Коли чоловік зайшов у коридор, вона почула ще одну розмову.
— Я правлю тут, — долинув голос Коханця, глухий, обережний. — Я правлю цим місцем, ми правимо. Це те, хто ми такі... Не роби цього. Ми втратимо все.
Коханка повернулася до нього, й Белліс опинилася в неї просто перед очима. Однак Коханка хіба на секунду затримала на ній погляд, а потім байдуже відвернула пошрамоване обличчя. Їй було уже все одно, хто міг їх почути.
— Ти... — сказала вона, торкнувшись лиця Коханця. Похитала головою і заговорила знову, печально й рішуче. — Ти правий. Ми тут більше не правимо. Я тут була не для цього. Тож не попрошу тебе вирушити зі мною. — На мить її голос зірвався. — Ти украв себе в мене.
Коханець виправдовувався, благав послухати, зрозуміти, вдуматися в аргументи, але вона розвернулася й пішла.
Белліс почула достатньо. Вона довго стояла сама серед старих геліотипій, що за роки втратили будь-який смисл, а тоді влилася у святкову юрбу на вулиці, де Таннер намагався роздавати накази, щоб розвернути місто.
П'яні від успіху галасливі групки повернули лебідки, що смикали за віжки аванка. І аванк поволі, бездумно корячись сигналу, повів місто багатомильною дугою, й Армада попливла в іншому напрямку.
Довгий пологий розворот зайняв майже всю решту дня. І поки місто повертало назад одноманітним безликим морем, пірати-бюрократи Гарватера хаотично бігали районом, намагаючись з'ясувати, хто тепер править.
Істина їх вжахнула: в ті анархічні години ніхто не давав наказів, не було порядку, ієрархії, нічого, крім голої умовної демократії, що встановили армадці, коли вони цього потребували. Бюрократів таке не влаштовувало, і вони побачили очільників у Таннері та Гедріґалі. Але ці двоє були тільки учасниками, не більше — один із палаючими від ентузіазму очима, а другий — ошелешений, на плечах побратимів, як талісман.
«Невже так усе закінчиться?»
Белліс розгублена. Їй млосно від хвилювання. Зараз ніч, і вона біжить разом із юрбою усміхнених містян на край Джгура подивитись, як від човнів із лебідками піднімаються бригади, й відчуває, що теж усміхається. Вона не знає, коли це почалося.
«Невже все закінчилося?»
«Невже це кінець?»
Влада, яка тримала Гарватер у кулаці й поволі ширилася на всю Армаду, щезла. Вона була такою сильною, такою потужною, а тепер розтанула так швидко й безшумно, що Белліс не йняла віри. «Куди вони всі ділися?» — думає вона. Правителі зникли, а разом з ними щезли й атрибути закону і влади, їхні йомени та вплив.
Правителі інших районів поховалися й розсудливо помовкували. У них не вийшло б узяти керування у свої руки на хвилі народного гніву і сп'яніння. Вони не настільки дурні, аби спробувати щось подібне. Вони вичікують.
Усі страхи, обурення та невпевненість, усе, що тижнями та місяцями піднімалося в громадянах, осад від кожного разу, коли вони мали сумніви й нічого не говорили: саме це і живить цей рух. Цей заколот. Надзвичайна, неймовірна історія Гедріґала звільнила їх, надавши впевненості, якої раніше бракувало.
Вони повертають місто в іншому напрямку.
Белліс не бачила ні мародерства, ні бійок, пожеж чи стрілянини. Усі події мали єдину мету. Не загинути, вирватися з цього жахливого моря живими. Рана аванка не зажила, але він суне далі. Белліс бачить зорі й розуміє: він везе місто назад, у Бряклий океан.
Це те, чого вона хотіла. Кожна миля, що віддаляла її від Нового Кробузона, була поразкою. Вона перепробувала все, щоби повернути місто назад, повернутися додому, і тепер, раптово та цілком несподівано, їй це вдалося.
«Як це взагалі сталося?» — думає вона й відчуває, ніби має тріумфувати, пишатися, а не ходити по місту одурманеним щасливим споглядачем.
Белліс знає причину своїх турбот. У неї лишилося стільки запитань і образ. Вона пам'ятає, що побачила тоді в Доулових очах. «Знову використали, — думає з подивом і обуренням. — Знову використали».
В який складний ланцюг маніпуляцій її помістили. Тепер годі його осмислити. Ще не пора.
Із ракет, що слугували сигналами пілотів для бригад на лебідках, випустили здоровенний сніп іскор. То було торжество і демонстративний виклик — нам це більше не знадобиться, немов казали заколотники.
Небо на сході злегка просвітліло, а люди все ще шаленіли й веселилися.
Белліс стояла на «Ґранд Ості», біля входу в коридор, де були кімнати Коханців. Вона деякий час чекала. Згадала, як Коханка сказала: «Я не попрошу тебе вирушити зі мною». Щось підходило до кінця, і Белліс не хотіла це пропустити.
На палубі бродили інші, в основному втомлені та п'яні, співали і дивилися на море, але вони враз затихли, коли сюди вийшла Коханка в супроводі Утера Доула. На мить, одну небезпечну мить люди згадали свій гнів, і щось назрівало в повітрі, але хутко розсіялося.
Коханка несла одутлі клунки, не дивлячись ні на кого, крім Доула. Белліс помітила, що в одній із торбин випинався можливник — химерний Доулів інструмент.
— Тут усе? — спитала Коханка, й Доул кивнув.
— Я зібрав геть усе, — відповів. — Крім мого меча.
На обличчі Коханки панував похмурий вираз. Спокійний і затятий.
— Човен готовий? — спитала вона, і Доул кивнув.
Вони йшли разом під поглядами піратів до правого борту «Ґранд Оста» — туди, де вулиці зміїлися над плутаниною суден, і аж до доків Базиліо. Ніхто не спробував їх зупинити.
Белліс постійно озиралася на двері. Вона очікувала, що ось-ось на порозі постане Коханець і покличе свою коханку чи побіжить за нею і скаже, що він теж їде, що їх нічого не розлучить, але він так і не вийшов.
Вони ніколи не були одне одним. Ніколи не йшли до одної мети. Можливо, вони дійшли так далеко завдяки тільки чистому випадкові.
На краю «Ґранд Оста» Коханка зупинила Утера Доула й повернулася, щоби востаннє поглянути на корабель. Сонце ще не встигло піднятися, але небо було чисте, і Белліс чітко бачила лице Коханки.
Через усю праву щоку від лінії волосся до підборіддя тяглася нова рана. Вона блищала тонким шаром мазі, як лакована. Глибока й темно-червона, перерізала кілька інших, старіших шрамів, немов відмітаючи їх убік.
Белліс ніколи не чула жодної історії про ту останню подорож, і це її здивувало. Протягом усіх наступних днів і тижнів, коли всі говорили про ніч заколоту, вона жодного разу не чула про те, як Коханка з Утером Доулом статечно крокували містом, втомленим та п'яним від повстання.
Проте вона могла детально це уявити. Бачила в пам'яті, як вони спокійно йдуть, як сумна і задумлива Коханка роззирається довкола, вбираючи деталі міста, яким правила так довго. Вона тягне клунки Доула, відчуваючи вагу всіх книг і загадкових наук, трактатів про видобуток можливостей, древні машини.
Доул крокує поряд, його рука лежить на ефесі меча, готова захистити Коханку в її останні хвилини в Армаді. Чи є у цьому необхідність? Чи доведеться йому заступитися за неї? Белліс не чула історій про те, як він косив армадців на своєму шляху.
І чи була Коханка направду сама?
Складно було уявити, що після років її правління не знайшлося б нікого, хто пішов би за нею. Її наративна логіка розходилася з жорстоким меркантилізмом, яким жила Армада, однак чи могла вона бути чужою геть усім громадянам? Коханка не могла самотужки впоратися з кораблем, навіть невеличким. Белліс було легше уявити, що вона дорогою притягувала певних громадян з їхніх укриттів, що вони відчували її наближення й ішли за нею. Чужа серед своїх сусідів, гнана іншими поривами, за Коханкою й Утером Доулом стікається череда людей. Вони крокують у її неспішному темпі, спаковані й готові покинути своє місто.
Романтики, казкарі, невдахи, самогубці й шаленці. Белліс уявила вервечку таких за Коханкою.
Вона не могла не уявляти, як на момент, коли Коханка вийде з-під піддаш й перетне спорожнілі склади доків, за нею ступатиме невеличка групка таких. Белліс подумки малювала, як вони приєднаються до Коханки на палубі приготованого корабля й допомагатимуть запустити двигуни, а потім, попрощавшись, відпливуть.