На палубі було тихо. Чулося тільки слабке гудіння двигунів від аеронавтів. Мизовіц і Камбершам секунду пошепталися, а потім капітан подивився на своїх збентежених, переляканих людей і розвів руками.
— Кидайте зброю, — крикнув. Повагавшись, його люди послухалися. На палубу глухо падали мушкети, пістолети та короткі мечі.
— У вас перевага, сер, — крикнув Мизовіц.
— Стійте на місці, капітане, — гукнув чоловік у сірому. — Я до вас підійду.
Він хутко заговорив з піратами, які стояли просто з того боку вікна. Белліс причулося слово, схоже на «пасажири», й від адреналіну її замлоїло.
Вона завмерла і принишкла, почувши крики з коридорів, коли пірати виводили пасажирів назовні.
Упізнала голос Йоганнеса Тиарфлай, жалісні схлипи Меріопи, стогін переляканого доктора Моліфікетта. Почула постріл, затим жаский крик.
Відтак ззовні долинули нажахані схлипування пасажирів, яких заганяли на головну палубу.
Пірати ретельно обшукували судно. Белліс мовчала, однак чула стукіт дверей, поки тривав обшук. Вона відчайдушно намагалася затиснути двері, але чоловік у коридорі легко відчинив їх, і, зіткнувшись із ним, похмурим та закривавленим, побачивши його мачете, Белліс утратила будь-яке бажання опиратися. Тому кинула пляшку, якою перед тим озброїлася, і дозволила йому виволікти себе назовні.
Екіпаж вишикувався — майже сотня людей, нещасних і побитих — на одному кінці палуби. Мертвих перекинули за борт. Оддалік тулилися одне до одного пасажири. Деякі з них, як Йоганнес, мали синці й заюшені кров'ю носи.
Посеред пасажирів, малопомітний у коричневому, пригнічений і жалюгідний, як й усі інші, був Силас Фенек. Він не піднімав опущеної голови й не відповів на погляд Белліс, крадькома кинутий з-під брів.
У центрі палуби стояв смердючий вантаж «Терпсихори»: десятки Пороблених, приведених знизу. Вони були зовсім розгублені, короткозоро мружачись під світлом, у замішанні витріщаючись на піратів.
Барвисті загарбники похитувалися на такелажі та згрібали сміття в море. Оточивши палубу, вони наставили пістолі й луки на полонених.
Знадобилося немало часу, щоб вивести назовні усіх ошелешених Пороблених. Під час обшуку смердючих трюмів знайшли кілька мертвих, їхні тіла викинули в море, й металеві кінцівки та додатки швидко потягли їх на дно.
Величезний підводний човен усе ще похитувався на воді, притиснувшись до «Терпсихори». Судна одночасно підскакували на хвилях.
Чоловік у сірому, лідер піратів, повільно повернувся до полонених. Це вперше Белліс побачила його обличчя.
Йому на вигляд було під сорок, сиве волосся коротко підстрижене. Риси обличчя виразні. У глибоко посаджених очах меланхолія. Сумні обриси міцно стулених губ.
Белліс стояла поруч із Йоганнесом, біля мовчазних офіцерів. Чоловік у шкіряному вбранні підійшов до капітана. Проходячи повз пасажирів, він два-три кроки дивився прямо на Йоганнеса, потім повільно відвів погляд.
— Отже, — сказав капітан Мизовіц, досить голосно, щоб усі могли почути. — «Терпсихора» — ваша. Я так розумію, що ви маєте намір вимагати викуп? Тож скажу вам, сер, що незалежно від того, кого представляєте, ви зробили серйозну помилку. Новий Кробузон таке не пробачить.
Ватажок піратів стояв нерухомо.
— Ні, капітане, — відказав той. Тепер, коли він не перекрикував звуки бою, його голос лунав м'яко, майже по-жіночому. Як і обличчя, цей голос був немов просякнутий якимсь великим сумом. — Не викуп. Державі, яку я представляю, нема ніякого діла до Нового Кробузона, — поглянув Мизовіцу в очі та повільно й врочисто похитав головою. — Геть ніякого.
Він потягнувся рукою за спину, не повертаючи голови, і один з його людей подав йому дебелу кременівку. Прискаливши око, він перевірив її полицю.
— Ваші люди хоробрі, але вони не солдати, — сказав, зважуючи зброю в руці. — Може, відвернетеся, капітане?
Запала секундна тиша, й живіт Белліс звело спазмом, а ноги майже підкосилися від розуміння того, що це означає.
Усвідомлення прийшло до капітана та інших тієї ж миті. Люди охали й зіпали ротами. Очі Мизовіца розширилися, обличчя спотворила маска гніву й жаху. Емоції витісняли одна одну в потворному бою. Його губи кривилися, розкривалися і закривалися.
— Ні, я не відвернуся, сер, — зрештою крикнув капітан, і Белліс злякано сапнула повітря від звуку його голосу, від істерики й шоку, що пробивалися в ньому. — Я не буду, чорти б тебе дерли, сер, ти, сраний боягузе, сер, ти лайно...
Чоловік у сірому кивнув.
— Як хочете, — сказав. Наставив пістоля й вистрілив Мизовіцу в око.
Тріск кісток і бризки крові, капітанова голова відкинулася назад, на спотвореному обличчі застиг дурнуватий вираз.
Коли капітан ударився об землю, почувся хор криків і шокованих охань. Поруч із Белліс здригнувся Йоганнес, видавши якийсь утробний звук. До горла жінки підступила нудота, але вона зглитнула, намагаючись заспокоїти дихання, дивлячись на мерця в калюжі крові. Зігнулася, боячись, що зараз її таки знудить.
Десь позаду неї сестра Меріопа, затинаючись, бурмотіла щось невиразне. Плач Даріоха. Вбивця повернув пістолет назад, отримав ще один щойно заряджений і повернувся лицем до офіцерів.
— О Джаббере, — заголосив Камбершам тремтячим голосом. Він подивився на тіло Мизовіца, потім перевів погляд на пірата. — О, дорогий Джаббере, — тоненько заскімлив і заплющив очі.
Чоловік у сірому вистрілив йому у скроню.
— Боги милі! — вигукнув хтось істерично.
Офіцери кричали, з диким виглядом роззираючись довкола і намагаючись позадкувати. Відлуння пострілів ще висіло над палубою, мов примарна луна.
Люди верещали. Деякі з офіцерів упали навколішки, молячи про милість. Белліс почала задихатися.
Чоловік у сірому швидко заліз по драбині на бак і звідти оглянув палубу.
— Убивств, — виголосив у складені рупором долоні, — більше не буде!
Він чекав, коли верески переляканих ущухнуть.
— Убивств більше не буде, — повторив він. — Це єдині жертви, на які нам треба було піти. Чуєте? На цьому все.
Він розвів руки, коли знову почав зростати шум: цього разу вигуки здивування й полегшення.
— Слухайте мене! — гаркнув чоловік у сірому. — В мене є оголошення. Ви, у синій формі, матроси торгового флоту Нового Кробузона, — ваші військово-морські дні закінчилися. Ви лейтенанти та молодші лейтенанти, мусите переглянути вірність вашому начальству. Для тих, хто шанує накази Нового Кробузона, там, куди ми прямуємо, місця нема.
Белліс панічно кинула злодійкуватий погляд на Фенека. Той пильно вдивлявся у свої вузлуваті руки.
— Ви... — продовжив чоловік, показуючи на чоловіків та жінок із трюмів, — ви всі більше не Пороблені, не раби. Ви... — він обвів пасажирів довгим поглядом. — Ваші плани на нове життя мають змінитися.
Він знову озирнув завмерлих пасажирів. Від трупів капітана та ще одного офіцера до них стікали цівки крові.
— Ви мусите поїхати зі мною, — сказав чоловік достатньо гучно, щоби всі могли почути. — До нового міста.
Інтерлюдія І — Десь-інде
Нечіткі обриси ковзають та чіпляються за каміння, прокладаючи собі дорогу у воді.
Вони пересуваються вночі морем, густо-чорним від пітьми, через оброблювані поля водоростей назустріч вогням сіл лангустів, що розкинулися на мілководді. Вони мовчки ковзають у краалі.
Морські котики в загонах оглядають їх, і смакують вихорцями води, що вихоплюються після новоприбулих, і в панічному шаленстві вигинаються та б'ються об сплетені стіни й дахи своїх кліток. Зловмисники зазирають, як допитливі гобліни, у видовбані віконні отвори хат і лякають мешканців, які кидаються на свої сегментовані ноги, вимахуючи вилами та списами, сторожко тикаючи ними у прибульців.
Фермерів-лангустів здолали швидко.
Їх хапають, міцно тримають і допитують. Заколисані тавматургією і переконані обіцяною розправою, лангусти бурмочуть відповіді на шипіння тих, які запитують.
У випадкових скабках інформації мисливці дізнаються те, що їм треба.