Можливо, Коханець із Утером кивнули у відповідь. Белліс нічого не почула.
На цих останніх словах вона повернула голову до Таннера. Спостерігала, як він слухає свою правительку, якій беззаперечно вірив і якій був до кінця вірний, коли та оголосила про свої плани обдурити всіх у місті. Втаїти від своїх громадян те, що вона дізналася. І вести всіх далі, у Шрам.
Белліс бачила, як на обличчя Таннера поволі наповзала страхітлива мертва маска. Він міцно зціпив зуби, аж заграли жовна на вилицях, і Белліс знала, що він думав про Шекеля.
Може, він згадував, як сам казав, що це — все, що з ними сталося, що їх підібрали — велика удача? Белліс не знала. Але щось з'явилося на його обличчі, й він поглянув на неї невидющими від люті очима.
— Вона нічого не поховає, — прошепотів Таннер.
47
Таннера Сака знали в місті. Він був тим сміливцем, який боровся з кістяною рибою, щоби врятувати помираючого. Він поробив себе на свого роду риболюда, що було краще для життя в Армаді. Він утратив свого хлопчика.
Таннера знали й поважали.
Його слухали і йому вірили.
Белліс нікому нічого не могла сказати.
Щоби поширити чутку чи новину, доводилося звертатися до інших.
Усі знали Таннера Сака.
Якби Белліс спробувала розповісти те, що почула у цьому неприємному закапелку, якби вона спробувала розказати таємниці, які дізналася там, їй би не повірили. Її не слухали б. Але вона запросила туди когось іншого, щоб він міг говорити за неї й розповісти усім цю історію.
«Боги, як усе тонко зроблено», — подумала вона й кивнула, оцінивши бездоганну роботу. Відчула, як її обплутують ниті причин, наслідків, зусиль і взаємодії. Вона відчула, як все зійшлося разом, штовхаючи її в це місце, щоб вона зробила те, що зробила.
«О, це бездоганна робота».
Це почалося, щойно вони з Таннером вийшли з нижніх палуб корабля.
Вона закліпала і роззирнулася довкола: на прапори, низки випраної білизни, на мости і на вежі, все ще міцні, підмазані вапняним розчином, її переслідували образи з історії Гедріґала. Вона уявляла, як місто розпадається на друзки і падає, настільки чітко, що вигляд цілого й неушкодженого міста подарував значне полегшення.
Таннер почав. Коханці були усе ще внизу, роздавали вказівки, намагаючись заховати Гедріґала. Поки вони внизу планували махінації, Таннер почав.
Він спершу відшукав у натовпі людей, яких добре знав. Говорив швидко й затято. Одною з таких людей стала Анджевіна, і він обережно вплів її в групу докерів, до яких звертався і які її не знали.
Його запал був непідробним, цілком простодушним. Він не ораторствував.
Белліс дивилась, як Таннер іде крізь натовп, який усе ще штовхався на палубах «Ґранд Оста» й сперечався про те, що вони бачили, що бачив Гедріґал — як і чому він повернувся назад. На старому кораблі стояло чимало піратів, і Таннер говорив до них усіх.
Він тремтів од люті. Белліс пішла за ним його звивистим курсом. Вона спостерігала за Таннером, і його запал вражав. Вона бачила, як по юрбі, мов зараза, ширяться обурення й подив. Недовірливість швидко переходила у довіру, страх, злість, а тоді в рішучість.
Таннер наполягав на тому, що всі вони мають право знати правду, і щось непевне заворушилось у Белліс.
Вона не знала правди; не була певна, що вірить. Не була певна, що саме криється за дивовижною історією Гедріґала. Можливими були кілька варіантів. Але це не мало значення. Вона відмовлялася думати про це зараз. Її привели в це місце, і вона зробить усе, що потрібно, й доведе справу до кінця. Белліс дивилась, як ті, кому розповів Таннер, розповідали іншим і додавали щось своє, аж поки ставало неможливим відстежити всю історію. Вона мандрувала за власною інерцією. Дуже скоро більшість із тих, хто розповідав перекручену історію втечі какта зі Шраму, вже самі не могли сказати, звідки вони її дізналися.
Коханці оповіли про Шрам чимало правдивого — наскільки вони все розуміли, у доступній формі. В Армаді дуже мало людей не знали, що з нього відлущуються можливості, що це джерело його сили. Кілька бачили, як вмикався меч Утера Доула — вони знали, що принесе видобуток можливостей. І тут, у глибині Прихованого океану, так близько до самого Шраму, з вірогідностями, що піднімаються з нього, як плазма, не важко було повірити, що Гедріґал — цей Гедріґал, котрий бушує в нижніх палубах пароплава, — говорить правду.
І хоч їхній власний Гедріґал, утікши тижні тому, міг бути за тисячі миль звідси, плисти над океаном, або розбитись, або вижити й жити, як відлюдник на якійсь чужій землі, або потонути у морі, армадці визнали, що той, кого вони підняли на борт, був майже-Гедріґал. Утікач зі страшного Бас-Лаґу, в якому Армада загинула.
— Два дні тому, — Белліс почула, як у жахному ступорі сказала якась жінка. — Ми були мертві вже два дні.
Це було попередження. Важко було його не зрозуміти.
Поки сонце хилилося до горизонту, історія розійшлась усіма районами. Її присутність засмітила атмосферу.
Гедріґала сховали, а Коханці припустилися дурної помилки, залишившись унизу, намагаючись розробити плани. Над їхніми головами Таннер бігав од корабля до корабля, розносячи звістку.
Белліс чекала на «Ґранд Ості», згадуючи історію Гедріґала — щоб та заповнила її думки, і вона знову побачила жахливий кінець міста. Не намагалася оцінити те, що він сказав. Це була історія, дивовижна історія, дивовижно розказана. Все інше — неважливо.
Вона спостерігала, як мимо неї приходять і йдуть армадці, похмуро перемовляються, сперечаються. Будували плани — це вона бачила чітко; був якийсь рух. Щось наближалося до кінця.
Час плинув швидко. Сонце стояло геть низько. В усьому Гарватері зачиняли майстерні, робітники стікалися на «Ґранд Ост».
О шостій вечора з'явилися Коханці. Деяке уявлення про те, що відбувається, просочилося до них униз, якесь зародкове усвідомлення, що їхній район, їхнє місто переживає кризу.
Вони вийшли на світло в супроводі Доула, на лицях обох — нервовий, напружений вираз. Белліс побачила, як закліпали від потрясіння Коханці, забачивши ряди зібраних громадян. Перед ними вишикувалася потріпана армія: хотчі й какти впереміж із людьми, навіть гарватерські лорґісси.
Над ними, посмикуючись у муках на світлі, висів Бруколак. Виступивши наперед і випнувши підборіддя, перед Коханцями став Таннер Сак.
Коханці дивилися на своїх громадян, і Белліс була певна, що бачила, як вони відступили на крок. Глипнувши на них, перевела погляд далі, на їхнього найманця. Утер Доул не дивився їй у вічі.
— Ми поговорили з Гедріґалом, — почала Коханка, не виказуючи тривоги.
Таннер Сак різко перервав.
— Обійдемося без цього, — сказав.
Усі довкола перезирнулися, вражені силою його голосу.
Коханці дивилися на нього з непроникним виразом на обличчях, й очі їхні ледь-ледь розширилися.
— Годі з нас брехні, — сказав Таннер. — Знаємо правду. Ми знаємо, де Гедріґал — цей може-Гедріґал, той, якого ви від нас ховаєте, — ми знаємо, де він був. Ми знаємо, звідки він.
Він зробив крок уперед, і юрба рішуче ступила за ним.
— Джаддок! — крикнув Таннер. — Корсал, Ґуддрунн, знайдіть Гедріґала. Він десь тут унизу. Приведіть його до нас.
Група кактів нервово виступила наперед до Коханців та Утера Доула, наміряючись пройти до дверей за ними.
— Стійте! — крикнула Коханка.
Какти зам'ялися і глянули на Таннера. Той підступив уперед, і натовп — за ним. Осмілілі какти теж рушили далі.
— Доул... — промовила Коханка, і голос її не віщував нічого доброго.
Усі враз зупинилися.
Утер Доул вийшов наперед, і став між Коханцями й армадцями.
За мить до нього підійшов Таннер.
— Що, всіх нас, Доуле? — сказав він так голосно, щоб усім було чутно. — Усіх нас порішиш? Думаєш, у тебе вийде? Бо ми забираємо Гедріґала, а якщо ти їм погрожуватимеш, — він вказав на кактів, — то за ними підемо ми всі, а значить, погрожуватимеш нам усім. Впораєшся з усіма нами? Може, й так, може, й так, але якщо, блядь, так... тоді що? Ким твої начальники будуть правити?