— Я передумала, — раптом сказала Белліс. — Ми не їдемо до «Хромоліта».
Вона скерувала пілота курсом корма — корма — правий борт — усі напрямки в місті визначали відносно колосального «Ґранд Оста».
Чоловік м'яко повернув кермо, а Белліс дивилася вниз на чималий натовп. Повітря заклубочилося, коли аеронавт пробирався крізь щогли та снасті, що стриміли навколо них у небі Армади. Навколо веж Белліс побачила міське птаство: мартинів, голубів і папуг. Вони плодилися на дахах та в закапелках на палубах, поряд з іншою живністю.
Сонце зайшло, й місто замерехтіло нічними барвами. Белліс відчула порив меланхолії, минаючи залиту світлом щоглу так близько, що можна було вхопитися рукою за верхівку. Вона побачила місце, куди прямувала — бульвар Св. Качері на пароплаві «Серце Гломара», набережну, пошарпаний блиск якої складався з низки тьмяних вуличних ліхтарів, вузлуватих дерев та ліпних фасадів. Коли гондола почала спускатися, вона пильно взиралася у пошарпану, темнішу форму на краю парку.
Через чотириста футів води, що мерехтіла від нечистот, піднімалася вежа з переплетених балок. Вона сягала високо, аж до дирижаблів, що порскали полум'ям. Масивне бетонне тіло на ногах, які, немов чотири стовпи, стриміли з брудного моря. Темні крани рухалися без видимої мети.
Це була жахна, потворна споруда, що вселяла страх і трепет. Белліс зручніше вмостилася в аеростаті й прикипіла очима до «Сорго» — викраденої у Нового Кробузона бурової установки.
7
Увесь наступний день безжально дощило, важкі сірі краплі падали, як осколки кременю.
Вуличні торгаші притихли, покупців у дощ було катма. Хідники Армади були ковзкі, тож траплялося немало нещасних випадків: п'янички чи незграби падали в холодне море.
Міські мавпи задумано сиділи під навісами і час од часу перекрикувалися. Це були шкідники, дикі племена, які гонили плавучим містом, змагаючись за рештки їжі й територію, гасали під містками і дерлися на такелаж. Вони були не єдиними дикими тваринами у місті, але сміттярами виявилися найуспішнішими. Тулилися докупи у холоді та сирості й мляво вискубували одне в одного бліх.
У тьмяному світлі бібліотеки Великих Шестерень таблички, що закликали до тиші, утратили будь-який сенс від перкусії дощу.
Криваві роги району Шаддлера звучали скорботно, як і завжди, коли періщив сильний дощ, і струпарі казали, що небо кровоточить. Краплі води тарабанили по «Юроку», флагманові кварталу Суха Падь. Темна прогнила тканина примарного кварталу поросла цвіллю й мала не надто привітний вигляд. Люди зі сусіднього району Ти-і-Твій тицяли на занедбаний горизонт пустельного кварталу і попереджали, як це завжди робилося, що десь усередині шарудить неспокійний дух.
У перші години по сутінках у тьмяній споруді Барроу-гола на «Теріан-тропі», в серці Шаддлера, закінчилася шумна зустріч. Струпарі-хоронці зовні чули, як розходяться делегації. Обмацували зброю і проводили пальцями по кірці своєї органічної броні.
Серед них був чоловік: до шести футів йому не вистачало кілька дюймів. Міцний статурою, мускулястий, зодягнений у вугільно-сіре шкіряне вбрання, при боці висів прямий меч. Говорив і рухався зі спокійною грацією.
Він обговорював зброю зі струпарями, потім попросив їх продемонструвати йому кілька ударів з морту крутт, їхньої бойової науки. Дозволив їм помацати філігрань дротів, які звивалися навколо його правого передпліччя та по боці броні до батарейки на поясі.
Чоловік порівнював удар «упертий цвях» з ножного єдиноборства з ударом «садр» із морту крутт. Він та його спаринг-партнер розмахували руками у повільних випадах, коли згори над ними відчинилися двері на сходи, й охоронці вмить присмирніли й виструнчилися. Чоловік у сірому неспішно випрямився та підійшов у куток антресолі.
До них спускався чоловік, охоплений холодною люттю. Він був високий, молодий і нагадував фігурою танцівника. Ряба шкіра була кольору блідого попелу. Його волосся, здавалося, належало комусь іншому: темне, довге та щільно завите, воно спадало непокірними пасмами, мов нечесаний фліс. Вони погойдувалися тугими кільцями, коли він спускався.
Проходячи мимо струпарів, привітався ледве помітним бундючним кивком, і ті у відповідь ще церемоніальніше вклонилися. Він завмер перед чоловіком у сірому. Обоє обзирнули один одного з непроникними виразами облич.
— Живий Доул, — зрештою прошепотів новоприбулий.
— Мрець Бруколак, — була відповідь.
Утер Доул вгледівся у широке, красиве лице Бруколака.
— Схоже, твоє начальство не збирається відмовлятися від своїх ідіотських оборудок, — промурмотів Бруколак і замовк. — Не віриться, Утере, що ти схвалюєш подібне безумство.
Утер навіть не ворухнувся, не відводячи очей від співрозмовника.
Бруколак випрямився й пхекнув чи то зневажливо, чи то самовпевнено, чи ще бозна-як.
— Не буде цього, — сказав. — Місто не допустить. Це місто існує не для того.
Бруколак ліниво відкрив рота, й звідти майнув великий роздвоєний язик, немов лизькаючи повітря і хмарини поту Утера Доула.
Було таке, що Таннер Сак мало розумів.
Так, не розумів, як він може терпіти холод морської води. Зі своїми громіздкими щупальцями Поробленого йому доводилося опускатися під воду голим по пояс, і перший дотик води вразив, наче струмом. Таннер Сак мало не повернувся назад, але потім вирішив змаститися густим жиром. Тіло звикло до дошкульного холоду набагато швидше, ніж це взагалі можливо. Він усе ще відчував прохолоду, але це було якесь абстрактне відчуття. Шкіру не розтинало пекучим морозом.
Не розумів, чому ропа лікує його стражденні щупальця.
Оскільки спочатку їх імплантували через бздуру магістра Нового Кробузона, що було нібито пов'язано з його злочином згідно з якоюсь покровительською алегоричною логікою, котра ніколи не мала для нього сенсу, вони висіли, мовби смердючі мертві кінцівки. Він якось заради експерименту черкнув їх ножем, і шари нервів, закладені в них, відгукнулися палючим болем, тож мало не зомлів. Але біль — єдине, що відчувалося у них, тож він обмотував їх навколо себе, як огидних напіврозкладених пітонів, і намагався жити собі, не надто звертаючи на них увагу.
Одначе, занурені в солону воду, вони раптом заворушилися.
Безліч дрібних інфекцій вщухли, і щупальця тепер були просто холоднуватими на дотик. Після трьох занурень, на його невимовний шок, щупальця почали рухатися незалежно від води самі собою.
Він одужував.
Після кількох тижнів пірнань щупальця пробирало якимсь новим чуттям, присоски трішки скорочувалися і ліпилися до поближніх поверхонь. Таннер навчився рухати ними, коли хотів.
У сум'ятті перших днів, коли полонені щойно приїхали, Таннер бродив кварталами й ошелешено прислухався до того, як купці та бригадири пропонували йому роботу мовою, яку він дуже швидко навчився розуміти.
Коли Таннер підтвердив, що він інженер, чиновник адміністрації доків Гарватера окинув його пожадливим поглядом і простою, мов для дитини, сіллю, допомагаючи собі пантомімою, запитав, чи навчиться той бути водолазом. Механіка було легше навчити пірнати, ніж навчити водолаза навичкам, які накопичив Таннер.
Це було непросто — навчитися дихати повітрям, що закачують згори донизу, не панікувати в тісному душному шоломі, не робити зайвих рухів. Але він навчився розкошувати в уповільненому під водою часі, у хвилюванні прозорої води, видної крізь скло.
Тепер виконував роботу, подібну що й завжди, — латав, ремонтував, перебудовував, длубався з інструментом, з великими машинами — з тією різницею, що здійснював усе, далеко внизу, під стивідорами та кранами, у товщі води, під невсипним наглядом рибок та вугрів, котрі гойдалися на потоках, народжених за милі звідси.
— Я казав тобі, що Колдсрака працює в бібліотеці?
— Казав-казав, — натомлено озвався Таннер.
Вони зі Шекелем їли під тентом у доках, поки довкола періщила злива.
Шекель прибув на доки з групкою босяків віком від дванадцяти до шістнадцяти років. Усі інші, наскільки зрозумів Таннер, були місцеві; й те, що вони дозволили приєднатися до них новоприбулому, який ледве міг зліпити два слова сіллю, було свідченням високого вміння Шекеля пристосовуватися до нових умов.