Приречені на темряву в'язні відчули, як корабель зненацька підіймається над морем.
— Що відбувається? — кричали вони до люків. — Що там таке? Поможіть!
В'язні билися, пхалися, продиралися вперед, притискаючи одне одного до ґрат. Крики, замішання, паніка.
Таннер Сак кричав разом з усіма.
Але ніхто не прийшов.
Корабель хитнуло, наче від удару. Белліс швиргонуло об ілюмінатор. Пасажири розбігалися, верещали, спиналися на ноги зі жахом у вирячених очах, відбиваючись од уламків стільців і табуретів.
— Що це в Джаббера було? — скрикнув Йоганнес.
Хтось збоку шукав порятунку в молитві.
Белліс, перечіпаючись, вибралася на палубу разом з усіма. Маленькі броньовані човни все ще підбиралися до «Терпсихори» лівобіч, а з правого борту, немов нізвідки, де його ніхто не бачив, до корабля притулився лискучим чорним боком масивний батискаф.
Він був завдовжки понад сто футів, поборознений трубами, обшитий сегментованими металевими плавниками. З-під швів між заклепками й ребристих виступів під ілюмінаторами усе ще стікала вода.
Белліс із відкритим ротом позирала на лиховісний сильвет. Стривожені, кричали матроси й офіцери, метушилися від борту до борту, намагаючись перегрупуватися.
На маківці батискафа почали підніматися два люки.
— Ви! — з палуби на пасажирів тицяв пальцем Камбершам. — Ану хутко назад!
Белліс відступила у коридор.
«Джаббере, поможи, ой боги, ох срака...» — ринули думки незв'язним потоком. Вона затравлено роззирнулася: довкруги пасажири безцільно бігали з місця на місце.
А тоді раптом на гадку спала та коморка, з якої можна було побачити палубу.
Надворі, за тонкою стіною, лунали крики та постріли. Белліс у нестямі позгрібала все геть із полиці під вікном і прикипіла очима до брудної шиби. Хмарини диму знебарвлювали повітря. Повз вікно пробігали у паніці люди. Над ними і внизу, на палубі, точилися нестямні криваві бої.
Серед нападників були переважно чоловіки і какти, кілька міцних на вигляд жінок та Пороблені. Вони мали на собі чудернацькі шати, довгі барвисті пальта і панталони, високі чоботи й шиповані ремені. Що відрізняло їх від піратів з пантоміми чи дешевих картинок, — це бруд та потріпаність їхнього одягу, непохитна рішучість облич і організована ефективність нападів.
Белліс бачила все з неможливою детальністю. Вона сприймала це як низку живих картинок, — немов геліотипії спалахували одна за одною в темряві. Звук наче йшов окремо від побаченого, металічним гулом під коробкою черепа.
Вона побачила, як капітан і Камбершам викрикували накази з бака, стріляли з пістолів та несамовито перезаряджали їх. Матроси в синьому боролися з невмілим відчаєм. Какт-мічман відшпурнув свій зламаний клинок і потужним ударом звалив одного з піратів, а потім заревів од болю, коли товариш нападника рубонув його глибоко в передпліччя, аж живиця бризнула. Гурт переляканих чоловіків напав із мушкетами й багнетами на піратів, але задовго зволікали, і їх обступили двійко Пороблених з дебелими мушкетонами в руках. Молоді моряки впали з нелюдським криком, дощем рваної плоті та шрапнелі.
Поміж щогл Белліс побачила ще три-чотири фігурки, припнуті до повітряних куль, як і перший розвідник. Вони розмірено гуділи, облітаючи поле бою й подеколи пахкаючи кременівками у натовп.
На палубі засихала кров.
Крики лунали все частіше. Белліс тремтіла й закусила губу. В цій сцені було щось нереальне. Насилля було ґротескне й огидне, але в розширених зіницях матросів Белліс бачила шок, сумніви в тому, що таке взагалі могло трапитися.
Пірати боролися за допомогою важких ятаганів та куцих пістолів. У різнофарбному одязі були схожі на вуличний набрід, але діяли швидко й дисципліновано, а билися, наче армійські вояки.
— Дідько! — гаркнув капітан Мизовіц, потім глянув угору й пальнув.
Один із літунів смикнувся, його голова відкинулася назад, розхлюпуючи довкруги кров. Руки спазматично вчепилися у пояс, відпускаючи важкий баласт. Труп почав підніматися по стрімкій спіралі у хмари. Капітан несамовито замахав руками.
— Перегрупуйтеся, розтуди вас! — крикнув. — Прикінчіть ту паскуду на юті!
Белліс закрутила головою і так і сяк, та не могла розгледіти ціль капітана. Але вона почула його різкі короткі накази зовсім поруч. Нападники у відповідь полишили сутички й перегрупувалися в тісні підрозділи, цілячись в офіцерів, намагаючись перервати лінію матросів, які перегороджували їм шлях до містка.
— Здавайтеся! — закричав якийсь голос за вікном. — Здавайтеся, і це все закінчиться просто зараз!
— Кінчайте цю паскуду! — закричав капітан до екіпажу.
П'ять чи шість моряків пробігли з мечами та пістолетами напоготові повз вікно з прикипілою до шиби Белліс. На мить запала тиша, потім глухий грюк і слабкий тріск.
— Джаббере милий... — вискнув хтось істерично, але крик різко урвався, перейшовши у рвотні спазми. У тиші розквітли інші крики.
Двоє матросів на нетвердих ногах знову з'явилися в полі зору Белліс, і вона, вжахнувшись, сапнула повітря. Вони повалилися на палубу мертві, заливаючи все кров'ю. Їхній одяг і тіла були понівечені неймовірною кількістю ран, ніби ворог чисельно переважував їх у сотні разів. На пошматованих тілах не було живого місця. Від голів лишилося криваве місиво з плоті й кісток.
Белліс дивилася на них, мов заворожена. Вона дрібно тремтіла, притиснувши до рота долоні. Було щось глибоко неприродне у тих ранах. Вони немов тремтіли, переходячи з одного стану в інший, глибокі борозни порізів раптом ставали незначними, примарними. Але кров, що цебеніла з них, була таки справжньою, а матроси по-справжньому мертві.
Капітан вражено дивився на них. Белліс почула багатоголосся шепітків повітря. Два пронизливі крики і вологі удари падіння тіл.
Останній з матросів пробіг повз Белліс, назад дорогою, якою прийшов, виючи від жаху. По його потилиці глухо стукнув приклад кременівки, й чоловік упав навколішки.
— Ах ти виплодок свинячий! — закричав од безсилої люті капітан Мизовіц. У його голосі чувся страх. — Диявольська морда!
Не звертаючи на нього уваги, в полі зору Белліс повільно з'явився чоловік у сірому. Він був невисокий. Рухався із завченою легкістю, несучи своє сильне мускулясте тіло, ніби він набагато стрункіший. На ньому були шкіряні обладунки, чорне вбрання, втикане кишенями, поясами та кобурами. Одяг мав просякнутий кров'ю. Белліс не могла розгледіти його обличчя.
Він пішов назустріч упалому чоловікові, тримаючи в руках прямий меч, густо пофарбований у червоне геть до руків'я.
— Здавайся, — стиха проказав чоловікові, який із жахом дивився на супротивника, не полишаючи жалюгідних потуг схопитися за ніж.
Чоловік у сірому миттю крутнувся у повітрі, підібгавши руки й ноги. Крутячись, немов у танці, він випростав ногу, затопивши п'ятою просто в обличчя чоловіка, аж той упав на спину. Матрос розтягся, розбризкуючи довкола кров, непритомний або мертвий. Приземлившись після стрибка, чоловік у сірому завмер так, ніби й не рухався доти.
— Здавайтеся! — крикнув він гучно, аж на мить завмер екіпаж «Терпсихори».
Вони програвали бій.
Тіла лежали, як сміття, а вмираючі кричали про допомогу. Більшість загиблих були в синій формі торгового флоту Нового Кробузона. З кожною секундою з батискафів і броньованих буксирів виходило ще більше піратів. Вони оточили людей «Терпсихори», заганяючи їх на головну палубу.
— Здавайтеся! — знову вигукнув чоловік, і акцент його був невідомий. — Киньте зброю, і це все закінчиться. Коли ж спробуєте підняти проти нас руку, ми заб'ємо вас, як худобу.
— Сто чортів вашій матері! — скрикнув капітан Мизовіц, але очільник піратів обрубав його.
— Скільки ще людей ви готові вбити, капітане? — мовив театрально, мов актор. — Накажіть кинути зброю, і їм не доведеться відчувати себе зрадниками. Інакше ви, вважайте, накажете їм померти, — витягнув з кишені клапоть фетру й заходився витирати лезо від крові. — Вирішуйте, капітане.