Довкола нього крутяться холодні вихорці. Під ногами обсипаються камінці, повільно котяться схилком і зникають з поля зору, Лангуст неспішно крокує по слизьких валунах.
Десь під ним чутно м'яке вистукування каміння. Без жодної причини або холодної течії на шкіру лангуста наповзає морозець. Каміння ворушиться, і крізь нові отвори струменять тавматургічні потоки.
У холодній воді, на краю пітьми з'являється щось лихе.
Мисливський кальмар лангуста панікує, і коли хазяїн знову відпускає його, той умить летить угору, до світла. Лангуст вшниплюється у темряву в пошуках джерела звуку.
Звідкілясь долинають лиховісні вібрації. Він намагається розгледіти щось у каламутній від бруду і планктону воді й помічає якийсь рух. Далеко внизу дрижить скала, більша за чоловіка. Лангуст закушує губу, бачачи, як раптом велетенський грубий камінь відривається й падає вниз.
Гуркіт від його падіння довго не вщухає.
Тепер у схилі темною плямою на тлі моря з'являється яма. Звідти ні звуку ні руху, і лангуст тривожно обмацує гарпун, зважуючи його в руці, й відчуває, як починає тремтіти.
А потім із новоявленої діри вислизає щось холодне й безколірне.
Воно бентежить око, пурхаючи з Гротескною природною легкістю, немов струпи відпадають від рани. Лангуст заклякає від страху.
З'являється інша тінь. І знову він не може як слід розгледіти — та втікає від нього, як спогад чи враження, котрому не даси чіткого визначення. Це щось прудке, матеріальне. І навіває холодний жах.
Потім з'являється ще одна, друга, третя — і з темряви накочується безкінечний потік. Ці з'яви рухаються, майже невидні, збираючись у купки й розсіюючись у темряві.
Лангуст уклякає. Він чує дивні перешіптування, принесені припливом.
Його очі страшно розширюються, витріщуються, мало не вивалюються з орбіт, коли він бачить величезні увігнуті зуби, побрижені тіла. Звивисті мускулясті істоти у крижаній воді.
Із переляку лангуст задкує, ноги ковзають на слизькому камінні. Він намагається заспокоїтися, але пізно — з горла вириваються тихі, спотворені водою звуки.
Темні створіння під ним смикаються одним лінивим хижим порухом. Лангуст бачить чорноту безміру очей і знає, що ті на нього дивляться.
А потім вони піднімаються з глибин зі страхітливою грацією й опиняються просто над ним.
Частина I
Канали
1
У же за десять миль за містом річка слабне, цівочкою вливаючись у солоне гирло, що живить Залізну бухту.
Човни, що рушають на схід із Нового Кробузона, потрапляють у пониззя. На півдні розсипані хатки й маленькі протрухлі причали, де рибалять сільські трудівники, поповнюючи свій нехитрий раціон. Їхні діти боязко махають руками мандрівникам. Час од часу трапляються пригірок, скеля чи невеликий перелісок — місця не надто придатні до обробітку, але здебільшого земля рівна, без каміння.
Із палуб матросам видно низки живоплоту, дерев та ожини, а за ними смужки полів. Це край Зернової спіралі, довгий виток сільськогосподарських угідь, що живить місто. Під час оранки чи сівби — залежно від пори року — там завжди побачиш чоловіків та жінок, які орють чорнозем або палять стерню. Поміж полів мляво повзуть баржі — каналами, прихованими поміж берегів та рослинності. Вони без упину снують між столицею та іншими землями. Возять за місто хімікати й пальне, камінь, цемент і предмети розкоші. Повз гектари землі, всипані хутірцями, хатами і млинами, а повертаються, навантажені мішками із зерном та м'ясом.
Ця валка ніколи не зупиняється. Новий Кробузон ненаситний.
Північний берег Великої Смоли менш заселений.
Це обшир, порослий чагарниками й затягнутий болотами. Він сягає на понад вісімдесят миль, поки передгір'я і невисокі гори, що наповзають на нього із заходу, не закриють його повністю. Оточені річкою, горами та морем, скелясті зарослі пустельні. Якщо там і є якісь інші мешканці, крім птахів, то на очі вони не потикаються.
Белліс Колдвин сіла на човен, що їхав на схід, в останню чверть року, у пору безперервних дощів. Перед її очима розстилалися розмочені в багнюку поля. З напівголих дерев скрапувала вода. Їхні сильвети виділялися на тлі хмар вологими чорнильними плямами.
Згодом, коли Белліс подумки верталася до цього невеселого часу, вона чудувалася, наскільки детальними були спогади. Пам'ятала ґелґотання зграї гусей над човном, запах живиці й землі, шиферний відтінок неба. Згадувала, як шукала очима живопліт, але так і не знайшла. Лиш ниточки диму в суціль вологому повітрі та приземкуваті хатки із закритими від негоди віконницями.
Слабке погойдування трав на вітрі.
Вона стояла на палубі, закутана в шаль, і все дивилася й дослухалася — чи не вигулькне десь дітлашня або рибалка, чи не вийде хтось поратися коло свого обчухраного негодою садка. Але чула тільки дике птаство. Єдині людські сильвети належали опудалам з незворушними, ледве видними рисами.
Подорож була не аж яка довга, та згадка про неї ширилася, мов зараза. Вона відчувала себе прив'язаною до міста, що лишилося позаду, і хвилини натягувалися, наче струни, коли вона покидала його, і вповільнювалися, чим далі вона їхала, подовжуючи в часі її невеличку подорож.
А потім хвилини обірвались, і її швиргонуло сюди, саму-самісіньку й так далеко від дому.
Набагато пізніше, коли вона була за багато миль від усього, що знала, Белліс прокинеться, здивована, що їй наснилося не місто, котре служило їй домом більш як сорок років. А снився короткий відрізок ріки, побитий негодою оцупок землі, що оточувала її лише пів дня.
У тихій заплаві за кілька сотень миль од скелястого берега Залізної затоки стояли пришвартовані три благенькі кораблі. Їхні якорі глибоко вгрузли в намул, а ланцюги за довгі роки поросли черепашками.
Для моря вони вже нікуди не годилися. Вимащені смолою, з пеньками замість мачт, на кормі й на носі кожного корабля гойдалися нетривкі дерев'яні споруди. Комин давно не димів і обріс кіркою з пташиного посліду.
Кораблі стояли тісно. Вони були оточені бакенами, нанизаними на колючий ланцюг. Три древні судна стояли собі окремо на своєму клаптикові моря, непідвладні жодній течії.
Вони притягували погляд. За ними спостерігали.
На іншому кораблі поодалік Белліс піднялася до ілюмінатора і втупилася у них, як робила це не раз за останні кілька годин. Склавши руки під грудьми, вона припала до скла.
Каюту не надто гойдало. Море під нею рухалося так повільно і слабо, що майже непомітно.
Попільно-сіре небо розбрякло від вологи. Берегова лінія та скелясті пагорби, що оточували Залізну затоку, здавалися побитими негодою й холодними, то тут то там виднілися ріденькі кущики пирію і блідої від ропи папороті.
Нічого темнішого за ті дерев'яні корпуси не було на видноколі.
Белліс повільно опустилася на койку й узяла свій недописаний лист. Він був у формі щоденника, деякі рядки й абзаци відділені датами. Перечитуючи написане, вона відкрила бляшану коробочку зі скрученими сигариллами й сірниками. Запалила одну, глибоко вдихнула й лише витягнувши з кишені авторучку та додавши кілька коротких слів, видихнула дим.
Черепота, 26 ріндена 1779. На борту «Терпсихори».
Уже майже тиждень минув відтоді, як ми покинули причал у Гирлі Смоли, і я рада, що ми нарешті рушили. Місто препаскудне.
Ночувала я у себе в каюті, як ті радили, а дні проводила на власний розсуд. Спершу вирішила роззирнутися на місцевості. Ця тонка, як стрічка, смуга землі простяглася близько милі на північ та південь гирла, розділена водою. Щодня до кількох тисяч жителів приєднуються дуже багато нових, які приїжджають з міста на світанку, пробираючись із Нового Кробузона човнами і возами на роботу. Щоночі місцеві бари й борделі репаються від моряків, котрих ненадовго відпустили на берег.