За ним стояли сотні армадців і кивали, деякі схвально вигукували.
Утер Доул перевів погляд із Таннера на люд за ним, потім знову на Таннера. А тоді виявив слабкість: завагався і непевно повернув голову до своїх начальників, щоб отримати підтвердження. Плечі його ледь-ледь здвигнулися, й Доул схилив набік голову, немовби питаючи: «Таннер правий, що ви хочете, щоб я всіх їх повбивав?»
Коли найманець зробив цей крихітний жест, коли виказав сумнів, Таннер переміг. Він махнув рукою, і какти рушили мимо Доула й Коханців на пошуки Гедріґала. Їм було ніяково, але не страшно — вони знали, що будуть у безпеці.
Коханці на них навіть не поглянули. Натомість обоє втупилися у Таннера Сака.
— Що вам ще треба? — різко проказав Таннер. — Вам показали, що з нами буде. Але вам же ж так не терпиться, так треба туди, що на це плювати? Ви все ще хочете йти далі. І ви збиралися приховувати це від нас, брехати нам, пхати нас, покірних та безмозких, куди вам треба, так само, як сраного аванка. Годі. Це закінчиться тут і зараз. Ви нас далі не везете. Ми повертаємо назад.
— Чорти б вас узяли! — Коханка тицьнула пальцем у Таннера, зустрілась із ним поглядом і сплюнула на палубу перед ним. — Боягуз! Ідіот! Ти справді вважаєш, що він розповів правду? Поміркуй головою. Думаєш, таким є Шрам? І що з усього океану, з цілого, блядь, Прихованого океану ми натрапили на нього цілком випадково? Що це збіг такий, що наш Гедріґал утікає, а ми зустрічаємо іншого, з якогось іншого місця, і який травить нам страхітливі байки?
— Це той самий какт! То був його план із самого початку, вам повилазило, чи що? Ми всі думали, що він покинув місто, але це не так. Куди б він поплив? Він відрізав канати «Зарозумілості», а сам десь сховався. А тепер, коли ми підібралися так близько до найдивовижнішого місця у світі, він з'являється, щоб нас настрашити. Чому? Бо він боягуз, як усі ви. Це був його план. У нього навіть не стачило сміливості утекти. Він почекав, щоби потім вас усіх із собою забрати.
На цьому в багатьох закралися сумніви. Навіть у своїй люті вона попала точно в ціль.
Але на Таннера не діяло вже нічого.
— Ви збиралися приховати це від нас, — сказав він. — Брехати нам. Ми разом з вами зайшли так далеко, а ви хотіли нас обманути. Бо вас настільки засліпила жадоба, що ви не могли ризикувати й розповісти усе, як є, своїм громадянам. Ви нічого не знаєте про Шрам, — крикнув Таннер. — Нічого. Не хочу чути про збіг, про те, що це неможливо — може, він саме такий. Ви навіть не знаєте. Усе, що нам відомо, — це те, що один із найкращих гарватерців, яких я будь-коли знав, перебуває у тюрмі й попереджає нас: якщо підемо до Шраму, то помремо. І я йому вірю. На цьому кінець. Ми вирішуємо, що буде далі. Ми беремо контроль. Ми повертаємося, прямуємо додому. Ваші доручення продовжувати рух... відміняються. Ви не можете усіх кинути в тюрму або вбити.
За цим вибухнув схвальний рев, народ видихнув накопичене збудження, й то тут, то там почулося скандування «Сак, Сак, Сак».
Белліс не зважала. Відбувалося щось надзвичайне, майже незриме і нечутне серед схвальних криків довкола.
Коханець спостерігав і слухав за спиною Утела Доула, в його очах горіла невпевненість. Він потягнувся вперед, торкнувся до Коханки, обернув її до себе і сказав щось тихо й настійно, щось нечутне, від чого ту аж пересмикнуло від подиву та люті.
Коханці сварилися.
Юрба затихла, коли стало зрозуміло, що відбувається. Белліс затамувала подих. Вона не могла повірити. Що вони, повільно буряковіючи від люті, аж біліли їхні шрами, шипіли щось одне одному, поки шепіт не перейшов у крик, геть не зважаючи на людей, які витріщалися на них у здивованому ступорі.
— ...він правий, — почула Белліс голос Коханця. — Він правий, ми не знаємо.
— Не знаємо чого? — крикнула Коханка у відповідь. — Не знаємо чого?
Зграйка полохливих міських пташок розітнула небо над головою і щезла з виду. Армада порипувала в затягнутій тиші. Таннер Сак і всі заколотники заклякли на місці. Вони спостерігали за сваркою Коханців у такому зачудуванні, наче стояли перед лицем якоїсь геологічної катастрофи.
Простеживши політ останньої пташки, Белліс зупинила погляд на понівеченій фігурі Бруколака, хоч яка огидна вона їй була. Конвульсії вщухали, й тіло вампіра заспокоювалося. Він розплющив випалені невидющі очі й повільно повернув голову.
Він слухав, Белліс була певна у цьому.
Коханці нічого не бачили й не чули у своїй сварці. Утер Доул тихо відійшов убік, немовби відкриваючи для всіх охочих цю сцену.
Жодних інших звуків не було чутно.
— Ми не знаємо, — знову сказав Коханець. Белліс здалося, ніби очі Коханців мечуть теплові чи еліктричні заряди. — Ми не знаємо, що нас там чекає. Може, він правий. Хіба ми можемо бути певні? Можемо ризикувати?
— Ех... — зітхнула Коханка. Вона дивилася на Коханця з виразом страшного розчарування й утрати на обличчі. — Боги б тебе брали.
Знову тиша і майже відчутний у повітрі шок. Коханці втупилися одне в одного.
— Ми не можемо їх змусити, — зрештою вичавив тремтячим голосом Коханець. — Не зможемо правити без згоди. Це не війна. Ти не можеш відправити Доула битися з ними.
— Не відвертайся від цього зараз, — сказала Коханка, й голос її не слухався. — Ти відвертаєшся від мене. Після всього, що ми зробили разом. Після того, як я тебе зробила. Після того, як ми зробили одне одного. Не відмовляйся від мене...
Коханець роззирнувся на мовчазні лиця довкола. На пошрамованому обличчі відбилася паніка. Він благально простягнув до неї руки.
— Пішли всередину.
Коханка стояла, пряма, як дошка, і шрами палали білим блиском на її лиці. Вона похитала головою, поволі наливаючись гнівом.
— Кому, блядь, яка різниця, хто нас почує? Що з тобою таке? І ти отупів, як усі ці дурні? Думаєш, ці його побрехеньки містять хоч краплю правди? Ти йому віриш?
— Я — все ще ти, — закричав Коханець, — і ти — все ще я? Чи вже ні? Тільки це зараз важливо!
Він утрачав щось. Щось немов вислизало з його рук. Белліс бачила, як у ньому слабнув та в'янув і, висохши, обірвався зв'язок, тісний, як пуповина. Він лютував, розмахував руками, нажаханий, уперше за багато років — самотній.
— Не можна так, не можна. Ми втратимо все...
Коханка дивилася на нього, й на її обличчі застигала холодна маска.
— Я була про тебе кращої думки, — повільно сказала. — Вважала, що зробила свою душу цілісною.
— Так і є, зробила, — поспішив запевнити Коханець, і це виглядало так жалюгідно, що Белліс од сорому відвела очі.
Гедріґала витягли на плечах інших кактів, які пішли по нього, і палуба зустріла його хвилею радісних вигуків.
Звідусіль лунали запитання, але він ухилявся від них, не міг відповісти. Люди танцювали й викрикували його ім'я, а він витріщався на них із розгубленістю й жахом. Не боячись колючок Гедріґала, какти підхоплювали його і садовили собі на плечі, й він гойдався там, дивлячись на всіх ошелешено.
— Повертаємо! — крикнув Таннер Сак. — Ми повертаємо місто! Покличте Коханця! Покличте когось, хто знає, як це зробити. Покличте бригади, які керують лебідками. Ми пошлемо аванку сигнал, що повертаємо назад.
На хвилі піднесення всі роззиралися в пошуках Коханців, вимагаючи, щоб ті сказали, як дати наказ аванку, але Коханці зникли.
У тисняві довкола Гедріґала, в тому карнавалі, Коханка розвернулася й побігла у свою кімнату, а Коханець за нею.
І, уважно спостерігаючи за ними, трохи позаду них, готова будь-якої миті піти іншим маршрутом, щоб востаннє спробувати зрозуміти, що вона зробила і що зробили з нею, ступала Белліс Колдвин.