Але Белліс цього не знала. Коханка могла поплисти сама.
За годину, коли сонце сиділо ще низько над видноколом і містом розлилося густе передрання, через вузький вхід до доків Базиліо в море вийшов вітрильник. Палуба невеликого суденця була втикана маленькими кранами й лебідками, всілякими двигунами, котлами, призначення котрих Белліс не знала. Човен виглядав добре обладнаним і чистим.
Белліс було його ледве видно — над нерівними контурами армадських дахів, цих рівнин і схилів, сірих та червоних, із шиферу, бетону й заліза. Вона тільки змогла розгледіти, як судно йде в маслянистому ранковому світлі мимо інших суден, припнутих у гавані, й випливає крізь діру в корабельній матерії міста. Вона бачила цівку диму з труби судна; дивні потужні потоки Прихованого океану підхопили його й понесли геть од міста.
Неподалік від Белліс стояв і дивився Коханець.
Його очі були такі червоні від сліз, що здавалося, ніби він розтер їх піском. Звісно ж, на його щоці лишилися тільки старі шрами.
А корабель плив далі. Віддалявся з такою незмінною швидкістю, якої Белліс іще не бачила у Прихованому океані. Без суєти, без канонади пострілів чи феєрверків попрямував на північ, у протилежному напрямку від міста, сповзши в кільватер Армади, — й до горизонту, до Шраму.
Перегодя, коли він пропав із виду, на «Ґранд Ост» повернувся Утер Доул — сам-один.
Доул стояв під щоглою, на якій був розіпнутий Бруколак. Зі сходом сонця вампір починав тоненько пищати.
— Зніміть його, — владно наказав Утер Доул групці людей поблизу.
Ті підняли на нього сполохані очі, але перечити не насмілилися.
— Зніміть його й відведіть додому.
І того надзвичайного ранку, коли місто намацувало шлях до нових правил і ніхто не знав, що є допустимим, нормальним, прийнятним чи правильним, милосердному наказові Утера Доула вдячно підкорилися.
«Уже не Коханка», — різанула раптова думка. Белліс дивилася на пружок горизонту, де зникло суденце. Їй згадалися сварка Коханців і новий шрам, що перерізав лице Коханки, відділяючи її, творячи наново. «Ти вже не Коханка».
Белліс спробувала уявити Коханку за стерном її корабля, котрий прямує до найдивовижнішого місця у світі. Спробувала переосмислити її, скласти чітке уявлення про неї, відзначити її заслуги чи вину і подумати про жінку, яка вела одиноке суденце на край світу, не звіряючись ні з чиїми планами чи бажаннями, крім власних.
Белліс усе думала про неї як про Коханку, Коханку, Коханку, хоч і намагалася так не робити.
Вона не знала імені жінки.
Кода
Таннер Сак
Тут таке творилося. Не повіриш, що я робив.
Ми вже не прямуємо до Шраму. Ми повернули у води, з яких прийшли. Повертаємося до того, як усе було раніше.
Дивно. Я кажу так, але я ніколи не знав цього місця, коли воно не рвалося у Прихований океан. І ти не знав. Усе, що сталося, все було спрямоване на те, щоб доставити нас туди. Я не жив тут, коли це був просто піратський порт.
Як і ти.
Я трохи проводив час у компанії твоєї Анджевіни. Збрешу, якщо буду твердити, що ми стали ліпшими друзями. Ми трохи сором'язливі, я б так сказав. Але ми бачимося і говоримо здебільшого про тебе.
Нас обманювали, і ми вже не могли терпіти далі. Вони ризикували нашими головами, чорт би їх побрав, і ми змусили їх повернути назад.
Це ніяк не проходить — те, що тебе нема.
Я тут більше не живу. Я не живу ніде. Це місце тебе вбило.
Я не знаю, що то було, ті істоти у воді. Знаю, що те, з чим ми боролися у воді тієї ночі, точно не вампіри. Ніхто про них не говорить. Ніхто не знає, що вони таке. Тільки те, що вони допомогли нам повернути місто.
Паскуда Джон бачив їх. Я бачу це в його свинячих очках. Але він нічого не каже.
Це я повернув місто. Ті істоти, котрі тебе забрали, і вампір, який бився з ними пліч-о-пліч, — вони програли.
Я виконав роботу за них. Повернув нас назад.
Не знаю, чи це смішно. Я тільки знаю, що не хочу тут більше жити і що не можу піти.
Я тепер — морська істота. Який невдалий жарт! Ми обоє знаємо, які насправді морські істоти, як вони рухаються, наскільки швидко. А я що? Важкі незграбні крадені плавники хляпають, піт виходить зі слизом. Пороблений.
І тепер мені страшно. Я заходжу в море і починаю пітніти. Тепер кожна морська собачка видається мені однією з тих істот, що забрали тебе.
Але й на повітрі я не можу жити. У мене більше нема такого варіанта.
Що робитиму? Я не можу повернутися до Нового Кробузона, а якби й міг, то без солоної води загнився б.
Я змушу себе плавати. Стане легше. Все буде нормально.
Вони не можуть мене тут тримати. Я можу піти. Можливо, одного дня ми проходитимемо повз якесь узбережжя і там попрощаємося з містом. Я буду жити там сам на мілководді, щоб під ногами була порода, де у воді зустрічаються дерева й камінь. Я можу прожити там на самоті. Годі з мене цього всього.
У мене нема нічого. Нічого.
Кажуть, із часом стане краще. Я не хочу, щоб час мене зцілив. Тому, яким я став, є причина.
Я хочу, щоб час залишив мене потворним і вузлуватим від утрати тебе. Залишив свої мітки. Не хочу розгладити їх. Не хочу розгладити тебе зі себе.
Я не можу сказати: прощавай.
Пиледілок 2 татіса 1780. Армада.
Аванк знову сповільнюється, востаннє.
Він усе ще не оклигав після нападу ґринділів. Ті рани, що вони йому заподіяли, не зажили, не зарубцювалися, а все ще свіжі й дуже неприємні. Час од часу ми натрапляємо на калюжу його гною.
Думаю, його серце поволі слабне.
Ми всі знаємо, що аванк помирає.
Можливо, він шукає свій дім. Можливо, намагається знайти дорогу назад, у всесвіт безпросвітної ропи, з якої його висмикнули. І весь цей час його хвороба погіршується, він слабшає, кров його густішає, гниє, зсідається, велетенські хвостові плавники рухаються дедалі повільніше.
Це і не важливо. Ми вже дуже близько до краю Прихованого океану. Скоро виринемо з нього — за дні, може, й години — а там нас чекатиме армадський флот. Доти аванк доживе.
Проте з дня на день місто зупиниться.
Ми застрягнемо, прив'язані до органічного якоря, до мільйонів тонн мертвої туші, що гнитиме на дні безодні.
П'ять ланцюгів — п'ять ланок. На кожну ланку — два перерізи. Кожна ланка завтовшки, як багато ніг, і тавматургічно загартована. Мине певний час, але, врешті-решт, одна за одною милі металу впадуть на дно.
Яка, певно, це буде катастрофа для глибоководних жителів — як божествений гнів. Тонни металу падають, прискорюючись, чотири, п'ять миль, урешті б'ються об твань на дні моря, прориваючись до породи внизу. Лягають на тіло бідолашного аванка, можливо, розпанахують їх, ці милі нутрощів у темній вогкій пітьмі.
Може, з часом довкола цього немислимого багатства розвинуться потужні екосистеми.
Нас тоді тут уже не буде.
Ми допливемо до флоту, й вони увіллються у тканину міста, й Армада стане такою, як і була. Її зможуть тягти менше суден — після такої різанини Кробузонської війни, але місто скине незчисленні тисячі тонн ланцюгів. І здобуде рівновагу.
Армада буде такою, як була.
Повернеться назад до Бряклого океану, до рясних морських шляхів, до портів і торговців. Армадські пірати, які не один місяць чекали на повернення міста, відстежуючи це химерними пристроями, знайдуть його знову. Ми попливемо назад до Джентльменського моря, Гебдомаду, Ґнурр Кетту й Василіскового каналу.