Того ранку, коли Белліс вийшла з димаря «Хромоліту», питання «Як я потрапила сюди?» знову пульсувало в її думках.
Вона була на вулиці у місті кораблів, на сонці, в юрбі своїх викрадачів. Чоловіки та жінки, люди зі суворими обличчями та інші раси, навіть кілька конструктів торгувалися, працювали, джерготали щось сіллю. Белліс ішла Армадою — бранка цього міста.
Вона прямувала до Годинникової відроги — сусіднього з її Гарватером району, більше відомого як Книжкове містечко або квартал хепрі.
Від Хромолітних веж до бібліотеки Великих Шестерень було трохи більше тисячі футів. Щоб добратися туди, вона минула як мінімум шість суден.
Небо було повне літальних апаратів. Гондоли погойдувалися під дирижаблями, що перевозили пасажирів, спускаючи їх між тісно накупчених будинків по мотузяних драбинах, проїжджаючи повз набагато більші дирижаблі, які перевозили товари і техніку. Деякі були зліплені докупи з хаотичної мішанини клаптів газових балонів, вистромлених кабін і двигунів. Щогли служили швартовими тумбами, а з них проростали аеростати різних форм, як обважнілі плоди-мутанти.
Із «Хромоліту» Белліс перейшла куций крутий місток до шхуни «Джарві», втиканої маленькими кіосками, що торгували тютюном та солодощами. Вона піднялася на шхуну-барк «Сидяча рись», її палубу всіяли торговці шовком, які спродували обрізки від піратського промислу Армади. Правобіч, повз поламаний морський стовп лорґіссів, що погойдувався, мов зловісна приманка для риби, і Белліс перейшла міст Тафета.
Вона опинилася на «Суворому», масивному кліпері, скраю Книжкового містечка, де правили хепрі. Поруч з возами, запряженими кволими — результат інбридінгу — волами та конями, Белліс пройшла мимо загону хепрі з трьох сестер-вартових.
Подібні тріо були і в Кінкені та Гирлі, новокробузонських ґетто хепрі. Вперше побачивши їх тут, вона добряче здивувалася. Хепрі в Армаді, як і в Новому Кробузоні, були, очевидно, нащадками біженців з кораблів Милосердя. Поклоняючись тому, що лишилося, бо вони пам'ятали про пантеон Веред Кай Нев. У руках тримали традиційну зброю. Їхні гінкі гуманоїдні тіла були смаглі й загартовані, а голови переливались, як гігантські скарабеї, на холодному сонці.
Із такою кількістю безмовних жителів-хепрі вулиці Книжкового містечка були тихішими, ніж вулиці Гарватера. Натомість повітря злегка приправляли залишки хімічних туманів, які були частиною комунікації хепрі. Це був їхній еквівалент галасливої балачки.
На вулицях та площах стояли скульптури хепрі зі слини, як на Плазі Статуй у Новому Кробузоні. Фігури абстрактних, міфічних форм, морські істоти, виконані в опаловому матеріалі, який хепрі виділяли зі своїх залоз. Кольори були приглушені, ніби барвоягоди тут менш рясні або гіршої якості.
На проспекті на «Суміші пилу» — кораблі хепрійського зразка на годинниковому механізмі — Белліс стишила ходу, зачарована його гвинтиками й архітектурою. Пориви вітру приносили з корми фермерського корабля комах та всіляке лушпиння, а крізь щілини в настилі палуби долинало слабке мекання худоби.
Далі попрямувала на тлустий фабричний корабель «Лабораторія Ароннакс», повз металургійні майстерні й нафтопереробні заводи, до Плази Кром, від якої величезна підвісна платформа тяглася через воду до палуби «Пінчермарна», крайнього із суден, що становили бібліотеку Великих Шестерень.
— Та розслабся... нікому нема діла до того, що ти запізнилася, — сказала Керіенн, одна з людського персоналу, коли Белліс пробігла повз неї. — Ти новенька, примусово завербована, чому б цим не скористатися.
Белліс почула ззаду її сміх, але не відповіла.
Коридори та переобладнані їдальні були переповнені книжковими полицями і блиманням гасових ламп. Учені всіх рас стуляли губи, якщо такі були, в риску й задумливо дивилися вслід Белліс. У великих читальних залах панувала тиша. Вікна, вкриті плівкою пилу й поцятковані зісохлими комахами, ніби приглушували світло, що лилося на столи і томи, написані різноманіттям мов. Здушений кашель лунав, мов вибачення, коли Белліс зайшла у відділ нових надходжень. Книги стосами балансували на шафах та візках і вежами росли з підлоги.
Вона годинами методично вкладала картотеку, розставляла книги, написані невідомими їй мовами, вносила в картки деталі інших томів за абеткою — абетка солі не надто відрізнялася від раґамольської — відповідно до автора, назви, мови, галузі й тем.
Незадовго до обідньої перерви Белліс почула кроки. Подумала, що то Шекель. Це єдина людина з «Терпсихори», з якою вона бачилася чи говорила. Усміхнулася, так подумавши, — вона в компанії юнги. Він зайшов до неї з поважною міною тижні два тому, юна енергія перла з нього, як зі шкодливого цуценяти. Хлопчина був у захваті від їхньої нової ситуації і того, що їх захопили. (А тоді ще хтось розказав йому, що в бібліотеці працює «напиндючена страшнувата пані у чорному зі синіми губами». На цих словах хлопець розплився у широкій усмішці, й Белліс довелося відвернутися. Щоб не усміхнутися у відповідь.)
На життя він заробляв різними туманними способами, мешкаючи в будинку з Поробленим із «Терпсихори». Белліс запропонувала Шекелю мідну монету за допомогу в розставлянні книг, і той погодився. Відтоді він приїжджав кілька разів, трохи працював, розмовляючи з нею про Армаду та розкидані залишки їхнього корабля.
Вона чимало від нього дізналася.
Але вузеньким коридором крокував не Шекель. До неї підходив, нервово посміхаючись, Йоганнес Тиарфлай.
Із деяким соромом вона потім згадала, як скочила на ноги («і мало не заридала, як дитя сопливе, їй-бо») й обхопила його руками.
Він теж її обняв, тепло й соромливо усміхаючись. Обійми тривали довго, й ось вони відірвались одне від одного й зустрілися поглядами.
Оце вперше випала нагода вибратися, розповів він, а вона нетерпляче допитувалася, чим він займався весь цей час. Його послали до бібліотеки, і трапилася нагода розшукати Белліс, а вона хотіла знати, чим же він до дідька займався. Коли той відповів, що не може, не може надовго лишатися, вона спересердя мало ногою не тупнула, але він усе повторював «чекайте, чекайте» і сказав, що тепер у нього більше часу, що вона мусить послухати його хоч хвильку.
— Якщо ви завтра вільні, — мовив він, — я хотів би запросити вас на вечерю. Є місцина одна з правого боку в Гарватері, на «Вохристому язику»... називається «Нереалізований час». Знаєте?
— Знайду, — була коротка відповідь.
— Я можу прийти і забрати вас, — запропонував, але вона обрубала:
— Я знайду.
Він усміхнувся з якоюсь замріяною втіхою, яку вона одразу згадала. «Якщо ви вільні, ти бач! Він справді думає, що таке можливо?» їй раптом стало некомфортно, майже страшно. «І це що, й інші ходять кудись щовечора? Це тільки я у вигнанні? Невже пасажири “Терпсихори” влаштовують щовечора гульбан у своєму новому домі?»
Виходячи того вечора з бібліотеки, Белліс відчула, як звідусіль тиснуть тісні квартали й вузькі вулички Армади. Вона звела очі на небосхил, і від гранітної ваги Бряклого океану забило дух. Не вірилося, що така маса води й повітря не потопила Армаду, не поглинула її всю. Порахувавши монети, підійшла до водія дирижабля, котрий саме заправлявся на «Лабораторії Ароннакс».
Вона погойдувалася в люльці, й та заспокійливо гуділа за сто футів від найвищої палуби. Белліс бачила, як хитаються кордони міста на лінивих хвилях. Онде видно дерев'яні щогли примарного кварталу. Арена. Цитадель Бруколака.
А в центрі Гарватера — щось надзвичайне, до чого Белліс так і не звикла, — джерело сил району. Щось величезне маячило над корабельним ландшафтом довкола: найбільший корабель у місті, найбільший корабель, який Белліс будь-коли бачила.
Майже дев'ятсот футів чорного заліза. П'ять колосальних димарів і шість голих щогл, заввишки більше двохсот футів; і, прив'язаний високо над ними, величезний зморшкуватий дирижабль. Велетенське колесо з кожного борту корабля, немов зразки промислових скульптур. Палуби майже голі, не вцятковані хаотичними спорудами, котрі спотворювали б форми інших суден. Цитадель Коханців, як викинутий на мілину титан, — «Ґранд Ост» розвалився посеред барокових форм Армади.