Він посміхнувся їй з нестримною гордістю, хоч і немов не вірячи своїй удачі.
— Для мого проекту знадобляться певні ключові тексти. Один із них — мій. Ви можете у це повірити? Хіба то не чудо? Тут книги з усього світу. З Нового Кробузона, Хадога. І є кілька таємничих книг, які ми не можемо знайти. Вони написані раґамольською та сіллю, і місячним письмом... Кажуть, одна з найважливіших створена горішньокеттайською. Ми склали список із посилань у книгах, що в нас є. Боги знають, звідки у них тут така фантастична бібліотека. Белліс, половину книг я вдома взагалі не міг знайти...
— Вони крадені, Йоганнесе, — сказала вона, й він затих. — Ось звідки вони у них. Кожен чортів том у бібліотеці Великих Шестернь — крадений. Із кораблів, з міст, які вони грабують на суші. Крадуть у таких людей, як я, Йоганнесе. Мої книги, ті, що я написала, вкрали у мене. От звідки в них ці книги.
Усередині Белліс заворушилося щось холодне.
— Скажіть мені, — почала вона й замовкла. Відсьорбнула вина, глибоко вдихнула і продовжила: — Скажіть мені, Йоганнесе, якось це надто дивовижно, чи не так? Що з цілого океану — цілого сраного океану — що з цілого безбережного моря вони смикнули саме той корабель, який перевозив їхнього інтелектуального героя...
І знову вона побачила в його очах ту некомфортну суміш вибачливості й піднесення.
— Так, — обережно погодився Йоганнес. — У тому-то й річ, Белліс. Про це я й хотів із вами поговорити.
Белліс раптом зрозуміла, що він збирається сказати, з упевненістю, від якої стало млосно, але він усе одно подобався їй, і вона так палко хотіла помилитися, що не встала й не пішла геть, а чекала, щоб її виправили, знаючи, що не дочекається.
— Це був не збіг, Белліс, — почула. — Не збіг. У них є агент у Салкрікалторі. Їм поставляють списки пасажирів, які відправляються у колонії. Вони знали, що ми їдемо. Знали, що їду я.
Вхідні двері прочинились і зачинилися, й на протязі затріпотіла низка паперових ліхтариків. Із-за сусіднього столика долинув веселий сміх. Аромат фаршированого м'яса голубив ніздрі.
— Тому вони й захопили наш корабель. Їм був потрібен я, — стиха проказав Йоганнес, і Белліс, переможена, приплющила очі.
— Ох, Йоганнесе, — видихнула вона уривчасто.
— Белліс, — озвався він стривожено, тягнучись до неї рукою, але вона обрубала його коротким нервовим жестом.
«Що, вирішив, ніби я тут заплачу зараз?» — розлютовано подумала Белліс.
— Йоганнесе, я вам скажу так: є величезна, просто таки неохопна різниця між п'ятирічним, десятирічним вироком і цілим життям, — вона не могла підвести на нього погляд. — Може, це для вас, для Меріопи, для Кардоміумів, ще бозна-кого Нова Есперіум мала стати новим життям.
«Не для мене».
— Але не для мене. Для мене це була втеча, необхідна і тимчасова втеча. Я народилася в Хнумі, Йоганнесе. Освіту здобувала в Мафатоні. Мені освідчилися у Відлунній трясовині. В Салакуських полях ми розлучилися. Новий Кробузон — мій дім, він завжди буде моїм домом.
Йоганнес дивився на неї з дедалі більшим неспокоєм на обличчі. А Белліс продовжувала теж із наростанням:
— Мене взагалі не цікавлять колонії. У Нова, блядь, Есперіум. Узагалі. Мені не хочеться жити з групою продажних неадекватів, нездалих спекулянтів, збезчещених монахинь, бюрократів, занадто некомпетентних чи слабких, щоби повернутися додому, огидних переляканих тубільців... Йоганнесе, мені нема жодного діла до моря. Мерзле, брудне, смердюче, вічно одна й та сама картина удень і вночі... Мені нема діла до цього міста. Я не хочу жити у крамниці антикваріату, Йоганнесе. Це якийсь цирк! Лякалка для дітей! «Плавуче піратське місто»! Я цього не хочу! Не бажаю жити в цьому великому паразиті, що, мов якась срана водомірка, виссе своїх жертв насухо. Це не місто, Йоганнесе, це маленьке парафіяльне село, менше милі завширшки, і я в ньому жити не хочу.
— Я завжди збиралася повернутися в Новий Кробузон. Ніколи не бажала жити десь-інде. Це брудне, жорстоке, важке і небезпечне місто — особливо для мене, особливо тепер — але це мій дім. Ніде в світі нема культури, промисловості, населення, тавматургії, мов, мистецтва, книг, політики, історії... Новий Кробузон, — сказала вона повільно, — найвеличніше місто Бас-Лаґу.
І від неї, від тієї, яка не має ніяких ілюзій щодо жорстокості Нового Кробузона, чи сваволі, чи репресій, така заява була набагато потужнішою, ніж якби вона звучала з уст якого-небудь парламентаря.
— І ви кажете, що мені на все життя присуджено жити тут через вас?
Йоганнес дивився на неї, як громом уражений.
— Белліс, — по хвилі озвався він. — Я не знаю, що сказати. Хіба те, що... мені шкода. Це був не мій вибір. Коханці знали, що я у списку пасажирів, і... Це не єдина причина. Їм потрібно більше зброї, тож, можливо, вони в будь-якому разі захопили б «Терпсихору», а... — Його голос зірвався. — А може, й ні. В основному це було заради мене. Але ж Белліс, прошу! — Він схвильовано нахилився до неї. — Це не був мій вибір. Це не я все влаштував. Я гадки не мав.
— Але ви примирилися з цим, Йоганнесе, — сказала вона й підвелася. — Примирилися. Вам пощастило знайти тут те, що робить вас щасливим. Я розумію, що це був не ваш вибір, але, сподіваюся, ви зрозумієте, що я не можу просто сидіти тут, наче все гаразд, підтримуючи світську бесіду, коли це через вас мене позбавили домівки. І не називайте їх блядськими Коханцями, так, наче це титул, наче ті два збоченці — якесь сране небесне сузір'я. Тільки подивіться на себе — аж тремтите від благоговіння. Вони такі, як і ми, у них є імена. І ви могли б сказати «ні». Ви могли б відмовитися, Йоганнесе.
Коли вона повернулася йти, Йоганнес окликнув її. Вона ніколи не чула в його голосі таких кам'яних, безжалісних ноток. І була вражена.
Він підняв на неї погляд, зціпивши руки на столі.
— Белліс, — промовив тим самим голосом. — Мені шкода — справді шкода, — що ви мучитеся відчуттям, наче вас викрали. Я й гадки не мав. Але чому ви так противитеся? Життю в місті-паразиті? Сумніваюся. Новий Кробузон, можливо, і витонченіший, аніж Армада, але спробуйте сказати тим, хто лишився на руїнах Суроча, що Новий Кробузон не є піратом. Культура? Наука? Мистецтво? Белліс, ви хоч розумієте, де перебуваєте? Це місто — сукупність сотень культур. Кожен морський народ утратив судна через війни, насильницьке вербування, дезертирство. І вони тут. Саме вони побудували Армаду. Це місто — сума втрачених кораблів історії. У цьому місці є бродяги і парії та їхні нащадки з культур, про які в Новому Кробузоні ніколи так багато й не чули. Ви це усвідомлюєте? Розумієте, що це означає? Їхні ренегати зустрічаються тут і перетинаються, стають чимось новим. Армада борознила Бряклий океан з невідомо яких часів, збираючи звідусіль ізгоїв та втікачів. Бляха-муха, Белліс, ви хоч щось знаєте?
— Історія? Про це місце побутували легенди та чутки серед усіх мореплавців упродовж століть, ви це знали? Чи знаєте ви історії матросів? Найдавнішому судну тут більше тисячі років. Кораблі можуть мінятися, але місто простежує свою історію, як мінімум, до Людоїдських воєн і, подейкують, навіть до Імперії Примарників, яку прокляли боги... Село, кажете? Ніхто не знає, скільки насправді населення в Армаді, але це принаймні сотні тисяч. Порахуйте всі шари й шари палуб; тут, мабуть, стільки ж миль вулиць, як у Новому Кробузоні. Ні, бачте, Белліс, я не вірю вам. Не думаю, що у вас немає жодних причин не бажати жити тут, не бачу будь-яких об'єктивних причин віддати перевагу Новому Кробузону. Переконаний, ви просто сумуєте за своїм домом. Не зрозумійте мене неправильно. Вам не треба нічого мені пояснювати. Зрозуміло, що ви любите Новий Кробузон. Але все, що ви насправді говорите, — це «мені тут не подобається, я хочу додому».