Вони залишили Шекеля самого, щоб той поїв разом із Таннером.
— Мені бібліотека подобається, — сказав Шекель. — Люблю туди ходити, і не тільки через крижану жінку.
— Ти міг втрапити у щось набагато гірше, ніж читання, — сказав Таннер. — Ми закінчили з хроніками Волоногого, ти міг би підшукати ще історій і читати мені для різноманіття. Як у тебе з абеткою?
— Дещо можу, — відказав той.
— Ну от. Перебалакаєш із міс Колді й попросиш її порекомендувати якесь чтиво.
Певний час вони їли мовчки, спостерігаючи, як із своїх підводних жител піднімається гурт армадських лангустів.
— Як воно там, унизу? — зрештою спитав Шекель.
— Холодно, — відповів Таннер. — І темно. Темно, але... ясно. В оточенні вогнів. Масивно. Довкола велетенські темні форми, сильвети. Підводні човни і ще бозна-що. А бувають й інші. Їх важко розгледіти, вони дуже обачні, тож близько до себе не підпустять. Я бачив лангустів, вони там живуть у корабельних уламках. Спостерігав, як морські вірми впрягаються у кораблі-колісниці. Бачив людориб, схожих на тритонів із кварталу Баск. Такі в'юнкі, що фіг побачиш. Виродок Джон, дельфін. Він начальник безпеки Коханців унизу, такий холодний та злий тип, що й уявити годі. А ще є кілька... Пороблених, — голос чоловіка під кінець геть стих.
— Дивно, правда? — сказав Шекель, пильно зазирнувши Таннеру в очі. — Ніяк не звикну... — і вмовк.
Таннер теж не міг звикнути. До місця, де Пороблені були рівні з усіма іншими. Де Пороблений міг бути бригадиром, керівником, а не дешевою робочою силою.
Шекель помітив, що Таннер потирає щупальця.
— Як вони?
У відповідь Таннер усміхнувся, потім зосередився, й один із еластичних відростків смикнувся та потягся, мов умираюча змія, до шматка хліба біля Шекеля. Хлопець схвально заплескав у долоні.
На краю причалу, де випливали на поверхню лангусти, стояв високий какт, його голі груди були вцятковані волокнистими шрамами. На спині висів масивний шакрілук.
— Знаєш його? — спитав Таннер. — Його звуть Гедріґал.
— Незвичне для кактів ім'я, — сказав Шекель, і Таннер похитав головою.
— Він не новокробузонський какт, — пояснив, — і не зі Шанкеля. Його привезли, як і нас. Років двадцять тому. Він із Дрир Самгера. Майже дві тисячі миль від Нового Кробузона.
Я тобі так скажу, Шекелю, у нього є парочка історій. І книжки не треба. Він був піратом на торговому судні, потім його взяли у полон і привезли сюди. Він бачив майже всіх істот, які живуть у морі. Може волосину тобі зрізати тим своїм шакрілуком, такий добрий стрілець. Він бачив і кераґорів, і москітолюд, і непоміщених, і ще бозна-кого. А як уміє про них розказувати! У Дрир Самгері навіть є байкарі, які живуть з того, що розказують історії. Гед був одним із таких. А якщо захоче, то загіпнотизує голосом так, що будеш ніби п'яний від нього, поки він ті історії розказує.
Какт стояв нерухомо, дощ тарабанив по його пошрамованій шкірі.
— А тепер він аеронавт, — продовжив Таннер. — Роками був пілотом на розвідувальних та бойових повітряних суднах «Ґранд Оста». Він один з найважливіших людей Коханців і сам собою чолов'яга непоганий. Тепер от живе переважно вгорі на «Зарозумілості».
Таннер із Шекелем озирнулися й звели очі. За трохи більше ніж тисяча футів над палубою «Ґранд Ост» була припнута «Зарозумілість».
Це був великий калічний аеростат із погнутими хвостовими стабілізаторами та двигуном, який не працював роками. Прикріплений сотнями ярдів просмолених мотузок та лебідкою до великого корабля під ним, він служив марсом, з якого виднілось усе місто.
— Подобається йому там, нагорі, — мовив Таннер. — Каже, останнім часом хочеться спокою.
— Таннере, — по хвилі озвався Шекель, — як тобі Коханці? Ти ж на них працюєш, чув, що говорять, знаєш, які вони. Що думаєш про них? Чому робиш те, що вони накажуть?
Таннер знав, що Шекель його не зрозуміє. Але це було таке важливе питання, що він обернувся і дуже пильно подивився на хлопця, з яким ділив кімнату (в кінці старого залізного блокшива). Хлопчик, який був його тюремником, його авдиторією та другом, ставав чимось іншим, чимось на зразок родини.
— У колоніях мене чекала доля раба, Шекелю, — стиха проказав Таннер. — Коханці «Ґранд Оста» прийняли мене і дали роботу, що приносить гроші, й сказали, що сцяли вони на те, що я Пороблений. Коханці дали мені життя, Шекелю, і місто, і дім. І хай що вони хочуть зробити, мене це ніяким бісом не обходить. А Новий Кробузон може поцілувати мене в сраку, хлопче. Я тепер армадець, гарватерець. Я вчу сіль. Я відданий громадянин.
Шекель втупився у друга. Таннер був чоловік спокійний і тихий, говорив завжди повільно, й такого вогню та хвилювання Шекель від нього ще ніколи не бачив.
І був дуже вражений.
Дощ не припинявся. У всій Армаді пасажири «Терпсихори» — ті, яких випустили, — намагалися призвичаїтися до нового життя.
На барвистих ялах і баркентинах вони сперечалися, купували, спродували товар та крали, вчили сіль, хтось плакав, переглядаючи карти міста, обчислюючи відстань від Нового Кробузоначи Нова Есперіуму. Вони оплакували своє старе життя, дивлячись на геліотипії друзів та коханих, котрі лишилися вдома.
У перевиховній в'язниці між Гарватером і Шаддлером була купа моряків із «Терпсихори». Деякі кричали на своїх радників-охоронців, які намагалися їх заспокоїти, увесь час перевіряючи, чи може ця або ця людина подолати свою прив'язаність, чи послабиться її зв'язок з Новим Кробузоном, чи можна переманити ту особу на бік Армади.
А якщо ні, вирішували, що з ними робити.
Белліс приїхала в «Нереалізований час» із зіпсованими від дощу зачіскою і макіяжем. Вона стояла забрьохана у дверях, і коли з нею привітався офіціант, витріщилася на нього, здивована таким прийомом. «Наче справжній офіціант, — упіймала себе на думці, — у справжньому ресторані у справжньому місті».
«Вохристий язик» був великим і древнім кораблем. Настільки вкритим струпами примощених будівель, настільки переробленим та перебудованим, що неможливо сказати, яким це судно було колись. Корабель упродовж століть був частиною Армади. Бак його вкривали руїни: старі храми з білого каменю, що майже розсипалися в пил. Залишки були задушені плющем та кропивою, що аж ніяк не відлякувала міську дітлашню.
На вулицях корабля були дивні тіні, груддя незрозумілих виловлених у морі речей, звалених по закутках, мов хтось їх забув.
Ресторанчик виявився невеликим, усередині тепло й не надто залюднено. Стіни його обшиті темним деревом, а вікна виходили на низку кечів і каное до доків Морського їжака, другої гавані Армади.
У Белліс щось гостро шпигнуло всередині, коли уздріла, що зі стелі ресторану звисають маленькі гірлянди паперових ліхтариків. Востаннє вона бачила подібне в «Годиннику й Півнику», на Салакуських полях у Новому Кробузоні.
Їй довелося струснути головою, щоби позбутися гострої туги. За кутовим столиком підвівся, махаючи рукою, Йоганнес.
Якийсь час вони сиділи мовчки. Йоганнес, певно, ніяковів, а Белліс зрозуміла: вона сердиться через те, що так довго нічого від нього не чула. Та все ж, підозрюючи, що не справедлива до Йоганнеса, вирішила промовчати.
Белліс помітила, що на столі вінтажне червоне вино «Ґалаґі», Дом Предікус 1768 року. Вона поглянула на Йоганнеса розширеними від здивування очима і стулила губи в несхвальну риску.
— Я подумав, можна відсвяткувати, — сказав він. — Ну те, що так побачилися.
Вино було відмінне.
— Чому вони просто лишили мене... нас... справлятися з цим? Чи просто гнити? — зажадала відповідей Белліс. Вона длубалася в тарілці з рибою та якимсь гіркуватим листям, вирощеним на кораблі. — Я думаю... я би сказала... це якось нерозважливо — висмикнути кілька сотень людей з їхнього життя, а потім випустити їх у... це...