Я так ніколи й не дізнаюся, що сталося та як і наскільки мене використали серед цього кривавого хаосу.
А мене використали, без сумніву.
Доул утратив до мене будь-який інтерес.
Увесь час, коли ми були разом, він грався мною, зробивши мене своїм засобом повернути місто чужими руками. Вірний найманець, він просто вертає місто до його піратського способу життя.
Тепер, коли виконала свою роботу, я для нього ніщо, менше, ніж ніщо.
Дивно виявитися пішаком у чужій грі. Він принизив мене, та я вже занадто стара, щоби плакати через зраду.
І все ж я вже двічі намагалася зустрітися з ним, зрозуміти, що він зробив. Двічі я стукала у його двері, й він виходив на поріг і дивився на мене без слів, як на незнайомку. Й обидва рази слова застрягали у мене в горлянці.
«Нема між нами нічого». Я добре пам'ятаю, як вичитував мені Фенек.
Це, напевно, найкраща від нього порада.
Тепер є жменька можливостей, які можуть пояснити, що сталося. Будь-яка з них може бути правдою. І якби Доул заявив, що до жодної з них не має стосунку, то для мене усе стало б іще менш зрозумілим, аніж зараз. Мені довелося б обміркувати можливість того, що не було ніякого плану — нічого й пояснювати.
Нащо мені так ризикувати? Нащо відмовлятися від тих пояснень, що їх уже маю?
До мене приходив Таннер Сак. Анджевіна чекала внизу на палубі «Хромоліта». Її гусеничній стрічці ніяк не піднятися моїми сходами.
Упевнена, вони — велика розрада одне для одного. Але я чула, що стосунки між ними сторожкі й напружені, тож підозрюю, дружба їхня триватиме недовго. Напевно, спільна втрата — це ще не все.
Таннер знайшов і приніс мені геліотипію: усміхнений Шекель біля бібліотеки з двома книжками в руках. Таннер вирішив, що все пов'язане зі Шекелем і книжками — тепер моє. Я зніяковіла. Не знаю, як сказати йому, щоби перестав.
Коли він пішов, я подивилася на той шмат сепії, який він залишив мені. Надруковано погано. Нечіткі обриси архітектури і флори вигоріли на папері, лишили свої шрами. Поранили й загоїли в новій конфігурації. Шрами — це пам'ять.
Я ношу свою пам'ять про Армаду на спині.
Кілька тижнів тому зняла пов'язки і за допомогою дзеркал побачила, що Гарватер написав на мені. Це неймовірно потворне послання, грубим брутальним почерком.
Моя спина розкреслена паралельними лініями там, куди лягав батіг. Вони немов з'являються з одного боку спини, розтинають шкіру і щезають з іншого боку.
Як шви. Вони пришивають до мене минуле.
Я з якимсь зачудуванням дивлюся на них. Немов вони і не мають до мене ніякого стосунку. Армада наглухо вшита у мою спину, і я знаю, що нестиму її зі собою всюди.
Стільки всього від мене приховували! Ця жорстока, безглузда подорож просочилася кров'ю, і я до нудоти просякнута нею. І це все: випадкова та кривава подорож, позбавлена будь-якого сенсу. Тут нічому навчитися. Не буде екстатичного забуття. У морі нема спокути.
Я заберу Армаду додому, несучи її на спині.
Додому.
Коли я вдруге постукала у двері Доула, він, певно, щось побачив у виразі мого обличчя і кивнув.
— Усе, годі, — сказав. — Ми відвеземо вас назад.
Додому.
Я не могла повірити. Кивнула й подякувала.
Хоча це він мені дав. І не заради осаду того, що нібито було між нами.
Він мене винагороджує. Платить мені.
За виконану роботу. Оскільки я була йому корисна.
Доул передавав через мене повідомлення Фенеку, щоб той передавав їх місту. Але Фенек зробив не те, що треба було, і Коханці обскакали нас усіх, сказавши правду. Тож Доул знайшов, куди мене приткнути.
А тепер він довезе мене додому. Не від теплих почуттів до мене чи з відчуття справедливості. Він пропонує мені платню.
Я її прийму.
Він не дурний. Він знає: що б я не сказала чи зробила в Новому Кробузоні, це ніяким чином не зможе нашкодити Армаді. Мене ніхто не послухає, хоч би я й у парламент пішла. Та й чого б я туди пішла, я, відступниця?
Скоро відправлять корабель із завданням пограбувати Василісків канал. І я буду на ньому. Напевно, мене повезуть на якомусь крихітному човникові й спустять у той потворний порт Ке' Бансса, який я вперше побачила з палуби «Терпсихори». І я зачекаю там, поки не прибуде корабель Нового Кробузона, який прямує додому до Залізної бухти та Великої смоли і мого міста.
Утер Доул не відмовить мені в цьому. Йому це нічого не вартує.
Багато місяців минуло відтоді, як ми покинули Залізну затоку. Коли доповземо туди знову, мине більше року. Я візьму собі нове ім'я.
«Терпсихора» пропала. У міста вже нема причин ганятися за Белліс Колдвин. А навіть якщо в Новому Кробузоні якась допитлива свиня і згадає, впізнає мене й донесе якійсь падлюці в уніформі, мені вже однаково. Я втомилася бігати. Та й не дуже вірю, що комусь буде до мене діло. Та частина мого життя закінчилася. Нині — нові часи.
Після всього, що сталося, після всіх моїх безумних, безрезультатних спроб утечі розумію, що, сама того не відаючи, я зробила все необхідне, щоби потрапити додому, несучи пам'ять про Армаду на моїй посмугованій спині.
Мені дивно, що знову пишу тобі цього листа. Щойно я розказала Утерові Доулу правду про нього, мені здавалося, з ним покінчено.
Визнавши це, відчула себе самотньою дитиною, яку всі покинули. Чи є щось жалюгідніше, ніж ці клаптики паперу, які я так хотіла відправити, навіть не вирішивши кому?
Тоді їх відклала.
Але почався новий розділ, місто повертається у часі, готуючись знову зайнятися простим піратським промислом на багатих берегах біля мого дому Все змінилося, і я відчуваю, як тремчу, схвильована, чекаю свого часу і прагну закінчити цей лист.
Мені не соромно. Я відкрилася завдяки йому.
Це — Можливий лист. До останньої секунди, поки я не напишу твоє ім'я поруч зі словом «Дорогий», написаного всі ці аркуші та місяці тому, це Можливий лист, вагітний потенційністю. Я тепер дуже сильна. Готова здобувати свої можливості, зробити одну з них фактом.
Я не була для тебе найкращим другом і прошу в тебе за це пробачення. Повертаюся думками до своїх друзів у Новому Кробузоні, й мені цікаво, ким з них будеш ти.
І якщо хочу, щоб цей лист був спогадом, яким скажу «прощавай», а не «і знову привіт», то ти будеш Керіенн. Ти мій дорогий друг, і якщо це так, то те, що я не знала тебе, коли почала писати тобі цей лист, нічого не означає. Це все-таки Можливий лист.
Ким би ти не був чи не була, я не стала тобі найкращим другом, вибач мені.
Тепер ми наближаємося до флоту, котрий розташувався за межами вод Прихованого океану, як фаланга неспокійних охоронців, і я пишу тобі цей лист, аби розповісти про все, що зі мною сталося. І коли я тобі це кажу, то розумію, що мною маніпулювали, користувалися на кожному кроці, що навіть коли не була перекладачкою, я передавала повідомлення інших людей.
Річ не в тім, що мені все одно. Не в тому, що я не серджуся на те, що мене використали, чи, хай поможуть мені боги й Джаббер, що я стала причиною страшних, варварських подій.
Але навіть коли я говорила за інших (свідомо чи ні), то діяла заради себе. Я була присутня при всьому цьому, фактична я. І, крім того, сиджу тут, і за десять тисяч миль від Нового Кробузона, по той бік чужоземних морів, я знаю, що ми повільно їдемо додому. І хоча смуток та провина наглухо пришиті до мене стібками шрамів, дві реалії мені зрозумілі.
Перша — все змінилося. Мною вже не можна скористатися. Ці дні закінчились. Я занадто багато знаю. Все, що роблю тепер, роблю для себе. І відчуваю, попри все, що сталося, ніби тепер, тільки тепер, у ці дні, починається моя подорож. Відчуваю, ніби це, все це було прологом.
Друга реалія полягає в тому, що моє нестримне бажання відіслати цей лист, відправити його комусь — тобі — щоб лишити по собі хоч невеличкий слід у Новому Кробузоні, весь цей невротичний запал здувся. Те відчайдушне бажання відправити лист, що я відчувала у Гирлі Смоли в Салкрікалторі, вирішити в останню хвилину, ким ти будеш, та відправити його, щоб лишити по собі вістку, цей панічний страх минув.