Фенек звів брови.
— Не можу, міс Колдвин, — м'яко відповів.
— Містере Фенек, — холодно відказала вона, — ви бачили реакцію пасажирів і знаєте, наскільки непопулярним є подібний відхід од курсу. Невже вам не здається, що я — і всі ми, але найбільше я — заслуговуємо на якесь пояснення? Подумайте тільки, що може статись, якщо я розповім усім іншим про мої підозри... що причиною цього всього є один загадковий прибулець...
Белліс говорила швидко, щоби спровокувати чи присоромити його й урешті змусити сказати правду, але потік слів урвався, коли вона помітила реакцію Фенека. Він ураз перемінився на лиці.
Завжди привітний і трохи пустотливий вираз на обличчі заступив інший, жорсткий та суворий. Він підняв палець, показуючи, щоб вона замовкла. Хутко роззирнувшись, заговорив швидко й, здавалося, щиро.
— Міс Колдвин, я розумію, що ви розгнівані, але прошу вислухати мене.
Вона виструнчилася, стрівшись із ним очима.
— Прошу забрати вашу погрозу. Я не апелюю до вашої професійної етики або честі, — прошепотів. — Ви, либонь, у таких речах цинічні не менш, аніж я. Хочу звернутися до вас. Не знаю, до чого ви додумалися чи що довідалися, але дозвольте сказати: це життєво важливо — чуєте? — щоб я повернувся назад до Нового Кробузона хутко, без проблем, без метушні.
Запала довга павза.
— На кону... чимало, міс Колдвин. Я благаю вас тримати всі ваші думки при собі. Покладаюся на вашу розважливість.
Він їй не погрожував. Обличчя й голос були строгими, але без агресії. Він прохав, а не намагався залякати її до покори. Звертався до неї, як до партнера, котрому можна довірити таємницю.
І, вражена його запалом, вона зрозуміла, що збереже почуте при собі. Він побачив, як це рішення відобразилося на її обличчі, й, удячно кивнувши, мовчки пішов геть.
У своїй каюті Белліс розмірковувала, як їй бути далі. У Гирлі Смоли зоставатися надовго не можна — небезпечно. Лишалось якомога швидше пересісти на якийсь корабель. Усередині тяжко совалася надія таки дібратися до Нова Есперіуму, але вона з якимось жахним, неминучим передчуттям усвідомила, що вже не в тій ситуації, аби вибирати.
Шоку не було. Повільно й раціонально усвідомила, що їй доведеться йти хоч кудись. Зволікати не можна було.
Сама у своїй каюті, подалі від обурення й гніву, що прокотилися рештою корабля, Белліс відчула, що вся її надія вичерпалася. Здавалася сама собі зісушеною, як старий папір так, ніби розбурхане повітря на палубі розірве її на клаптики й розвіє на вітрі.
Знання дивних капітанових таємниць не давало втіхи. Ще ніколи не відчувала вона себе настільки безпритульною.
Хруснула печатка на листі, вона зітхнула й заходилася дописувати останню сторінку.
«Черепота, 6 арора, 1779. Вечір, — зафіксувала. — Що ж, дорогий мій, хто б міг подумати? Виникла нагода дописати сюди дещо».
Це її втішало. Хоча грайливий тон її письма був явно вдаваний, це все одно дарувало певне заспокоєння, і вона не переставала писати й тоді, коли повернулася і лягла спати сестра Меріопа. Шкряботіла під світлом крихітної гасової лампи, натякаючи адресату в Новому Кробузоні на змову й таємниці, тимчасом, як Бряклий океан монотонно точив залізні боки «Терпсихори».
О сьомій ранку Белліс прокинулася від сум'яття і криків. Зав'язуючи на ходу шнурки черевиків, перечіпаючись, вона вибігла разом з іншими пасажирами надвір. Сонце різонуло по примружених повіках.
Матроси притискалися до фальшборту, жестикулюючи й перекрикуючись. Белліс простежила очима за їхніми поглядами до виднокола і зрозуміла, що вони дивляться вгору.
У небі, за якихсь дві сотні футів над ними, нерухомо висіла людина.
Белліс зіпала ротом, наче риба.
Чоловік захвицав ногами, як немовля, і втупився в корабель. Здавалося, ніби його ноги міцно стоять на повітрі. Він був пристебнутий до своєрідної збруї, що звисала з тугої повітряної кулі вгорі.
Відстібнув щось на поясі, й щось таке, як баласт, ліниво полетіло вниз. Чоловік смикнувсь і піднявся у повітрі футів на сорок. Стиха загудів пропеллер, і той описав неспішно над ними дугу. Далі повільно облітав нерівне коло навколо «Терпсихори».
— По місцях, повилазило вам чи що!
Члени екіпажу покірно заметушилися на звук реву капітана. Він вийшов на головну палубу й через телескоп уважно взорував фігурку в небі. Чоловік літав біля маківок щогл, мов якийсь хижий птах.
Капітан у мегафон закричав до літуна.
— Гей, ви там... — його голос лунав так дзвінко, що здавалося, навіть море притихло. — Це капітан Мизовіц із «Терпсихори», пароплава Торгового флоту Нового Кробузона. Прохання спуститися й відрекомендуватися. В іншому разі я вважатиму це ворожою дією. У вас є хвилина, щоби почати спускатись, або ми будемо захищатися.
— Джаббере, — зашепотів Йоганнес. — Ви таке коли-небудь бачили? Він не міг пролетіти таку відстань із суші. Значить, рознюхує щось для корабля, котрий просто сховався десь недалечко від наших очей.
Чоловік і далі кружляв над ними, й у тиші чулося дзуміння його моторчика.
— Пірати? — врешті прошепотіла Белліс.
— Можливо, — стенув плечима Йоганнес. — Але флібустьєрам не по зубах корабель завбільшки як наш, до того ж озброєний. Вони зазвичай пантрують менші торгові судна. А якщо це капери... — він стулив губи. — Ну, якщо вони мають ліцензію від Фай-Вадісо або ще чого, їм може стачити воєнної міці, щоб захопити нас, але це треба бути геть шаленцем, щоб ризикувати війною з Новим Кробузоном. Піратські війни закінчилися, заради Джабера!
— Ну добре! — гаркнув капітан. — Це останнє попередження.
Уздовж борту розмістилися чотири матроси з мушкетами й узяли літуна на мушку. Вмить звук його моторчика змінився. Чоловік смикнувся та почав віддалятися від корабля.
— Вогонь, матері його! — загорлав капітан, і слухняно затріщали мушкети, але чоловік прискорився, і невдовзі його вже було не дістати.
Він ще довго неспішно віддалявся від корабля й опускався до обрію. В тому напрямку, куди прямував літун, не виднілося нічого.
— Його корабель має бути миль за двадцять чи більше звідси, — мовив Йоганнес. — Це принаймні година, щоб туди долетіти.
Капітан кричав на екіпажників, упорядковуючи їх у частини та озброюючи, розміщуючи біля краю корабля. Вони нервово совали в руках зброю, похмуро дивилися на повільні вали хвиль.
Камбершам попрямував до гурту пасажирів і строго наказав їм повернутися до своїх кают чи до їдальні.
— Об «Терпсихору» обламають зуби будь-які пірати, і той розвідник міг це легко побачити, — констатував. — Але поки ми не обійдемо Плавці, капітан наполягає на тому, щоб ви не заважали екіпажу. А тепер прошу розійтися.
Белліс довгенько сиділа з листом у кишені. Вона курила і пила воду й чай у напівпорожній їдальні. Спершу в повітрі висіла напруга, але за годину страх розсіявся. Вона взялася читати.
А потім долинули здушені крики й гудіння з десятка ніг. Розхлюпавши рештки чаю, вона побігла з усіма до вікна.
Із моря до них наближались якісь темні сильвети.
Присадкуваті броньовані розвідувальні судна.
— Та вони подуріли там! — скипів доктор Молліфікет. — Їх там скільки, п'ятеро? Нічого у них не вийде!
Із палуби «Терпсихори» долинув оглушливий гуркіт, і море за кілька ярдів до першого човна вибухнуло, вивергнувши кратер пари й води.
— Попереджувальний постріл від наших, — завважив хтось. — Але вони не розвертаються.
Суденце проминуло вирву й бурхливий дощ із бризок, безстрашно кидаючись у бік великого залізного корабля. Згори задудніли поспішні кроки ще кількох десятків ніг, хтось уривчасто викрикував накази.
— Буде щось страшне, — скривився доктор Молліфікет, а тієї миті «Терпсихора» різко смикнулася й почувся скрегіт металу об метал.
Тим часом у трюмі Таннер Сак упав від могутнього струсу прямо на сусіда. Пороблені зіштовхувалися, боляче тріщали струпи, й лилася кров із розпанаханих ран. Звідусіль лунали зболені стогони.