Поза межами міста і під ним у далеких місцях, куди ще сягало сонячне світло, кружляли кремезні напівприручені морські вірми. Мляво дзуміли підводні човни — різкі тіні на водному тлі. Здійснював невсипний обхід дельфін.
Море навколо міста резонувало шумами: стакато клацання та вібрацій металічних ударів, притишений звук тертя, коли терлися один об одного водяні потоки. Гавкіт, що стихав, сягнувши поверхні.
Серед тих, хто плавав і бовтався під містом, були десятки чоловіків та жінок. Вони навпомацки пробиралися в уповільненому темпі, незграбні поруч з елегантними водоростями й губками.
Вода була холодною, і жителі поверхні вдягали прогумовані шкіряні костюми, масивні шоломи з міді й загартованого скла, і спускалися, прив'язані до поверхні рурками з повітрям. Ті мешканці висіли на драбинах та мотузках, небезпечно гойдаючись над немислимим водним обширом.
У бульбашках шоломів вони були відрізані від звуків, і кожен з них тяжко ступав поряд зі своїми товаришами. Вони лізли по трубі, що стриміла у тьмяному морі, як перекинутий догори дриґом димар. Це був процвітаючий клаптик водоростей та черепашок найнеймовірніших відтінків. Бур'яни й жалюча філігрань придушували її, як плющ, і гойдалися туди-сюди, обмацуючи планктон.
В одного з водолазів були голі груди, з яких стриміли два довгі щупальця, погойдуючись у водних потоках, а також від власних слабких імпульсів.
Цей водолаз — Таннер Сак.
Загрібаючи хвостом воду, краєм міста плив дельфін, угору до світла. Він випірнув крізь водну гладінь на повітря, вигинаючись і розсипаючи довкола град бризок, окидаючи поселення хитрим оком.
Пірнувши, кривульками поплив назад.
Оддалік тьмяно вимальовувалися величезні силуети, нечіткі у воді та мерехтінні тавматургії.
Їх патрулювали припнуті на цеп акули, тому розгледіти щось було годі. Око не могло зосередитися на них.
Поруч із ними водолазів не було.
Белліс розбудили голоси.
Минули тижні з моменту приїзду в Армаду.
Кожен ранок був схожий на попередній. Прокинулася, сіла на ліжку, чекаючи, недовірливо спозираючи свою маленьку кімнатку, здригаючись від постійної невіри. Це було ще сильніше, ніж туга за Новим Кробузоном.
«Як я потрапила сюди?» Це питання не сходило з її думок.
Вона розчахнула штори, вперлася долонею у підвіконня і встала, дивлячись на місто.
Першого дня після прибуття сюди вони стояли купою, стискаючи в руках свої пожитки, на палубі «Терпсихори», в оточенні охоронців, а також жінок і чоловіків з контрольними списками й документами. Обличчя піратів були жорсткі, шкарубкі та суворі від негоди. Крізь страх Белліс уважно спостерігала за ними і не могла скласти про них враження. Це була розрізнена група, суміш етносів і культур, з різним кольором шкіри. Деякі були пошрамовані абстрактними візерунками, деякі в батикових шатах. Здавалося, ніби у них не було нічого спільного, крім похмурого вигляду.
Коли вони раптом завмирали начебто в задумі, Белліс знала, що прийшло начальство. Двоє чоловіків та жінка стояли біля корабельного поруччя. Вбивця — зодягнений у сіре вожак рейдерської групки — наблизився до полонених. Його одяг і меч тепер були чистими.
Молодший чоловік та жінка підступили вперед до мечника. Побачивши їх, Белліс не могла відвести погляду.
На чоловікові був темно-сірий костюм; жінка зодягнута в просте синє плаття. Обоє високі, трималися впевнено і владно. Чоловік мав чепурні підстрижені вуса й невимушено зарозумілий вигляд. Риси жінки були важкими і неправильними, але пишний рот був чуттєвим, жорстокий погляд очей вабив.
Що змусило Белліс дивитися на них і з захопленням, й із відразою; що повністю заволоділо її увагою, — це шрами.
Один звивався на обличчі жінки, від кутика лівого ока до кутика рота. Рівний і плавний. Інший, товстіший, коротший і більше посічений, тягнувся від правого крила носа по щоці й завивався, немовби обводячи знизу очі. Вони з мистецькою точністю спотворювали її охристу шкіру.
Бігаючи очима від жінки до чоловіка, Белліс відчула, як ціпеніє всередині. «Що це за збочення?» — скинулася неспокійна думка.
Чоловіка «прикрашали» такі самі, але дзеркально відображені знаки. Довгий звивистий рубець згори донизу правобіч обличчя, коротший товстенький поріз під лівим оком. Наче той був спотвореним віддзеркаленням жінки.
Поки Белліс зі жахом розглядала пошрамовану пару, жінка заговорила.
— Ви вже зрозуміли, — почала вона доброю раґамольською так, щоб усім було чутно, — що Армада не схожа на інші міста.
«Це замість привітання? — подумала Белліс. Невже це все, що вони можуть запропонувати травмованим і шокованим решткам пасажирів із «Терпсихори»?
Жінка продовжила.
Вона розповіла їм про місто.
Іноді замовкала, тоді одразу слово брав чоловік. Вони були майже як близнюки, закінчуючи речення одне за одним.
Їй було важко слухати, що вони говорили. Белліс схвильовано спостерігала, як між чоловіком та жінкою пробігає дивна суміш почуттів щоразу, коли вони дивилися одне на одного. Насамперед — жага. Белліс немов перестала відчувати плин часу: їй здавалося, наче все це, оте прибуття їй наснилося.
Згодом вона зрозуміє, що таки не тільки засвоїла велику частину почутого, а й обробила його на якомусь підсвідомому рівні. Й усе це мимохіть проявилося, коли Белліс почала жити в Армаді.
А тоді вона розуміла тільки напругу, що випромінювала ця пара, і трепет приголомшеної юрби на останнє речення жінки.
Сенс слів дійшов до Белліс за кілька секунд після того, як їх вимовили, ніби її череп був якимось товстим матеріалом, крізь який слабко пробивався звук.
Почулися зойки і галас, а потім шал недовірливих оплесків, величезна хвиля радості від сотень Пороблених в'язнів, які, тремтячи, стояли, смердючі й потомлені. Хвиля росла і росла, спершу сторожко, а потім несамовито від п'янкого тріумфу.
— Люди, какти, хотчі, лангусти... Пороблені, — сказала жінка. — На Армаді ви всі моряки й жителі. На Армаді нема вищих і нижчих. Тут ви вільні. І рівні.
А оце вже було привітання. І Пороблені прийняли його з гучною подякою та слізьми на очах.
Белліс разом із випадковими товаришами повели чередою у місто, де робочі чоловіки та жінки чекали з важкими, нетерплячими поглядами й контрактами в руках. І, човгаючи з кімнати, вона озирнулася на групку начальників та з подивом побачила, як до них хтось приєднався.
Йоганнес Тиарфлай, зовсім збентежений, дивився вниз, на руку, яку простягнув пошрамований чоловік, — не зневажливо, а так, ніби не міг уторопати, що з нею робити. Літній чоловік, який раніше стояв із убивцею й парою зі шрамами, вийшов наперед, погладжуючи молочно-білу бороду, і голосно привітав Йоганнеса по імені.
Це все, що Белліс устигла побачити чи почути до того, як її забрали. З корабля, в Армаду, в її нове місто.
Флотилія жител. Місто, побудоване на старих кістяках човнів.
Нескінченний вітер шарпав і сушив старий потріпаний одяг. Він шелестів по алеях Армади, вздовж високих цегляних стін, шпилів, щогол, коминів і напівструхлих снастей. Белліс дивилася зі свого вікна на низку перелаштованих щогл та бушпритів, міський пейзаж із княвдигедів і баків. Туди, де стояло кількасот зліплених докупи кораблів, що розкинулися майже на квадратну милю моря, і на місто, побудоване на них.
Військово-морська архітектура вражала розмірами. Голі кубари; галери із загнутими, мов жало скорпіонів, носами; люгери та бригантини; масивні пароплави сотні футів завдовжки й каное, не більші за людину. Були чужинські судна: уркетчі, барка, вирізана із закостенілого тіла кита. Заплутані в канатах і з'єднані рухливими дерев'яними містками, на хвилях погойдувалися сотні суден, спрямованих у всі боки.
Місто дудніло голосами. Брехали ланцюгові пси, чулися лайка вуличних торговців, гул двигунів, молотів і токарних верстатів, гуркіт каміння. Клаксони з майстерень. Сміх і крики сіллю — моряцьким суржиком, яким говорили в Армаді. А над тими міськими шумами звучить громовитий гул човнів. Зітхання деревини, хльоскання шкіри та мотузів, постукування корабельних боків.