Армада постійно рухалася, її містки гойдалися з боку в бік, вежі неухильно кренилися. Місто йшло по воді.
Судна перебудовували зсередини. Те, що колись було каютами і перегородками, стало будинками; у старих батарейних палубах розташувалися майстерні. Але місто не було обмежене наявними корабельними скелетами. Воно змінювало їх. Виростали надбудови, доповнені стилями і матеріалами сотень історій та естетик і перетворені у складну архітектуру.
Багатовікові пагоди хиталися на палубах древніх веслових кораблів, а цементні моноліти піднімались, як димарі на колісних пароплавах, викрадених з південних морів. Вулиці між будинками були тісними. Вони пролягали над переобладнаними суднами на мостах, між лабіринтами та площами і тим, що було, певно, особняками. На палуби кліперів і збройниці наповзали паркові насадження. Будинки, що примостилися на верхівках палуб, були вкриті павутиною тріщин від невпинного руху кораблів.
Белліс було видно тенти Солом'яного ринку: сотні яликів і плоскодонок, завдовжки не більше двадцяти футів, заповнювали проміжки між великими суднами. Маленькі човники постійно натикалися один на одного, прикуті докупи ланцюгами і шкарубкими від засхлої ропи мотузами. Хазяї відкривали свої кіоски, прикрашаючи маленькі крамнички-човни стрічками та знаками, й розвішували вироби. Ранні покупці спускалися на ринок із навколишніх кораблів крутими мотузяними драбинами, майстерно переступаючи з човна на човен.
Поруч із ринком стояла корбіта, обвита плющем та сланкими квітами. На ній розмістилися низенькі, прикрашені красивою різьбою будиночки. Щогли лишили, й вони, обліплені зеленню, скидалися на старезні дерева. Поруч стояв батискаф, який десятиліттями не опускався на глибину. Пасмо вузеньких будинків тягнулося від його перископа, як спинний плавник. Два судна були з'єднані брижами дерев'яних містків, що нависли над ринком.
Пароплав став житловим кварталом, у корпусі пробили нові вікна, на палубі звели дитячі гірки. У квадратному весловому човні розміщувалися грибні ферми. Човен-колісниця з декоративно відшліфованою вуздечкою був вкритий цегляними терасами, що примостилися у вигинах плавучого фундаменту. З його коминів тягнулися цівки диму.
Будинки були оздоблені кістками найрізноманітніших барв — від сірого й іржавого до полум'яних відблисків геральдики. Місто загадкових форм і кольорів. Його гібридність була різка, відразлива, спотворена розпадом і графіті. Міський ландшафт то припадав до землі, то піднімався, то знов опускався до води примарно загрозливими сильветами.
У трупах бродячих торговельних кораблів розкинулися нетрі й особняки, нетвердо похитуючись поперек шлюпів. Тут були церкви і санаторії, а також безлюдні будинки, які невпинно лизькала волога, — вкриті соляною кіркою, просяклі хлюпанням хвиль та свіжогнильним запахом моря.
Кораблі стояли прикуті одне до одного у плетиві ланцюгів і навісних балок. Кожне судно було понтоном у павутинні мотузяних містків. Човни горнулися один до одного — хвилерізи з врослих у море кораблів, що оточували судна, які плавали вільно. Доки Базиліо, де могли пришвартуватися, стати на ремонт чи розвантажитися військові судна й гості Армади, захищали їх від штормів.
Найбільші ж кораблі погойдувалися біля країв міста, за буксирами і пароплавами, прив'язаними до боків Армади. На відкритій воді стояли флотилії рибальських човнів, військові кораблі міста, кораблі-колісниці, тралери та інші. Це були піратські військово-морські сили Армади, які прямували по всьому світу, причалюючи з вантажами, розкраденими у ворогів чи на морі.
А за тим усім, за міським небом, що кишіло птахами та іншими літунами, за всіма суднами було море.
Відкрите море. Хвилі — як комашиння в неперервному русі.
Оглушливі й пусті.
Белліс дали зрозуміти, що вона під захистом тих, хто її сюди привіз. Тепер була жителькою району Гарватер, яким правили чоловік та жінка зі шрамами. Вони обіцяли роботу й койку для всіх, кого забрали зі собою, і сталося це швидко. Агенти зустрічали переляканих, розгублених новоприбулих, називали прізвища зі своїх списків, перевіряли навички та деталі прибульців, коротко пояснюючи піджин-сіллю, яку роботу їм дадуть.
Белліс знадобилося кілька хвилин, щоби зрозуміти, а ще більше — повірити, що їй пропонують роботу в бібліотеці.
Вона підписала запропоновані документи. Офіцерів і матросів з «Терпсихори» примусово відводили на «оцінку» та «перевиховання», й Белліс різко перехотілося впиратися. Вона нашкрябала своє ім'я на папері, напружена, мов тятива. «То це називається угода, чорти б її дерли? — закричала б, якби могла. — Тут же вибору нема, і всі це знають». Але вона підписала.
Організація дійства, така нібито законність, збивала її з пантелику.
Це були пірати. Це було піратське місто, яким керував жорстокий меркантилізм, на котрому тримався світ, яке викрадало для себе нових громадян з їхніх кораблів, плавуче вільне містечко для купівлі та продажу викрадених товарів, хто сильніший, того і правда. Докази цього були скрізь: у суворості громадян, зброї, яку вони носили відкрито, у колодках і ганебних стовпах, які вона бачила на суднах Гарватера. Їй подумалося, що порядок в Армаді підтримують морською дисципліною й канчуком.
Але місто-корабель не було базовою брутократією, як спершу думалося Белліс. Була тут й інша логіка. В них були видруковані угоди, цілі відомства, що займалися новоприбулими. А ще чиновники якоїсь виконавчої, адміністративної касти, так само, як у Новому Кробузоні.
Поряд із законом влади сильних Армади, чи то підтримуючи його, чи то слугуючи оболонкою, діяло бюрократичне правління. Це був не корабель, а місто. Вона опинилася в іншій країні, настільки ж складній та організованій, як і її власна.
Чиновники відвезли її до «Хромоліту», побитого часом колісного судна, і поселили у з'єднані гвинтовими сходами дві маленькі круглі кімнатки, примощені в тому, що раніше слугувало димоходом судна. Десь далеко внизу, в корабельному череві, був двигун, який колись випльовував кіптяву через те, що нині стало її оселею. Двигун перестав працювати задовго до її народження.
Їй сказали, що кімнати тепер її, але вона мусить щотижня платити за них у житлове правління Гарватера. Потім видали аванс, жменю банкнот і монет — «десять очей — прапор, десять прапорів — флерон». Валюта була грубо надрукованою. Кольори чорнила різнилися від банкноти до банкноти.
А потім вони сказали їй слабенькою раґамольською, що вона ніколи не покине Армаду, і залишили її на самоті.
Вона почекала ще, але більше нічого не відбувалося. Лишилася сама в місті, й місто це було її тюрмою.
Зрештою голод привів її до палатки внизу зі жирною вуличною їжею. Продавець заторохтів до неї сіллю занадто швидко, щоб вона хоч щось зрозуміла. Белліс ішла вулицями міста-корабля й дивувалася, що на неї ніхто не звертає уваги. Відчувала себе такою чужою під вагою культурного шоку, настільки ж паралізуючого, як мігрень, поміж жінок та чоловіків у пишному, рваному вбранні, вуличних дітлахів, кактів і хепрі, хотчі, лорґіссів, масивних ґессінів, вумуртів й інших. Лангусти жили під містом і вдень виходили на поверхню, мляво чеберяючи броньованими ногами.
Вулиці були вузькими хребтами між будинками, що рядком повмощувалися на палубах. Белліс поволі звикала до постійного погойдування міста, до горизонту, який постійно зміщувався і стрибав. Її оточували висвисти та розмови сіллю.
Навчитися мови було нескладно — словник майже весь зрозумілий, нахапаний з інших мов, та й синтаксис простий. Їй довелося користуватися цією мовою — щоб купувати їжу, питати дорогу, говорити з іншими армадцями, і коли говорила, її акцент видавав новоприбулу, а не уродженку міста.
Ті, з ким вона розмовляла, були здебільшого терплячими до неї, навіть з якимось грубуватим гумором пробачали їй непривітність. Можливо, вони очікували, що вона нарешті розслабиться, звикнувши до Армади.
Але це їй так і не вдалося.