливо.
— Брехня! — виплюнула вона. — Лайно тут нам згодовуєш! Не так воно працює! Нічого подібного! Ти думаєш, з усього широкого моря ми випадково наткнулися на нього, хай там він і просочився? Це срана підстава. Значить, це в нас Гедріґал, наш Гедріґал, який нікуди не втік. Це все підлаштовано так, щоб ми повернулися назад. Він ніяка не еманація зі Шраму.
Вона лютувала. Нікому не давала і слова сказати. Накинулася на Утера Доула й, на подив Белліс, навіть на Коханця. Той просив її заспокоїтися, просто подумати... Підібравшись настільки близько до бажаного, Коханка не хотіла здаватися, а просто лютувала.
— Я вам так скажу, — процідила вона. — Це все дурня, і ми закриємо цього брехливого паскуду, поки не виб'ємо з нього правду. Скажемо, що він поки видужує. Будемо чекати і дізнаємося, що сталося насправді. А в ці фонтани маячні від нього ми не повіримо.
— Вона здуріла? — зашепотів Таннер. — Що таке верзе?
— Це явно сплановано, щоб розвести паніку, — продовжила Коханка. — Щоб усе зруйнувати. Він у змові з боги знають ким, і ми не можемо дозволити їм перемогти. Утере, забери його звідси. Поінформуй охоронців і вибери таких, в яких упевнений. Мусять знати, які брехні він може залити їм у вуха.
— Це все закінчиться тут і зараз, — різко додала вона. — Ми не дамо цьому підбурювачеві узяти гору. Це все не покине цієї кімнати. Ми поховаємо цю історію тут і зараз. Домовилися?