Вони чують про підводні кораблі зі Салкрікалтора, що курсують селами Василіскового каналу. Патрулюють тисячі миль води, спостерігають за туманними межами впливу співдружності лангустів. Стежать: чи не появляться непрохані гості.
Мисливці перегукуються, розмірковують і радяться.
«Ми знаємо, звідки він узявся».
«Але він, напевно, не повернеться».
Тут є деяка невизначеність. Додому чи на схід — геть?
Стежка роздвоюється, і лишається тільки одне. Мисливці розділяються на дві групи. Одна прямує на південний захід, на мілководдя, до Залізної затоки й Гирла Смоли й ледь солоних вод витоків Великої Смоли, дивитися і слухати, чекати на звістку, шпигувати й ховатися.
Затріпотіли вихорці води — і нема їх.
Інша групка, зі ще незрозумілішим завданням, прямує кудись в інший бік, униз.
Далеко вниз, до безкраїх глибин.
Інтерлюдія II — Белліс Колдвин
Боги, куди нас везуть?
Нас позачиняли у наших каютах і холоднокровно допитують так, ніби ці вбивці, ці пірати проводять перепис населення, наче бюрократи якісь, їй-бо... Ім'я? Професія? — питають. Потім їм кортить знати причину поїздки в Нова Есперіум... А мені здається, що я зараз розрегочуся їм в обличчя.
В яку сраку ми їдемо?
Вони довго щось занотовують, заносять мої слова у друковані бланки, потім повертаються до сестри Меріопи й чинять ту саму процедуру з нею. Реагують однаково як на мовознавицю, так і на черницю, легенько киваючи й уточнюючи деякі аспекти.
Чому нам лишили наші речі? Чого не зняли з мене прикраси, не зґвалтували, не зарізали? Ніякої зброї, кажуть вони, ні грошей, ні книжок, але інше можете лишити при собі. Вони копирсаються у наших скринях (не те щоб ретельно), забирають клинки, купюри, монографії та бруднять мій одяг, але все інше лишають: листи, чоботи, картинки і всілякі брязкальця.
Я сперечаюся за книжки. «Не можу їх вам віддати, — кажу їм. — Облиште, вони мої, деякі я написала», і вони лишають мені нотатник із порожніми сторінками, але друковані — історії, підручники й довгий роман забрали. Отак просто. Їх не цікавить, коли я показую їм, що Б. Колдвин — це я. Ще й це забрали.
І я не розумію нащо. Взагалі не можу втямити, до чого це все.
Сестра Меріопа сидить і молиться, бурмочучи священні сури, й мене дивує і водночас тішить, що вона не плаче.
Нас тримають усередині, й час од часу приходять до нас із чаєм та їжею, не грубі й не приязні, байдужі, як наглядачі в зоопарку. Я хочу вийти, кажу їм. Шарпаю двері й пояснюю, що мені треба в нужник, і заглядаю за дверну раму, й охоронець у коридорі горлає на мене, щоб не висовувалася, і приносить мені відро, на яке зі жахом дивиться червона від сорому сестра Меріопа. Мені-mo все одно, я навмисне збрехала, щоби знайти Йоганнеса й Фенека. Хочу побачити, що робиться на кораблі.
Повсюди тупання ніг і стишені обговорення мовою, яку майже розумію. «Північ — північ — схід, — чую я і — інший бік палуби. — Колись?» Так і не: «Куди пішов Його Заступництво?» А потім чую ще щось, але розібрати не можу.
Через ілюмінатор біля голови не бачу нічого, крім бризок та вітру над водою, темряви згори і знизу. Я курю й курю ще.
А коли закінчуються сигарилли, лягаю на ліжко й розумію, що не чекаю смерті: я не вірю, що помру, я чекаю чогось іншого.
Прибути. Зрозуміти. Опинитися в пункті призначення.
Спостерігаючи масні фарби призахідного сонця, з деяким подивом усвідомлюю, що до смерті заморилася й очі самі заплющуються і чорт — невже? Невже, невже я засну неспокійно, але довгі повіки мерехтять од релігійних скиглінь Меріопи, іноді очі розплющуються, але все ще
сонні
поки, раптом охоплена панікою, сідаю на ліжку й визираю в ілюмінатор на проясніле море.
Майже ранок. Я пропустила ніч, ховаючись у сонній своїй голові.
Ретельно вдягаюся. Начищаю чоботи. Фарбую лице, як завжди, і зав'язую назад волосся.
Зараз пів на сьому, какт стукає у двері і приносить нам рідку кашу. Поки ми сьорбаємо, він розказує, що буде далі. «Ми майже прибули, — мовить. — Коли причалимо, йдіть за іншими пасажирами, чекайте, поки назвуть ваші імена, і робіть, як скажуть, і потім...» Але я гублю думку. І потім — що? Тоді ми зрозуміємо? Ми знатимемо, що відбувається?
Куди прямуємо?
Я пакую речі й готуюся вийти на невідомий берег. Думаю про Фенека. Що він робить і де він, такий спокійний, коли капітан загинув? Фенек не хотів би, щоб їм стало відомо, що в нього є повноваження, що він може командувати кораблями, змінювати графік океанських переправ.
(І я тримаю його долю у своїх руках.)
Надворі. Наполегливо шарпає вітер.
Мої очі тепер — як у печерної істоти. Я навчилася бачити в брудно-коричневому світлі каюти, й різке світло ранку лякає мене. Очі сльозяться, і я кліпаю та кліпаю. Над головою біжать хмари. Звідусіль чутно хляпання хвиль. У повітрі витає смак солі.
Навколо мене — інші, Моліфікетт і Кардоміуми, перша та друга, Мюрріган, Еттенрі й Кол, Гімґеврі, Йорелінг і Тиарфлай; мій Йоганнес глипає на мене швидко й раптом посміхається, перш ніж його змітає в натовпі, а Фенек стоїть десь нерухомо, похнюпивши голову, і всі ми в цьому світлі — наче паперові фігурки.
Хочу гукнути Йоганнеса, але його забрала людська течія, а я обдивляюся все вже звиклими до світла очима.
Волочу скриню, спотикаючись, шкандибаючи палубою. Я відчуваю себе побитою від світла та повітря, і знову дивлюся вгору й бачу, як там шугають птахи. Дибаю вперед і тримаю їх у полі зору, й вони кружляють над нами, перелітаючи до правого борту, та невпинно прямують до горизонту, і я бачу щогли там, куди вони летять.
Частина II
Cіль
6
Під водою мерехтіли ліхтарі. Зелені, сірі, холодно-білі й бурштинові кулі — розробка лангустів — підсвічували нижню частину міста.
Світло пошипувало на зважених частинках. Воно сіялося не тільки з тисячі лампочок, а й зі снопів вранішнього сонячного світла, що, переломлюючись, вихоплювало переходи від хвиль до глибокої води. Риба і крі кружляли довкола та спокійно проходили крізь них.
Знизу місто здавалося архіпелагом тіней.
Воно було нерівне, широке і надзвичайно складно збудоване. Воно зміщувало морські течії. Зубці кіля їжачилися в усі боки. Якірні ланцюги зависли, як волосся, обірвані й забуті. З отворів цебеніли відходи, фекалії і тверді часточки; мастило кружляло неспокійними вихорцями й піднімалося тонкою плівкою. Постійна сльота сміття бруднила воду і поступово зникала внизу.
Під містом було кілька сотень ярдів слабкого світла, а потім милі й милі темної води.
Під Армадою нуртувало життя.
Крізь архітектуру міста гасали табунці риб. Між отворами під гвинти цілеспрямовано й осмислено рухалися прудкі фігурки істот, схожих на тритонів. Дротяні клітки, запхнуті в улоговини й припнуті за ланцюги, були повні жирної тріски й тунця. Мов коралові пухлини, розросталися оселі лангустів.